Вже шістнадцятий рік живемо ми у новій державі, діти наші вчать історію за новими підручниками і не вступають до піонерської організації. Статую Леніна на центральній площі Рівного давно замінили на іншу… Про те, як це сталося саме в нашому місті, прочитати, як ведеться, немає де. І зрозуміло чому. Історикам, тим, що на кафедрах, писати не виходить. Бо можуть згадати теми їхніх дисертацій, написаних ще у часи «боротьби з націоналізмом». І взагалі, людей, які б не хотіли згадувати свою діяльність у вісімдесяті роки, серед нинішніх керівників аж занадто багато. Тому і залишається «білою плямою» чи не найцікавіший період історії Рівного минулого століття. Період переходу міста від комунізму до демократії. Ось вам причина задуму серії публікацій, в яких автор спробує згадати події, що відбувались у Рівному наприкінці вісімдесятих і на початку дев’яностих років. Згадувати про це мені буде цікаво, а це дає надію, що і читатиметься написане із задоволенням. І тими, хто пам’ятає ті події, і тими, хто забув, і тими, х то був тоді ще занадто молодим. Тож читайте перший розділ і не судіть занадто суворо. Автор, хоч і бачив та знає багато, бачив та знає далеко не все. Все знають самі знаєте де.
Югославський період Хоч і відомо всім, що на початку було слово, до революції у Рівному це не має відношення. Тому що першими революціонерами у нашому місті були торговці. А слова не було ніякого, це ви вже мені повірте на слово. Працюючи в ті часи у місцевій пресі простим журналістом, я не помічав у нас у місті жодних ознак реакції на «гласність», яка, починаючи з 1987 року, пішла розгулювати з Москви, підриваючи основи комуністичної ідеології. У нас у Рівному ніхто ніяких основ не підривав. Народ із вдячністю сприймав всі настанови партії, найбільш помітною з яких була тоді настанова щодо боротьби з пияцтвом. Ніяких тобі протестів, ніяких тобі рухів, взагалі нічого. Ще у 1988 році навіть уявити було неможливо, що сумлінні комсорги і парторги стануть за кілька місяців безстрашними борцями спочатку за українську мову, а потім і за незалежність. Не про це тоді думали рівняни. А про що? Ну хоча б про поляків, які раптом посунули до нас, скуповуючи телевізори та інші електротовари. Зізнаюсь, що ні тоді, ні тепер не розумів, навіщо були полякам наші телевізори та електродрилі? Що вони у себе з ними робили у такій кількості? Та це я був такий тугодум. Все книжки читав, радіо слухав, інформацію отримував. Народ же інформацію зрозумів швидко. Мов хвиля пронеслась по місту: виявилось, що одержати закордонний паспорт і виїхати, наприклад, до Югославії — вже не проблема. І почалися черги біля дверей ОВІРу, який знаходився тоді у знесеній нині споруді на вулиці Пушкіна. Ночами стояв народ, черги займав. Чому ні? Навички стояти у чергах, і не просто стояти, а просуватися, не пропускаючи повз себе нікого, мали тоді практично всі. Навіщо було всім їхати до Югославії? Про це ніхто нікому не казав. Але не можна було не помітити, як люди періодично зникали з робочих місць під приводом хвороби, а потім з’являлись на цих місцях із погано прихованим почуттям задоволення на втомлених обличчях. Про це не писали в газетах, не говорили по радіо. На цю тему не проводилося нарад чи семінарів. Народ сам по собі тихенько навчився вивозити на базар у містечко Суботіце, що на кордоні Югославії та Угорщини, куплений в Україні товар. Товар цей там продавали, а навзамін купували те, чого у нас не було. Скільки рівнян пройшло тоді через ту «югославську» комерцію, сказати тепер важко. Думаю, що таких була не тисяча і не дві. Звісно, що найбільше заробили ті, хто першим збагнув вигоду таких поїздок. Зиск з кожною новою поїздкою ставав меншим, бо бажаючих ставало більше. Економічно це пояснювалося просто. Ті товари, які ще можна було придбати у майже спаралізованій дефіцитом рядянській торгівлі, мали дуже низьку якість. Але вони були у нас практично безплатні у перерахунку на валюту. За кордоном же ціна товару зростала автоматично. Таким чином, із баз та магазинів Рівного та області за рік вивезли практично все. Навіть те, що лежало там роками і було нікому ніби не потрібним. Що везли навзамін? В основному копійчану китайську електроніку, яка йшла у нас тоді за величезною ціною. Реально з цього бізнесу збагатіли лише кілька сотень осіб. Роль «югославського» періоду історії Рівного полягає в іншому. Тисячі людей за короткий термін відчули смак легких грошей, які приносить приватна ініціатива. Людину, яка за три дні заробила грошей більше, ніж отримувала на роботі за півроку, вже неможливо було примусити по-справжньому працювати за соціалістичну зарплату. Тим більше, що й до цього та людина на своїй роботі не занадто перенапружувалась. У цьому економічному прозрінні тисяч наших земляків не було ніби нічого політичного. З’їздивши до Югославії, наші люди продовжували ходити на партійні й комсомольські збори, горлали «ура» на комуністичних демонстраціях, роблячи це так, як робили і раніше. Не щиро, а тому, що так було прийнято. Нічого «такого» у головах людей, які штурмували ОВІРи та прикордонні електрички, тоді не було. Ніхто з-поміж них не говорив тоді про відродження української мови, культури та державності, ніхто не скаржився на відсутність свободи слова. Люди насолоджувалися іншою свободою — свободою заробляти гроші. Легкі гроші. Ця свобода, що б там не казали, була тоді для людей найбільш бажаною. І тепер, власне, теж. Звісно, що «югославський період» не міг не мати наслідків практично в усіх сферах життя міста. Не раз доводилось чути про конфузи, коли на «дикому» базарі за двома кордонами раптом зустрічалися начальник і підлеглий, які одночасно «захворіли» і залишили робочі місця. Такими, як раніше, їхні стосунки залишитись після цього вже не могли. Як на мене, то ніякі «демократи», ніякі «просвіти» не здатні були зробити із свідомістю наших людей те, що зробила Югославія, яка принесла у наше затхле життя запах легких грошей, а з ними і перший запах свободи. Бо яка свобода без грошей?
