Його історія — це розповідь про чоловіка, який не шукає легких шляхів і щодня доводить, що справжня сила полягає в умінні брати відповідальність, тримати удар і не здаватися.
Рідне місто та цивільне життя
Дмитро народився і виріс у Вараші — невеликому місті, розташованому поруч із атомною електростанцією. До повномасштабного вторгнення його життя текло звичним руслом: робота на енергопідприємстві та захоплення футболом. Усе змінилося 24 лютого.
«Мене застав початок війни на лікарняному. Але вже першого дня вранці я прийшов у військкомат разом із найкращим другом дитинства», — пригадує чоловік.
Чекати повістки він не став. Як резервіст, просто з’явився самостійно. Це стало відправною точкою його військової кар’єри.
Бойовий шлях
За час служби Дмитро пройшов чимало етапів: спочатку командував піхотним відділенням, згодом опанував мінометну справу — був навідником, командиром міномета. Нині він головний сержант і знову командир міномета.
Позивний «Мєля» народився ще у мирному житті. «Колись тренер переробив моє прізвище Мельник, і так воно прижилося. Тепер уже на все життя», — посміхається воїн.
Бахмутський напрямок: поранення та повернення
Одним із найважчих епізодів стала робота на Донеччині, зокрема під Бахмутом. Виконуючи завдання як командир піхотного відділення, група Дмитра зайшла на позицію, яку потрібно було утримати. Ворог постійно застосовував автоматичні гранатомети, артилерію та міномети. Закріплюватися доводилося під щільним вогнем.
Під час одного з обстрілів по позиціях відпрацював танк. Уламок влучив у Дмитра, а вибухова хвиля підкинула його вгору. «Болю не відчув, просто час ніби сповільнився. Упав, спробував підвестися — не зміг. Сказав побратимам: “Я трьохсотий”», — згадує він.
Поранення виявилося важким, додалася ще й контузія. Нога не зросталася пів року. Реабілітація тривала довго, але зрештою він повернувся до побратимів.
«Ми тоді йшли на самому ентузіазмі. Хто у спортивному, хто у звичайних джинсах. Нічого не було. Просто зібралися і пішли», — розповідає він про початок служби.
Про підтримку та цілі
Незважаючи на всі випробування, Дмитро знаходить сили говорити про світле. Найбільший позитив для нього — усвідомлення, що рідні у безпеці. Вдома на нього чекають батько, сестра, дівчина та друзі.
«Я тут захищаю чиюсь родину. Так само, як інші боронять мою», — каже він.
Про мрії говорить без зайвої пафосності: «Під час війни слово “мрія” втрачає сенс. Залишаються цілі. Хочу побачити Україну справді незалежною. Не ту, про яку тільки говорять, а ту, де ми самі несемо відповідальність за власну країну».
