У перший день року своє сімдесятиріччя відзначив один з чотирьох рівенських акторів, які мають статус народного артиста — Володимир Сніжний. З нагоди свята ніяких бенефісів актор не робив, натомість авторський вечір він планує влаштувати восени — на честь сорокаріччя своєї роботи в Рівному.
— Я вже сорок років у рівенському театрі. Народився у Білій Церкві, займався у народному театрі, танцювальному гуртку, хорі. Після семирічки закінчив ремісниче училище. Відслуживши на флоті, закінчив вечірню школу, водночас працюючи на заводі. Потім вступив до Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Хоча тоді, у 1962 році, я приїхав вступати до медичного інституту, але зрозумів, що шансів маю небагато. Пішов на Хрещатик, зустрів колегу по народному театру, яка вступила до театрального. Я повернувся додому, а через рік приїхав вступати вже в інститут ім. Карпенка-Карого. Було трохи пізно, мені тоді виповнилось 27 років, а хлопців переважно до 24 років приймали, але мене взяли. У Рівне потрапив після закінчення. Ми з моїм другом написали листи у 21 театр: 14 нам відповіли, дев’ять — запросили на роботу, серед них був і рівенський театр. Друг Валерій колись працював з тодішнім головним режисером Андрієм Семененком, тому ми, а нас було шість чоловік, поїхали сюди. Зараз у театрі ще двоє моїх однокурсників — Ліна Ізарова і Ніна Ніколаєва. — Увесь цей час ви працювали тут? — Я двічі залишав наш театр. Сорок днів працював у Владикавказі, потім повернувся. Вдруге пішов з Рівного до Чернівців, там був два місяці. А потім захворіла моя мама, яка мешкала в Рівному, тому я був змушений повернутися. Якщо порахувати, без ста днів я сорок років у рівенському театрі. Через десять років роботи прийшло звання заслуженого артиста, ще через десять дали орден Дружби народів, а ще через десять — народного артиста. — Вам все вдалося зіграти? — Я не зіграв Ромео, я не зіграв Чацького, я не зіграв Альдемаро у виставі «Учитель танців» — ролі, про які мріяв із студентства. Але на той момент, коли я міг це грати, театру такий репертуар був непотрібен. — З тих ролей, що ви зіграли, який жанр більше до вподоби? — Мені дуже пощастило — я грав і комедію, і драму, і трагедію. Це Шекспір, Шиллер, Шевченко, Гоголь, Ґолсуорсі, я вже не кажу про українських класиків. Ось зараз у нас іде «Марія Тюдор», роль коханця королеви Фабіано Фабіані грає Стас Лозовський, а тридцять років тому в цій ролі виходив я. — Ви згадали про те, що вашою однокурсницею була народна артистка Ніна Ніколаєва... — І не випадково, бо майже всі мої основні роботи пов’язані з Ніною Ніколаєвою. Ми розуміємо одне одного з півслова, у нас один вчитель. Крім того, вона має схильність до режисури, на півкроку вона завжди попереду, тому її постійно треба наздоганяти. — А ви себе у ролі режисера не пробували? — Моя перша проба — це дипломна робота студентів кафедри театральної режисури. Щось більше навіть не намагаюся. — Але ж вам було б легше ставити тут вистави — на відміну від приїжджих режисерів, ви добре знаєте нашого глядача... — Безперечно. І скажу, що у нас дуже гарний глядач — жоден театр, який у нас гастролював, не прогорів, а мав добрі фінансові показники. Для актора це чудово, коли сцена й зал дихають одним диханням, розуміють один одного. Легко грати, коли публіка вірить актору. З таких прикладів пам’ятаю п’єсу «Канотьє». Ніна Ніколаєва грає мою колишню дружину, я читаю довгий монолог, у залі абсолютна тиша. Я кажу: «Яке це було щастя, ми з тобою прожили тридцять років!». І з залу чую репліку «Який жах!».
