Рівненська обласна бібліотека запровадила фотовідеопроєкт, присвячений 30-й річниці Незалежності України. Спогади рівнян тридцятирічної давнини вирішили зафіксувати, щоб їх переосмислити.
Євгенія Гладунова, громадська діячка:
— Поштовхом до визвольного руху стала аварія на ЧАЕС - цей жахливий випадок пробудив та зрушив свідомість українців у бік змін. Рівненські письменники підхопили заяви всеукраїнського письменства. Євген Шморгун писав статті у рівненську газету «Зміна» на захист української мови. Тоді я дала різкий відгук на їхню підтримку. Уже до того часу я сама натерпілася за свою позицію. Адже в дитячому садку, в якому працювала, мені доводилося вести ранки та спілкуватися російською мовою, хоча в групі більшість були українські діти.
У вересні 1988 року мені повідомили, що в Палаці культури «Хімік» відбудуться збори на підтримку української мови. Прийшло багато людей... Вів збори Василь Червоній, і ми постановили створити Товариство шанувальників української мови. До нас приєдналися працівники «Азоту». Тоді комуністи ще чинили супротив, але люди висловлювалися сміливіше, і це їх страшило. До Товариства почали масово нести заяви на вступ — їх, до речі, я нещодавно здала в архів.
Тоді влада занепокоїлася та вирішила створити альтернативне товариство. Було оголошено, що в органному залі відбудеться установча конференція для офіційної реєстрації Товариства української мови. Запрошення на цю конференцію давали окремим особам. Мені вдалося отримати це запрошення лише за третім разом. Я зрозуміла, що єдності не було. Форсувалося рішення про двомовність Товариства. Але все ж рішення було прийнято про те, що українська мова є єдиною, головою Товариства було обрано Святослава Мельничука. Однак таємним рішенням учасників конференції в документах було оголошено про двомовність Товариства шанувальників української мови, історії та культури, що дуже обурило.
Микола Вельгус відіграв вирішальну роль в організації курсів української мови, які проводилися на вулиці Відінській. Власне, там почали читати свої лекції Борис Степанишин, Євген Шморгун.
В березні 1989 року, в день народження Тараса Шевченка, ми вирішили організувати акцію, присвячену цій даті. У приміщенні Палацу піонерів (зараз єпархіальне адміністративне приміщення) декламували заборонені поезії. Пішли спочатку з портретом Шевченка в рушнику до церкви, який по черзі несли Іван Кур'яник та Богдан Дідич, та відправили панахиду по поетові. Пізніше пішли до парку ім. Шевченка, дорогою до нас приєднувалися люди. Біля погруддя поетові читали вірші та виголошували промови. Потім пішли до театру, де місцева влада влаштувала традиційний вечір про Шевченка, борця, революціонера та прихильника соціалістичних ідей; про національні ідеї не йшлося. Я дочекалася паузи у виступах та крикнула в зал: «Слава Україні!», відгуку не було, але зал принишк.
Мені пам’ятна зустріч з моїм чоловіком Михайлом Борейком, який, на жаль, відійшов у інші світи. Це було на початку квітня. Микола Панащук, директор Палацу культури текстильників, запросив у гості український хор «Журавлі» з Польщі. Я була запрошена на виступ артистів, трохи запізнилася, сіла в партері скраю. Був піднесений настрій, ми часто вставали, підтримуючи хористів, звучали молитви, заборонені українські духовні пісні. Біля мене сидів чоловік, який притримував моє сидіння, щоб було зручніше сідати. Мене цей вчинок дуже здивував, бо такі елегантні вчинки нечасто побачиш. Я ненароком порвала свої коралі. І наприкінці вечора вирішила залишитися та позбирати каміння. Михайло в той вечір залишився зі мною та допоміг. З того часу ми не тільки на усіх засіданнях Товариства української мови, але й у житті були разом.
Микола Бендюк, керівник арт-кластеру Острозької академії, мистецтвознавець, реставратор, краєзнавець, дослідник:
— Я виріс в бандерівській сім'ї, хоча відкрито ніхто в родині не розповідав про зв’язки з УПА, боялися. 1988 року я повернувся з армії. Дізнався, що існує така Українська Гельсінська спілка, членів якої переслідують відповідні служби, однак вони прагнуть відновити незалежність України. Тому, живучи в Києві, я шукав контактів з ними. Знав, що є кав’ярня на вулиці Толстого, де дисиденти зустрічаються, шукав Гориня, Чорновола, але в Києві я їх не зміг знайти.
