Яким було Рівне у 1941?1942 роках і як жили в окупованому німцями місті рівняни — описує в одному з розділів своєї книги «Ти мусиш повернутись» Марія Штаубер. Це спогади про ті часи матері авторки Люсі Штаубер та її подруги Блюми Гельмонт. Переклад книги з польської спеціально для читачів «РВ» зробила Олена Гумінська, старший науковий співробітник Державного архіву Рівненської області.
Авторка книги описує, як у липні 1941 року німецькі бомбардувальники закидали бомбами Рівне. Більшовики в паніці покидали місто. Деякі євреї вирішили їхати за Червоною армією, аби не потрапити до рук гітлерівців, бо їхні методи розправи з євреями були відомі. Інші вирішили залишитись. «Німці — культурні люди», «Що має статися, хай станеться», «Утікати до росіян? Що, мало себе показали? Знаємо, що то за одні!», «Не хочу вмирати на чужій землі, ліпше вмерти вдома», — так, пише авторка, розмірковували ті рівняни, які все ж вирішили залишитися. Невдовзі, розповідається у книзі, в місто заїхали німецькі частини, і відразу було розстріляно на вулиці Білій кількасот євреїв.
…Євреїв не охороняло жодне право, а грабежі та мародерство залишалися безкарними і були щоденним явищем… Конфісковували меблі, одяг, дорогі речі і висилали до Німеччини. Комендант міста, австрієць, натякав Юденратові, єврейській раді, що робити, аби врятуватися. Натяк зводився до двох слів: срібло і золото. Офіційно було оголошено, що євреї мають зібрати для німців 12 млн карбованців, які б мали потрапити від єврейських родин до німецьких кишень через руки «елєґантського» коменданта…
Виникла біржа праці, яка організувала майстерні. Керував бюро праці німець Лонденгоф, а директором був Хайм Рознер, який брав гроші за дорогоцінний «дозвіл» на працю. Усі билися за той дозвіл, розуміючи, що працюючим євреям німці дозволяють жити.
Валя Шушкевич, бідна українська дівчина з твоєї гімназії, якій Бася Кноль носила старі чоботи, аби мала в чому ходити, залагодила безцінний «папір» для твоєї родини, Люсю. Твоя мама віддала їй все, що мала, персні та гроші.
Невдовзі вийшов декрет, який наказував євреям носити на грудях білу нашивку із зіркою Давида. Згодом надійшло розпорядження про зміну нашивки на жовту восьмисантиметрову, яку необхідно було носити завжди спереду і на спині пальт, курток, сорочок, на усьому. Дехто сміявся, що то сонце Сталіна, бо ж відомо, що всі євреї — комуністи. Заборонено було євреям ходити головними вулицями.
У жовтні 1941 року був оголошений наказ про створення єврейського гетто по обидва боки залізничної колії — від вулиці Понятовського до стаціонарного шпиталю і заводських складів, на вулиці Золотій, Мидлярній, Пекарській та Колєйовій. То була дуже обмежена територія і дуже запущена, з невеликою кількістю будинків, по декілька осіб в одній кімнаті.
Скромна власність Гельмонтів була транспортована на візочку до родички, Рози Кауфман, на вулицю Гербарську, 7, біля залізничної колії. Меблі було перевезено на зберігання Станіславу та Олені Куліковським, польським приятелям…
Власники дозволів на працю отримували тільки по 100 грамів хліба щоденно, а життя в гетто коштувало дуже дорого…
…Андрій і Манька, українські сусіди на вулиці Короленка, принесли їм одного разу кавалок сала. Повертаючись від Куліковських, Ілька проходила повз слюсарну майстерню, привіталася зі знайомою дівчинкою, Юдиткою Бадер, донькою пекаря, і Ханею Шнайдер з Тарбуту, яка ремонтувала німецький одяг під пильним оком пані Мірар. Йдучи далі, в глиб гетто, на вулиці Підгірній бігла, щоб не зустрітися зі страшним інспектором Лорензем, який мав скляне око. Нарешті дійшла до місця роботи її гімназійної подруги Рози.
