Ольга Пасічник — ім’я, котре рівенські шанувальники класичної музики вимовляють особливо поважним тоном. Не так вже й багато у нас людей, які підкорюють такі висоти. Сьогодні донька ректора Острозької академії — солістка Варшавської камерної опери, виконавиця ролей в оперних проектах усієї Європи, одна з найбільш гастролюючих на континенті співачок. Востаннє вона виступала у рідному місті років сім тому. І ось тепер на запрошення художнього керівника обласної філармонії Сергія Кульчинського Ольга разом із своєю сестрою Наталією погодилися представити свою майстерність і тим людям, котрі були свідками їхніх перших кроків.
— У Польщі я вже 15 років. Основний мій контракт із Варшавською оперою, але зараз у самій Польщі я буваю 3-4 місяці на рік, решту часу працюю в інших країнах, як в оперних проектах, так і на концертах. Основні мої шляхи пролягають через Німеччину, Бельгію, Францію, Голландію, Іспанію, Японію, США, Ізраїль, Португалію, Австрію. Більшість оперних театрів у світі працюють за відмінною від нашої системою. Якщо у нас люди працюють на ставках, мають репетиції й певний репертуар, то на Заході, коли вирішують зайнятися якоюсь постановкою, запрошують певних артистів, сценографів, балетмейстерів, оркестрантів та інших. Ці люди декілька місяців репетирують, після чого виставляється ряд вистав — 10, максимум 15. Після цього постановка закінчується, костюми закривають, але театр, котрий запрошував усіх учасників проекту, залишається її власником. Якщо хтось захоче цю постановку купити, повинен домовлятися з цим театром, хоча таке буває нечасто. Я особисто у більшості випадків працюю саме за такою системою. Запрошують на постановки або на концерти, на яких я останні два роки виступаю тільки із своєю сестрою. — Ви живете в Польщі, ваша сестра Наталія — у Швеції. Як вам вдається співпрацювати? — Дуже пощастило, що я маю таку піаністку, такого приятеля й сестру. У зв’язку з тим, що ми часто виступаємо, у нас є вже напрацьована програма. А над іншими працюємо, приїжджаючи або за день до якогось концерту, або залишаючись у тому місті після нього. Жодної можливості робити зустрічі тільки заради репетицій у нас немає. Багато часу для підготовки концертів нам не потрібно — ми чудово розуміємо одна одну без слів. Нам вдається економити час, адже він не витрачається на розмови про те, як би хотілося зінтерпретувати той чи інший твір. Ми не просто сестри, ми дуже великі друзі. Хоч і маємо дуже різні темпераменти. — Як часто вам вдається бувати в Україні? — Не сипте мені сіль на рану. Я, звісно, в Україні у батьків часу від часу буваю, але ці зустрічі завжди дуже короткі. З кожним роком все менше й менше речей, як особистих, так і творчих, пов’язують мене з рідною країною. А щодо концертів… Я є прикладом відомої біблійної істини, що немає пророків у своїй вітчизні. Я спочатку з цим не могла погодитись, але потім зрозуміла, що не маю ані часу, ані певних можливостей, щоб щось змінити. Я відчуваю, що володію певною майстерністю, певним досвідом, яким би хотіла поділитись з тими, кому це потрібно. Але, мабуть, поки що це нікому не потрібно. Є ще одна причина — Україна поки що живе іншими потребами. Я це розумію, але разом з тим усвідомлюю, що моє артистичне життя є коротким — вік високого сопрано, як у спортсменів, недовгий. І тому я не можу сидіти й чогось чекати. Тому тепер я співаю там, де насамперед хочуть слухати мене. Крім того, я можу приїхати й виступити в Україні без жодних гонорарів, і багато людей це знає. Але я хочу, щоб ця ініціатива йшла від мене, а не від тих людей, які щось організовують. Якщо вони думають, що я можу приїхати і співати на тих умовах, на яких можуть виступати студенти-початківці, ці люди помиляються. Якщо в державі знаходяться гроші, щоб платити псевдоспівакам без голосу і слуху, то якісь мінімальні гроші для музикантів, яких знають у світі й котрі усюди наголошують, що вони українці, повинні бути. Думаю, вже зараз в Україні на такі речі потрібно звертати увагу. — На якій сцені вам легше виступати: на рівенській чи на, допустимо, паризькій? — До Рівного я приїжджаю охоче. І завжди тут присутнє хвилювання — постійно згадую відчуття студентки, яка ще нічого не вміла. І цей дух першого кроку усюди переслідує. Особливо, коли в залі бачиш викладачів або людей, які в тебе не вірили. Доводити щоразу, що ти чогось варта — справа нелегка. До того ж, перед родичами, яких у залі багато, завжди хвилюєшся. Такого відчуття, такого хвилювання навіть у найбільших залах світу немає. Тому чоловік перед концертом у Рівному радив мені сприймати його як звичайний виступ. — Вашому сину Назару ще немає трьох років. Як ваша насичена кар’єра поєднується з материнством? — Мені навіть описати всю складність ситуації слів не вистачить. Перед народженням сина у нас із чоловіком було два варіанти — або я беру рік відпустки, або він. І я вдячна йому за те, що він погодився тимчасово залишити роботу — Юрію як викладачу значно легше після довгої перерви повернутись, ніж мені відновитись як співачці. Тому я намагалася перерву для пологів зробити мінімальною — співала до кінця восьмого місяця вагітності, а після пологів вийшла на сцену тоді, коли Назару було шість тижнів. У всіх моїх поїздках сім’я мене супроводжувала, я навіть під час антрактів бігала годувати малого, що виглядало досить екзотично для колег. Ми були разом, і це був, мабуть, найкращий період у житті. Проблеми почалися потім, коли Юра вийшов на роботу. Мені почали надходити пропозиції, які або трапляються раз у житті, або не трапляються ніколи — Паризька опера, «Лінкольн-центр» у Нью-Йорку, Лондон, Мельбурн та ін. Такі місця не можна відкидати. Доводилось або брати родину з собою, або бачитись з ними два-три дні на місяць, або літати до них у кожну вільну хвилину. Це складно і фізично, й емоційно, адже я часто пропускаю важливі моменти, які б не хотіла пропускати — коли Назарчик почне щось говорити, щось робити. Про все це я дізнаюся по телефону. Тому ввесь час, коли я з малим, намагаюся використовувати з максимальною користю.