Повернувшись до Острога, влаштувався на роботу в музей. Почав активно шукати контактів у Рівному. Дізнався, що члени Гельсінської групи зустрічаються в Будинку природи. Одного разу ввечері усе ж їх застав. Так я познайомився з Червонієм, Демянюком та Олексою Новаком, Романом та Володимиром Омельчуками, тобто з тим ядром, яке становило основу руху на Рівненщині. Написав заяву до Народного руху.
В Острозі почав формувати районний осередок. Першими були Володимир Криницький, Міша Мельничук, Леонід Ясковець і ще декілька осіб. З Рівним був постійний контакт, координував роботу районних осередків Іван Демянюк. Вишколи проводив Олекса Новак у своїй маленькій квартирі на проспекті Миру. Він розповідав про історію України, яку зараз викладають у школі, роздавав видрукувані книжечки та буклети, які необхідно було поширити. З Червонієм, Демянюком та Шкуратюком контакти були постійні та дружні. Завдання отримували на квартирах у Демянюка чи Новака. Місця штабу в нас не було. Це вже пізніше був будинок Шермана на вулиці Замковій, де ми збиралися. В будинку хтось обов’язково був, там узгоджували плани...
Як тільки планувалися мітинги в Острозі, відразу це було відомо відповідним службам. Виходячи з маршрутки, я зауважив, що мене пильнує чорна «волга». Мене відразу підхопили попід руки та запхали в машину, відвезли до приміщення КДБ. Завели справу, але перед тим як передати її до прокуратури, дали почитати доноси тих, хто щось писав на мене. Серед них була купа доносів наглядачів музею, але це була звична справа. Однак були доноси від людей, яких я дуже поважав.
Микола Федоришин, краєзнавець, музейний фахівець:
— Письменник Євген Шморгун першим порушив питання, що потрібно повернути із забуття нашу місцеву Першокнигу, національний шедевр — Пересопницьке Євангеліє. Це спонукало мене та однодумців до рішення, що необхідно поставити пам’ятний знак Пересопницькому Євангелію.
Розпочалося виготовлення гранітного пам’ятника. Райком партії називав мене релігійним діячем, екстремістом. На відкритті пам’ятника були присутні і демократи, і партократи. Від демократів — Василь Червоній, Микола Поровський та інші. Я був режисером цього свята, навіть написав доповідь голові сільради Раїсі Бондар, бо вона не орієнтувалася у цьому питанні. Відчувався не відомий нам до цього часу дух - дух свободи, національного відродження, було всенародне піднесення. Люди йшли та їхали звідусіль на відкриття пам’ятного знака. Це була загальноукраїнська подія. Вперше на цьому заході не було нічого радянського, звучали пісні, досі не чувані, наприклад, «Ой, зійшла зоря вечорова і над Почаєвом встала». Микола Поровський під гітару виконав пісню «Сурми зазоріли» Богдана Стельмаха. Сильна річ! Це було вперше! Ці твори зачіпали за серце, надихали. Думаю, що, власне, тоді імперський мур вперше захитався. І це було в Пересопниці!
Микола Несенюк, журналіст, депутат Рівненської міської ради 1990-1994 років:
— Події, що змінили наше життя, відбулися наприкінці 1988 року. Вважаю, що почалося все з Югославії, виявляється, туди можна було дістатися без візи, був потрібен лише закордонний паспорт. Люди почали їздити за кордон, щось продавати. Це був перший прояв свободи. Люди нічого не чекали від держави. На полицях магазинів нічого не було.
В Москві ж вже «бурлила» перебудова та гласність. У нас же було на той час тихо. Зміни почали відбуватися в лютому 1989 року, коли в країні відбулися вибори народних депутатів СРСР. Партійний актив Рівненщини вирішив висунути депутатом такого собі неформала — головного редактора острозької районної газети Валерія Баталова. І тут невідомо звідки виник командир полку зв’язку Вілен Мартиросян, який став говорити абсолютно прості речі — «за усе хороше і проти усього поганого», і це тоді, коли всі мовчали. Мартиросян ці вибори виграв. Це був перший прояв демократизму.
Приблизно в цей же час було створено Товариство української мови. Перші збори Товариства відбулися в органному залі. Прийшла уся Спілка письменників. Від Києва приїхав поет Віктор Терен… На цих зборах я вперше побачив Василя Червонія у вишиванці навипуск.