На тенісних кортах ніхто вже не грав у теніс. Тепер там утримували радянських військовополонених. Діти часом кидали їм через пліт яблука чи помідори, бо вони вмирали з голоду. Їх регулярно випроваджували до соснового лісу за місто, аби ті копали рови, ніхто ще не знав нащо.
П’ятого листопада 1941 року з`явилося на вулицях гетто оголошення: «Усі євреї, за винятком тих, які мають дозвіл на працю, мають з`явитися з багажем на 16 кг, або стільки, скільки можуть нести — наступного дня, 6 листопада, о 7?й годині ранку в парку Любомирських, коло в`язниці. Будуть вислані на працю».
Поліціянти Юденрату з жовтими стрічками на шапках ходили від хати до хати, повторюючи, якщо хтось запізниться або залишиться, буде розстріляний.
Запанувала ще більша тривога і недомовленість. Цілу ніч було чути в місті зойки, крики, плач, молитви. Лемент було чути з кожного будинку. Було страшно противитися цьому розпорядженню. Наївні рівненські євреї цілу ніч слухняно пакували речі, найкращі теплі речі, вшивали в них коштовності, шили спеціальні торби, готуючись у невідому страшну подорож.
…Того страшного 7 листопада 1941 року вранці юрба людей прибула на вказане місце. Вітер збивав з ніг, поперемінно йшов дощ зі снігом, холод пронизував до кісток. Була надія, що акцію буде скасовано, що німці через погану погоду змінять плани, але так не сталося. За винятком тих, хто мав, як твоя родина, Люсю, пронумеровану карту праці, або тих, хто сховався в підвалах, або тих, хто втік у село, 18 тисяч рівненських євреїв, старших людей, жінок, чоловіків і дуже багато дітей, молоді, навіть щасливих власників трудових карток, які не хотіли роз’єднуватися зі своєю родиною, думали, що їх переселяють. Хворих і калік зі шпиталю було завантажено на спеціальні дерев`яні вози.
Вулиця 3 Мая, названа тепер Адольф Гітлер — Штрасе, була закрита для руху. Маса людей рушила колоною, потім безладно, з торбами, мішками та валізами, тремтячи від холоду, повз Грабник, звідки в мирний щасливий час піднімалися оглядати панораму Рівного і околиць… А далі до лісу Сосонок, перед війною — місця пікніків та прогулянок.
Було щораз вітряніше, падав тяжкий сніг. Бабця Зузи, Хая Сандберг, йшла в натовпі, поглядаючи за рідними, але їх в тій масі було тяжко розгледіти. Колону з 18 тисяч охороняли гітлерівці з батогами та собаками, люди грузли в снігу, болоті, калюжах, але посувалися до місця.
Дорога в декілька кілометрів. Минули твою, Люсю, гімназію Костюшка, на якій висів великий нацистський прапор, минули в’язницю. В будинках, дерев`яних хатах відсувалися фіранки, виглядали здивовані обличчя. Куди ведуть євреїв? Світловолосі діти вилазили на дерева, які росли вздовж дороги. За євреями, які намагалися вискочити з колони, відразу летіла куля. Тим, хто не міг іти далі, було наказано лягати на землю. Їх розстрілювали в шию. Серце старої Сандберг стискалося, а очі заливали сльози. Була щораз слабша, щораз пересувалася назад колони, до тих слабших і хворих людей. Набіг якийсь біль у плечах, якийсь дивний брак повітря. Бабця Зузи сіла обабіч шосе, приклала до вуст жменю снігу, далі йти не могла. Це швидко зрозумів голубоокий німець, солдат з Баварії, наставляючи в її напрямку зброю. Так закінчилося життя Хаї, для кого Клари Сандберг, з дому Глікман, 74 років життя.
