«Кадри вирішують все!» — казав Йосип Вісаріонович Сталін. І поки Троцький і компанія боролись за керівні посади в партії більшовиків, попросив собі посаду першого секретаря. Посада була хоч і малозначима на той час, але саме перший секретар вирішував, кого і куди призначати в партійному апараті. Незабаром Сталін контролював всі процеси в структурі більшовиків. А згодом «з’їв» всіх, хто боровся за владу, на десятиліття отримавши тотальну владу у партії та величезній країні.
Коли перед парламентськими виборами голова Рівненської облдержадміністрації Олексій Муляренко подав у відставку, розпочалась боротьба за головну (чи одну з головних) посад в області. Все відбувалось як завжди. Представники різних бізнесово-політичних груп шукали вихід на президента Володимира Зеленського. Щоб саме прізвище їхньої кандидатури було вписано в указ про призначення керівником облдержадміністрації. Багато хто з претендентів навіть пройшов співбесіди в уряді та Офісі глави держави.
Найбільш імовірними на той час здавались кандидатури Дмитра Соломчука та Юрія Чаборая. Перший — керував штабом Володимира Зеленського під час президентських виборів і вважався головним «зешником» Рівненської області. Другий — впливовим бізнесменом, який має вплив і на Дмитра Соломчука, і на декого із «Зе! Команди» як на Рівненщині, так і в Києві. Але зрештою ніхто з них не став головою. Щоправда, кожен отримав по «прянику» на парламентських виборах. Дмитро Соломчук у вигляді прохідного місця у списку партії «Слуга народу», а відтак — і депутатського мандата. А Юрій Чаборай отримав округ на виборах для свого бізнес-партнера Олександра Алексійчука, який теж став народним депутатом від президентської партії.
Дещо екзотичною кандидатурою на посаду голови ОДА виглядав депутат Рівненської облради Богдан Файфура. Але це — лише на перший погляд. У Файфури хороші зв’язки і феноменальна здатність домовлятись, а також політична чуйка. Чого лише вартий політичний проект «Конкретні справи», який завів пан Богдан в обласну раду на минулих виборах та отримав чималу депутатську фракцію. І це в той час, коли його, по суті, вже списували з політичної мапи області. Окрім того, нібито, у Файфури є хороші стосунки з Ігорем Палицею, бізнес-партнером Ігоря Коломойського. Який відіграє зовсім не останню роль у нинішній президентській політиці. Але цього разу Файфурі не судилось стати головою.
Ну й зовсім екзотично, у цій ситуації, виглядала кандидатура Дмитра Якимця. Чому? Пробачте, але особисто я не уявляю Якимця керівником області при президентові Зеленському. Хоча це моя суб’єктивна думка, однак і кандидатура пана Дмитра не пройшла.
Ще один місцевий кандидат розглядався на посаду голови Рівненської ОДА — Віталій Коваль. Член Олімпійського комітету України, президент Рівненської обласної Федерації греко-римської боротьби. Його вважають креатурою голови Рівненської обласної ради Олександра Данильчука, який теж, у молодості, активно займався боротьбою. І досі має вплив на цей вид спорту в Україні, а відтак і на тих, хто цим спортом керує. Але й Віталію Ковалю, схоже, посада голови Рівненської обласної адміністрації «не світить».
Всі вище названі претенденти — місцеві. Ті, про кого піде мова далі — це люди, котрі мають дуже умовне відношення до Рівненської області. Для прикладу, Микола Лук’янченко — людина зі Львова, яка має певний стосунок до команди Віктора Медведчука. А якщо конкретніше — до екс-нардепа від Партії регіонів Ігоря Шурми.
Кажуть, що цей чоловік був одним з найбільш реальних претендентів очолити Рівненську державну адміністрацію. Нібито указ з його прізвищем навіть лежав у папці на підпис на столі Володимира Зеленського. Але чи то паста у президентській ручці закінчилась, чи то документ у папку поклала не та людина. Однак цей указ так і не був підписаний, як і попередні варіанти призначень.
Всі ці кандидатури не підійшли керівнику Офісу президента Андрію Богдану. Принаймні у цьому мене переконували різні обізнані в політичних процесах люди, яким я звик довіряти — кажуть, що саме Богдан зараз має найбільший вплив на кадрові призначення в країні. З огляду на це, в контексті Рівненської області називали відразу три прізвища: Олександр Калінін, Олексій Лях та Віталій Бунечко.
Віталія Бунечка призначили головою — але Житомирської обласної державної адміністрації. Хоч саме він найбільше пов’язаний з Рівненщиною і Рівним. Його батько, Іван Григорович Бунечко, був першим секретарем Рівненського міськкому Компартії у 1989?1991 роках. Пізніше працював на різних посадах в керівництві уже незалежної України. Найбільший вплив мав під час першого президентства Леоніда Кучми.
Його сина Віталія Бунечка багато що пов’язує з іншими двома кандидатурами, яких пророчать на посаду голови Рівненської ОДА. Всі троє між собою куми і всі троє — вихідці зі структур Служби безпеки України, де у різні роки працювали на різних, далеко не останніх посадах. А ще всіх трьох вважають людьми керівника Офісу президента Андрія Богдана та близькими до вже згаданого вище Ігоря Палиці, голови Волинської обласної ради та давнього бізнес-партнера Ігоря Коломойського.
Різні джерела переконували, що саме той чи інший з трьох має очолити Рівненську ОДА. Збивало з пантелику те, що всі вони, так би мовити, з однієї групи, однієї політичної сили, від одного президента. Навіщо боротись? Та виявилось, ніхто ні з ким не боровся. Три кандидатури — на три області: Волинську, Рівненську і Житомирську. Порядок областей і прізвищ не важливий. Важливо, що троє пов’язаних між собою претендентів мають очолити три пов’язані області.
Чим же пов’язані між собою Волинська, Рівненська та Житомирська області? Відповідь проста: ліс, бурштин і доступ до кордону з Польщею та Білоруссю. І насправді не важливо, хто саме стане головою Рівненської ОДА: Олександр Калінін чи Олексій Лях. Упевнений, від цього ситуація кардинально не мінятиметься. А всі три області працюватимуть в одному руслі, як злагоджений механізм великої корпорації. На чию користь? Далі — думайте самі.
Донедавна Рівненська область була єдиною, де за часів незалежності не було жодного керівника ОДА, який би був «чужий». Поява в кабінеті номер один людини, яка далека від місцевих еліт, скоріше за все, призведе до спротиву та конфліктів.
Нещодавно у мене відбулась така переписка з одним впливовим у бізнесових та політичних колах чоловіком:
«Як думаєш, скоро «прибульці» захоплять область!» — написав мені чоловік.
«Важко їм буде» — відповів я.
«Захопити чи втримати?)))» — додав співрозмовник.
Чесно кажучи, я не знав, що відповісти. Йосип Вісаріонович знав, як захопити. І як показала подальша історія, знав він і як утримати…
Олексій КРИВОШЕЄВ.