Вже влітку відбулося дійство на Козацьких Могилах. Для мене це особлива місцевість, маю сентименти до неї, тому що усі дитячі літа відпочивав там у піонерському таборі. Нас автобусом привезли на місце, і тут вперше я побачив ходу з численними українськими прапорами, і це дуже вразило! На мітингу виступив В'ячеслав Чорновіл, про якого я чув тільки по «Голосу Америки» та радіо «Свобода»… Власне, тоді моя свідомість перевернулась.
Згодом став членом Народного руху України… Створив первинну організацію в тресті «Рівнепромбуд».
1989 року Рівненська обласна організація Народного руху мала двох лідерів — Миколу Поровського та Василя Червонія. Між ними велася боротьба за лідерство. Все ж вибрали Поровського…
Тоді організація Руху мені дуже імпонувала.
Ще одна постать — Борис Степанишин, викладач педінституту, український філолог, націоналіст, демонстративний свідомий українець, і це в ті роки! Пам’ятник Шевченку — це його ідея, він же взявся збирати гроші на цей пам’ятник. Далі були вибори у Верховну Раду та до місцевих рад. Я став депутатом міської ради. Для мене було важливо зробити незалежною місцеву пресу.
…Пам’ятаю, як встановлювали прапор над міськвиконкомом у 1990 році…
Тоді, в 1990 році, найбільш активною була Львівська область. Перший пам’ятник Леніну скинули у Червонограді Львівської області, пізніше — в Тернополі.
В 1991 році в Рівне приїжджав Леонід Кравчук, відвідав Козацькі Могили. Пізніше з ним багато разів зустрічався, взагалі вважаю його видатним діячем. Якби не було Кравчука, не було б незалежної України… Так, пізніше він наробив купу помилок, однак його роль в цьому питанні беззаперечна…
Микола Поровський, народний депутат України 1, 2, 4 скликань, один із засновників Народного руху України:
— В той час я очолював невеличке Товариство «Пересвіт», метою якого було відновлення історичних пам'яток, замків, у т.ч. пантеону «Козацькі Могили». Зустрічалися члени «Пересвіту» в обласній бібліотеці… Пізніше ми стали секцією при Товаристві шанувальників української мови. Тут я познайомився з Червонієм, Іваном Демянюком, Олексою Новаком.
Знаковою стала поїздка до Києва на всеукраїнські установчі збори Товариства шанувальників української мови у 1988 році. Там ми познайомилися з групою чоловіків з Вільнюса, де процеси демократизації випереджали наші, які привезли достатньо самвидавчої патріотичної літератури.
Того ж року під Берестечком було проведено мітинг, на якому виступав дисидент В'ячеслав Чорновіл і вперше було піднято з десяток синьо-жовтих прапорів. Були сутички з міліцією.
Пішла хвиля мітингів. Тодішній голова міськради Марков не давав згоди на них. Постало питання про створення політичної організації Народний рух України. Відбувся мітинг у Дубні, в Рівному, біля стадіону «Авангард». На нього приїхав Вілен Мартиросян, тоді депутат Верховної Ради СРСР. Якби не він, нас би там сильно відмолотили. Влада була налякана, закручувала гайки. Далі — суд. За організацію проведення несанкціонованого мітингу з ходою до стели Тарасу Шевченку був затриманий разом з Іваном Демянюком та притягнений до відповідальності у вигляді 15 діб арешту. Ми оголосили голодування на усі 15 діб.
…Якось Степанишин, Червоній, Новак і я зібралися, щоб обговорити питання створення оргкомітету Народного руху України в Рівненській області. Я був обраний керівником крайового осередку організації, також було обрано оргкомітет. Збиралися ми в альтанці на березі річки Устя, біля залізничного вокзалу. Підтягувалися члени осередків з районів. Дуже була непроста робота — організація районних осередків. А був я тоді заступником начальника тресту «Ровнопромстрой», ризикував посадою, зрештою звільнили. Так я став професійним політиком.
