Днями в Рівне на запрошення обласної філармонії приїжджав піаніст Микола Сук. Ім’я відоме, очевидно, лише найпалкішим шанувальникам фортепіанного мистецтва. Натомість, цей українсько-американський виконавець не лише член журі конкурсу молодих піаністів ім. Горовиця та викладач Університету штату Невада. Він музикант, який здатен зібрати повний зал нью-йоркської філармонії, а тамтешні критики називали його «найвидатнішим виконавцем музики Ференца Ліста». У Рівному музикант вдруге. Під час розмови з ним він попросив насамперед не питати про улюбленого композитора.
— Як не може бути однієї улюбленої страви, так і одного найкращого композитора не буває. Декілька — вже інша справа. Хоча своїх улюблених я навіть до двох звузити не можу. Так сталося, що більше доводилось грати Бетховена та Ліста, але хіба можна не згадати Шопена, Дебюссі чи Рахманінова, якого я насправді виконував дуже мало. — Розкажіть про своє американське життя… — Я переїхав в Америку в 1990 році й понад десять років займався лише концертами. Хоча паралельно трохи вчив учнів. Потім запросили на повну ставку в Університет Лас-Вегасу. Концерти — це сьогодні все гаразд, а завтра не дуже. А викладацька діяльність — це якісь гарантії, певна стабільність. Хоча стосовно концертів, то якщо ти хочеш, то завжди можеш знайти можливості виступити. Часом більші, часом менші. Визначальні, масштабні проекти — це вже інше. — А які концерти для вас були визначальними? — У великій залі Московської консерваторії грав з Національним оркестром Росії твори Ліста. Або на Вашингтонському фестивалі виступав із доволі складними творами. Мені навіть довелося сісти на дієту, оскільки я розумів, що огрядний чоловік не витягне настільки складні композиції. Довелося схуднути, хоча, наприклад, актори на зйомках роблять те ж саме. — В інших країнах ви позиціонуєте себе як українець? — Так, усюди в резюме я пишу, що я з України. — А для американців це є екзотикою? — Ні, в Америці вже немає якогось особливого ставлення до неамериканців. Стосовно України, то екзотикою це було у 1990 році. А нині Україна — держава відома, але часом з позитивного, часом з негативного боку. — А наскільки відрізняється заповненість залів під час концертів класичної музики в Україні та США? — Однозначно відповісти не можна. Можна розповідати різні історії, але ось в Києві, наприклад, були виконані концерти Рахманінова — повні зали в обидва вечори. Хтось розповідав, що в Запоріжжі важко потрапити на симфонічний концерт, щось подібне кажуть про Вінницю. Думаєте, в Америці немає того плачу про занепад серйозної музики? Це все також є, як і у нас. Але, наприклад, коли я граю в «Нью-Йорк філармонік», а це зал «Евері Фішер Хол» майже на чотири тисячі чоловік, дуже часто «sold out» — все продано. А квитки коштують — не дай Боже у нас так (сміється). — А наскільки розвинуте мистецтво у Лас-Вегасі? — Хоча це місто ігрових автоматів та казино, воно все одно залишається мегаполісом. Там живе середній клас, який відчуває, що йому також потрібне й мистецьке життя. Звісно, життя там вирує не без проблем, оскільки криза дуже сильно по цьому місту вдарила. — В Україну часто приїжджаєте? — Зараз, коли почав викладати, часу на візити в Україну все менше. Я ж не можу кинути студентів. Був у січні проїздом, потім на конкурсі молодих піаністів ім.Горовиця, де я працював у журі. Нині у мене тут декілька концертів, кілька лекцій в університетах. — Ім’я вашого батька, Петра Сука, в українських музичних колах згадують до сих пір… — До мене як в Києві, так і в Чикаго підходять старші люди й кажуть, що знали й поважали мого батька.. Багато цікавих історій мені про нього розповідали. Зокрема, як він, будучи директором музичного училища, їхав у поїзді, розговорився з одним зажуреним хлопцем, який хотів займатися музикою, але не вступив до навчального закладу. Батько його забрав, а пізніше цей хлопець став народним артистом Сергієм Баштаном. Я знаю лише одну людину, музикознавця, котрий був негативної думки про батька.
