Сто тисяч примірників їхнього нового альбому музичні магазини розхапали за шість годин, одразу після релізу. Навряд чи щось подібне колись бачив увесь шоу-бізнес пострадянських країн, хоча й такого музичного феномена раніше, очевидно, не було.
Іноді здається, що продюсери цього гурту використовують якісь приховані методи впливу на свідомість людей, адже пояснити, чому навколо творчості колись малопрофесійного колективу зараз відбувається якась істерія, важко. В той час як в провінційному місті на концерт якогось іншого популярного українського виконавця ледь збереться декілька сотень глядачів, то на концерт «Океану Ельзи» квитки закінчуються за декілька днів до його початку... Славко Вакарчук приїхав у Рівне за п’ять годин до виступу, але через негаразди із здоров’ям ввесь час до саундчеку провів у готелі. Від інтерв’ю піар-директор гурту відмовився ще напередодні, теми прес-конференції взагалі не існувало, а про якусь зустріч із фанатами, як це полюбляє робити, наприклад, Руслана, навіть мови не могло бути. Хтось цьому дивується, але це дарма — із сором’язливого львівського хлопчика натовп зробив поп-ідола, ось він тепер і попльовує зі своєї висоти на тих, хто щиро і відверто захоплюється його творчістю. А іноді навіть поливає водою, як це було на концерті «Суперсиметрія» в 2003. Тоді на ввесь цей дівчачо-підлітковий фанатизм було сумно дивитись. Концерт на підтримку альбому «Глорія» вийшов більш «живим», більш рок-н-рольним, менш награним, а головне — значно музичнішим. Хоча цю музику публіка не зовсім розуміла. Коли музиканти грали речі з нового диска, зал сидів тихенько, масових овацій чути не було. Хоча це теж не дивно: Вакарчук нарешті дозволив собі «недозволений» в українському шоу-бізнесі прийом — писати музику, яка може подобатись не масам, але музично вихованим слухачам — іноді рок-н-рольну, ледь не «бітлівську», часто немелодійну, із непростими для швидкого сприймання текстами і т.д. Тобто «Океан Ельзи» перестав бути музичним фаст-фудом, а спробував повернутися до того, з чого починав, принаймні трохи. Зміни були помітні хоча б з нових, значно «багатших» у музичному плані аранжувань, які завдяки новим музикантам (на сцені до традиційного складу додався перкусіоніст) зробили відомі хіти невпізнаними. А коли їх нарешті впізнавали, то тут і починалися вигуки, вереск, танці в проходах, на стільцях, біля сцени (всупереч охороні, яка робила все, щоб врятувати надзвичайно дорогу апаратуру). Піснею-пробудженням стала «Майже весна», після якої йшли деякі не хіти із «Суперсиметрії», потім знову «Глорія», потім Вакарчук стрибав на сцені, а потім всі музиканти пішли. Зрозуміло, щоб спровокувати виклик на «біс», яких цього вечора було аж три. Спершу «ОЕ» повернулись, приємно здивували всіх новим варіантом «Там, де нас нема», заграли ще пару пісень і знову пішли... Щоб знову повернутися і заспівати «Відпусти». Останнім акордом стала пафосна річ «Дякую», якою все й завершилось. Автографів, звісно, ніхто нікому не роздавав.