…Почав їздити областю, створював осередки. 22 серпня 1989 року відбулися перші установчі збори Рівненської крайової організації Народного руху України. До останнього не давали дозволу на проведення. За добу до заходу мене і Степанишина викликав Луценко на переговори. Дав дозвіл на проведення зборів у кінотеатрі «Аврора», але поставив умову — ніякої національної символіки не виставляти. Однак синьо-жовті прапори таки були виставлені в залі! Сцена була прикрашена портретом Шевченка, але щоб не дратувати владу, прапори на сцену не виставляли. Триста делегатів були присутні на зборах, усе подвір'я «Аврори» було заповнено людьми. З Києва приїхав дисидент і політв'язень Михайло Горинь. Настрій був радикальний та нервовий. Установчі збори завершилися десятитисячним мітингом на Пагорбі Слави. Пізніше ми збиралися в будинку Мойсея Шермана…
А далі була підготовка та організація центру Народного руху України… Не було нічого — ні друкарської машинки, ні паперу, ні грошей, тільки ентузіазм…
…Повинні були готуватися до виборів у Верховну Раду СРСР та у місцеві ради 1990 року. В Рівному було два виборчих округи. До виборів готувалися Володимир Пилипчук, Василь Червоній і я. Треба було дотримуватися закону про вибори, інакше всі наші намагання були би не чинними. Так я став кандидатом в депутати від Млинівського, Демидівського та частини Рівненського району. Моїм опонентом був третій секретар райкому партії, з яким йшли плече в плече на виборах... Вибори відбулися, я на 1% мав більше голосів від секретаря райкому. Почався новий виток у моїй політичній діяльності…
Іван Демянюк, політолог, історик, один з організаторів Народного руху на Рівненщині:
— Боротьба за національне відродження у Рівному почалася у 1988 році - з організації Товариства шанувальників української мови. Люди почали об’єднуватися навколо питання про державний статус української мови. На початку 1989 року, з початком виборів у Верховну Раду УРСР, боротьба вступила в активну фазу. Саме тоді Вілен Мартиросян став депутатом.
Черговим нашим завданням стало подолання атеїстичної політики держави. Почалася боротьба за Свято-Воскресенський собор. Рішенням міської ради собор віддали віруючим.
Навесні 1989 року створювалися ініціативні групи Народного руху України, завданням яких було відродження історичної символіки держави Україна. Перші мітинги, демонстрації на Рівненщині почалися саме тоді.
Щасливий, що боровся разом з молодими Василем Червонієм та Миколою Поровським. Старше покоління було представлено двома сильними лідерами — Олексою Новаком та Борисом Степанишиним.
Зустрічалися ми у Палаці культури «Хімік», однак там було багато представників КДБ, обговорювати серйозні питання було небезпечно. Тому ми проводили зустрічі на квартирах у Євгенії Гладунової, Юрія Велігурського, у моїх батьків на проспекті Миру, у квартирі Василя Червонія біля «Газотрону». Робітничі гуртожитки також нас приймали. Далі був Будинок культури будівельників (тепер приміщення «Інваспорту»). На березі річки Устя також намагалися проводити збори. Часом приходили на засідання 20-25 чоловік, в обличчя одне одного ми добре знали. Петро Прищепа, голова Рівненського облвиконкому, дозволив нам провести два заняття в Товаристві «Знання» (тепер Народний дім) на вулиці Петлюри. На Грабнику, в недобудованому амфітеатрі, ми також збиралися, часом було по 600 людей.
А коли сформувався рівненський Народний рух та влада почала його визнавати, восени 1989 року нам було виділено приміщення актового залу Будинку профспілок (тепер діагностичний центр). Збиралися по вівторках та четвергах…
…Довелося посидіти у в’язниці. Це сталося після чергового мітингу 15 жовтня в Дубно, коли Микола Поровський організував несанкціонований мітинг. Після обіду мітинг відбувся у Рівному, де я був серед організаторів. Влада вирішила притягнути до відповідальності у вигляді 15 діб арешту, декого було оштрафовано на великі суми. Було відкрито й кримінальні справи.
Серед тих, хто отримав 15 діб, був ветеран війни Мойсей Шерман, член Народного руху, той, у кого ми збиралися на вулиці Замковій. Правда, пізніше його звільнили. З Червонієм ми сиділи 15 діб. Поровського на десятий день відвезли у лікарню, тому що в нього відкрилася виразка. Наші активісти пікетували в’язницю. В місті ширилися активні чутки про те, що нас б'ють. Нас не били. Але ми оголосили голодування.
Записала Олена ГУМІНСЬКА,
завідувачка краєзнавчого відділу Рівненської обласної бібліотеки.
Повністю відеоінтерв'ю усіх учасників розмови можна переглянути на ютуб-каналі Рівненської обласної бібліотеки.