…Коли велика колона євреїв Рівного різко повернула з дороги в напрямку Сосонок, було помітно серед рідких дерев п`ять глибоких ровів, кожен 30 метрів завдовжки і 3 метри завглибшки. Натовп завмер зі страху. Німецькі охоронці та поліціянти оточили стислим колом змучених людей так, щоб ніхто не зміг утекти. Чоловіки, жінки, діти повинні були роздягнутися та рівно скласти свої речі у стоси з тисячами пар взуття, одягу та білизни. Мокрі євреї стояли, похитуючись, тремтіли від холоду, дивлячись на викопані для них рови.
Різко усіх огорнув нелюдський розпач і відчуття близької смерті. Стихли нарікання та благання про помилування. Без крику і плачу з суворим виразом обличчя люди обнімалися і цілувалися з близькими, деякі забавляли дітей на руках у батьків, щось їм співали, показували на небо.
Маленький хлопчик обливався сльозами, а його старша сестра, смуглява гарна дівчина з чорним волоссям, притуляла його до себе.
Посеред зігнаних в той страшний морозний ранок голосно молився рабин Мойша-Лазер Ротенберг і рабин Г. М. Ма-Яфіт, зміцнюючи серця своїх дітей в останні хвилини життя…
Есесівець з вишитим на ремені написом «СД», з пістолетом в руці, курив сигарету над викопаним ровом. Присів, спустив ноги донизу. Різким рухом встав, щось вигукнув до своїх. Провів групу роздягнених людей до краю рову. Прозвучав залп кількох рушниць 45?го батальйону служби безпеки. Кілька солдатів повинні були стріляти одночасно, такий був наказ, щоб зняти відповідальність з кожного окремого члена групи. Натовп захвилювався, збився в одне тіло. Розстріляні й поранені євреї падали в рови на поранених і мертвих, кров лила струменями по плечах і обличчях. Поранені хапали повітря, деякі підносили руки догори, викривлювали обличчя, щоби показати, що вони ще живі. Есесівець спускався вниз, тупаючи по тілах, і виконував «постріл ласки», після чого швидко вилазив глиняними боками ями, бо вже наближалася наступна партія людей до розстрілу.
Невдовзі рови вже було заповнено, але ще багато людей сиділи і чекали своєї черги. Були серед них немовлята і дуже старі. Від морозу їм померзли руки і ноги. Їх німці постріляли просто на землі.
Планова акція тривала цілий день. До вечора завдання було виконано. Рови, засипані тонким шаром землі, рухалися ще декілька наступних днів.
...Блюма підмітала вулицю. Тепер це була її робота, яка вберегла її від смерті. Тисячі покинутих коробок, одягу, смерті в одному місці. Ті, хто, як і вона, залишилися в Рівному, чули від ранку щекіт автоматів навіть тут, в гетто, з іншого боку річки. Цілий день дрижало перестрашене серце. Як то було можливо? Серед дня ніхто не мав уже жодних сумнівів, що сталося. Хто міг припустити, що кінець так близько?
Небагатьом вдалося втекти із Сосонок, дехто дивом виліз з-під трупів. Мешканці Рівного швидко дізналися, що сталося в близькому до Рівного селі. Окружними дорогами до гетто прибігли дві жінки, мокрі й брудні.
Серце Блюми стислося з розпачу. Жінки шукали схову. Схову? Де можна було сховатися, куди втекти? Одна з них, Христина, стала потім твоєю, Люсю, приятелькою. Прихистив їх поляк Новаковський, пізніше вона стала його дружиною.
Гетто виглядало як після катастрофи. Двері покинутих будинків були відчинені, меблі частково поламані або розграбовані. Відчинені шафи і комори… Раптом знову з’явилися євреї, ті нечисленні, які сховалися перед акцією у місцевих. Їх вважали мертвими. Пересова сусідка голосно плакала, шарпала свого сина, щоб розповів колись світові про страшну смерть братів і сестер. «Втечу до партизанів, — говорив молодий Перес, — тут нас усіх виб’ють».
Твоя сестра, Люсю, Маня Гельмонт, сортувала речі в хаті, де жила колись Лялька Томіліна. То була її ділянка роботи: подушки, постіль, меблі, білизна, одяг, взуття, кухонний реманент — щораз натикалася на знайому сукенку, светр, блузку, фото людей, яких добре знала.
Ті, хто пережив ту страшну бійню, були в жалобі, снували вулицями порожнього міста як духи, пригноблені, зламані, оплакували своїх близьких і шкодували, що не вмерли разом з ними. Бо який тепер сенс життя? Тим більше, що їх і так чекає смерть.
Минали дні. З часом знайшлися оптимісти, які жили надією, якщо виживуть, то будуть потрібні німцям як робоча сила. Врешті після ночі завжди настає день.
10 січня 1942 року урядовці Юденрату склали список вцілілих євреїв рівненського гетто на 5355 осіб з дозволами на працю, з фахом кожного, якого потребувала окупаційна адміністрація, і членів їхніх родин. Твоя, Люсю, родина також записана в тому переліку. Разом з приятелями Городинськими, які мали ще гроші, твоя родина зробила великий сховок на території старої фабрики газованих напоїв із запасами їжі. То був добротний будинок із замурованими вікнами і виходом через три вулиці.
Твоя сестра Маня думала тепер тільки про одне: як випровадити з гетто доньку Ільку, яка ще була така маленька. Якось вдалося, Люсю, відіслати у Варшаву фальшиві папери для сестри Ілюсі, яка стала Анною Моравицькою. Очевидно, допоміг надійний Мушкатенбліт. Або Казя Жулавська, дружина письменника, в неї багато людей переховувалося, діставала для них «ліві» папери. Дружила з нею дуже. Твоя сестра Маня була вдруге вагітна від свого чоловіка Міші Кауфмана. Втеча з гетто була неможливою. А Блюма погано розмовляла польською. Можна було виробити їй російські документи, але Блюма навіть не хотіла про це чути. Впала у розпач і їй стало все одно. Врешті було вирішено рятувати Ільку. Багато друзів родини, дядько Городницький і тітка Таня, дали твоїй сестрі Мані два золотих дукати, аби оплатила провідника, який мав провести Ільку до Варшави. Останньої ночі Маня приїхала в село, де ховалася Ілька. Була вона в бежевій сукні з поясом, на плечах мала накинуту хустку, яка прикривала жовтий знак. Повинна була швидко попрощатися. Маня через хвилину повернулася, бо забула дати доньці кістяний гребінець, який спеціально приготувала. Тоді бачилися вони востаннє. Той момент запам’ятався Ільці на все життя. Над ранок з провідником рушила вона у тривалу подорож пішки і на возах до Варшави.
Минула весна, почалося літо. На початку червня 1942 року військовополонені почали копати нові рови біля гетто, вкладати в них електричні кабелі, хоча місто з приходом німців не мало електрики. Не було краю домислам, що то може бути. Командир СС-команди др. Пютц на запитання німця Граббе, який наймав своїй фірмі працівників з Рівного, чи ж буде наступна акція, відповів коротко: «Ця плітка — брехня, бо євреї потрібні як робоча сила».
12 липня, через вісім місяців після масового винищення в Сосонках, різко вмикнулися усі прожектори, що освітлювали вулиці гетто і горіли цілий день. Ніхто не плекав ілюзій, що то за хвилина настала. О 22?й годині гетто було оточене загонами безпекової поліції. Групи з 4 або 6 есесівців і поліцаїв заходили до будинків. Де помешкання не відкривали, а вікна були зачинені, йшли в діло ломи. Ледве одягнутих людей швидко випихали на вулицю. Більшість розуміла, що відбувається, і чинила опір. Їх виганяли копняками, били дітей. Крики поліцаїв «відкривайте двері, відкривайте двері» розходилися всюди луною і не затихали.
До забарикадованих будинків кидали гранати. Молодь пробувала втікати в найближчий натовп, дістатися до неглибокої річки Устя, втекти за межі освітлювальних рефлекторів, але наздоганяли світлом факелів.
В гетто працювали конспіративні групи, які намагалися чинити опір. Декому вдалося втекти до радянських партизанських загонів. Цілу ніч люди, биті, загнані, часто поранені, бігали пліч-о-пліч освітленими вулицями. Жінки носили на плечах мертвих дітей. Ті, хто вижив, тягнули мертвих батьків за натовпом. Двері більшості будинків вже були відчинені, вікна розбиті. Люди різного віку лежали на вулицях, і всюди був розкиданий одяг, чоботи, панчохи, куртки, шапки, капелюшки, пальта. На розі одного з будинків лежала річна дитина в одній спідничці, з розбитим черепом, кров і мозок були розбризкані навколо.
Командир СС Пютц ходив з батогом і вівчаркою вздовж групи людей, що сиділи навприсядки при землі. Серед них були робітники Ханса Граббе, був там і він сам. Через три роки він про це зізнався як свідок на Нюрнберзькому процесі й розповідав про останні хвилини життя рівненських євреїв.
Після тієї страшної ночі німецькі загони випроводжали у швидкому темпі людей до товарного потяга, який очікував їх на вулиці Білій. Там серед криків жінок і дітей, ударів батогом і нескінчених пострілів заповнялися вагони один за одним.
Потяг доїхав до Костополя, де людям було сказано вийти з вагонів і гнано їх далі повз прекрасний сосновий ліс. Йшли вони серед високих сосен, ще не вірячи, що краса природи і жорстокість людини зустрінуться за мить в одному місці. Наступила остання хвилина життя рівненських євреїв. Жорстока смерть, нагота, страшне приниження і тривога… Старі, молоді, убиті на краю рову, черга за чергою пострілів автоматів…
Коли зайшло сонце, акція масового вбивства закінчилася. Карателі могли відзвітувати, що чергове єврейське місто звільнено від євреїв.
Складений Юденратом українською мовою і переданий бурмістру Рівного перелік розстріляних в Костополі не був знищений. У ньому 5166 євреїв Рівного. Той перелік менший на 200 осіб відносно січневого переліку. В тій суміші прізвищ значиться і наша родина: Маня Блюма, Іля, яка, звичайно, втекла до Варшави…
Наскільки той список був точний і як його складали — чи то просто в лісі, в момент розстрілів? Чи Блюма, її чоловік, Міша Кауфман, справді були там розстріляні? Наша фантазія втікає від найстрашніших картин смертей над ровом, в костопільському лісі, вона обирає кращу смерть, шляхетнішу. Бо був ще схрон — схованка під фабрикою газованих напоїв. Може, усі загинули там від вибуху гранати? Або під час поліційної облави, коли було захоплено кількасот євреїв, що намагалися сховатися, і розстріляно їх на вулиці Білій.
Поїхала до Рівного, поїхала до костопільського лісу біля Рівного і довго шукала місце страти. Проводжали мене українські підлітки, які підказували: «Там-там жидів убили!». Потім велосипедист у військовій формі привів нас у глиб лісу, де ми й знайшли пам’ятні знаки. Українська земля прийняла безіменні могили мільйонів убитих тут євреїв, які зникли у людській пам’яті, заросли в тиші й мовчанні, в глибині волинських соснових лісів мохом, травами і бур’янами. Раптом посеред густоти лісу з’явилася поляна, на ній за голубим парканом стояв пам’ятний камінь: «Тут загинуло 13 липня 1942 року 5000 євреїв з гетто м. Рівного»…
