Пияки, неуки, хабарники і любителі діамантів. Про будні рівненських поліціянтів позаминулого століття

1213 0

Ми у соцмережах:

Пияки, неуки, хабарники і любителі діамантів. Про будні рівненських поліціянтів позаминулого століття

Поліціянти-бандити, чиновники-пияки та «неблагонадійні» священнослужителі — шокуючі подробиці з життя посадовців повітового Рівного позаминулого століття дізнаємось з документів Державного архіву Рівненської області та зі спогадів викладача Рівненської гімназії Автонома Солтановського.

Рівненський повіт з центром у Рівному, увійшовши в 1793 році в складі Волині до Російської імперії, став складовою Волинської губернії. Відтоді в лексиконі рівнян з’явилися такі слова як городничий, пристав, ратман, справник, земський суд.

Городничий, який не пив нічого, крім «сивухи»

Викладач Рівненської гімназії Автоном Солтановський, який служив у Рівному з 1849 по 1864 роки, був особисто знайомий з усіма міськими чиновниками. Його уїдливі коментарі й колоритні оповідки про місцеві звичаї та порядки дійшли до нашого часу в «Уривках зі спогадів Автонома Солтановського».

Зокрема, завдяки спогадам Солтановського, в історію нашого міста увійшов городничий Ч-ський (так у Солтановського), незаконнонароджений син графа Ч-ва. Городничий в ті часи фактично був начальником поліції і головним посадовцем повітового міста. Призначали його «зверху». Він мав походити з дворян і бути чиновником або офіцером у відставці. Городничий мав зарплатню від держави і додаткові кошти з міської казни. Звітувати перед будь-якими міськими установами городничий не мусив.

Рядовий інвалідної командиЯк пише Солтановський, городничий Ч-ський був людиною світською, відмінно освіченою, чесною, але зовсім опустився. Пив без міри. Дійшло до того, що не вживав нічого, окрім «сивухи». Гостей же «заливав» винятково шампанським. Ч-ський отримував від невідомої особи великі суми, які витрачав на пригощання потрібних людей. Але був суворий, його боялися.

Повітовий справник Аренс жив, як заможний поміщик

Вищу поліцейську владу в Рівненському повіті уособлював повітовий справник, при якому до реформи 1862 року функціонував земський суд. Він наглядав за громадською безпекою та справами повітової поліції, а також за своєчасною сплатою податків, викупних платежів та справляння оброку з селян. Посада справника була виборною, однак обирати його мали право винятково дворяни.

У своїх спогадах не обійшов увагою Автоном Солтановський і рівненського повітового справника, яким на той час був Аренс. Згадував про нього, як про людину надзвичайно спритну і щасливу. Після закінчення університету служив в канцелярії генерал-губернатора, потім отримав посаду Рівненського земського справника. Аренс так умів зі своєї посади отримувати користь, що начальство його ще і в приклад ставило. Жив, як заможний поміщик — отримував щорічно від 14-ти до 16-ти тисяч рублів сріблом. Екіпажі в Аренса вирізнялися вишуканістю та відповідали останній моді. Його слабкістю були чистокровні їздові коні. Мав особистого кухаря, лакея, кучера, форейторів. Дружина справника, обвішана діамантами, вдягнута в оксамит, щодня сиділа у вітальні свого будинку, гордовито поглядаючи на відвідувачів, що приходили до неї з поклонами.

Повітовий справник

Згодом він домігся місця окружного інтенданта в Одесі. А в 1877 році його призначили генерал-інтендантом діючої армії з отриманням чину дійсного статського радника. За підписання контракту з підрядником «Грегор Коган і К» Аренс потрапив під суд. Але, захворівши, виїхав на лікування за кордон і так уник покарання. Деяких його підлеглих було засуджено, позбавлено чинів, орденів та дворянства. А Аренс після цього служив в Петербурзі, отримав статус таємного радника та жив на широку ногу.

Після Аренса місце справника зайняв, як писав Автоном Солтановський, «старичок с удушьем Погоновский». Про нього було відомо, що, хоча й був православним, повністю залежав від місцевої польської знаті. Але і його діяльності фінал був плачевним — за хабар скоїв щось незаконне і «по величайшему повелению» був відсторонений від посади назавжди.

Любитель діамантів справник Гоц

Наступним рівненським справником став підполковник Гоц, який до того командував Азовським полком, розквартированим у Рівному. Читав погано, писав ще гірше — так характеризували його. Але це не завадило йому облаштуватись на посаді, і жити, як сир у маслі. Розраховувався «полуімперіалами та сторубльовими бумажками». А чого тільки в нього не було на столі — і виноград, і ананаси, «и редкие береры груши», і різна дичина, і стара горілка, і сторічні меди, і коштовні вина. Всі пальці в Гоца були в діамантах. Це були подарунки від польських панів за те, що захищав їх під час польського повстання.

Щоправда, під час польського повстання саме Гоцу дісталось найбільше з усіх чиновників. Йому постійно підкидали листи з погрозами — то спалити вулицю Тополеву, то його власний будинок (а мешкав він на вулиці Гімназійній, тепер Драгоманова), а його — повісити. Додавали до погроз малюнки з зображенням справника на шибениці в мундирі і при всіх орденах. Спочатку Гоц захищав панів, а коли це стало небезпечно для нього самого, став всіма силами показувати свою «активність», що більшою мірою стосувалась заборони полякам будь-яких проявів підтримки повстанців. Особливо воював з польськими жінками, які носили траур за вбитими героями. Побачивши польку у чорному вбранні, погрожував вигнати з міста або посадити у в’язницю. Водночас, зустрівши на вулиці дружину власника міста князя Любомирського, вдягнену також у траурне вбрання, робив вигляд, що нічого не помічає, а тільки розкланювався і виказував свою повагу.

Городничий. Листівка середини ХIX століття

Банда «перевертнів» з інвалідної команди

Окрім поліцейських, у містах існували так звані інвалідні команди, які складалися з солдатів, що через хворобу, поранення чи вік не могли повноцінно служити у війську. Вони, зокрема, несли караульну службу на заставах при в’їзді до міст.

Про те, що такий підрозділ був і в Рівному, згадував Автоном Солтановський. Командиром був такий собі Ішлінський, про якого сьогодні сказали б, що він «перевертень». Отримував невелику платню у 300 рублів на рік, але мав непоганий додатковий дохід від продовольства та обмундирування команди, великого городу, який безоплатно обробляла та ж команда. Однак цього йому було мало. Ішлінський зібрав з найбільш здібних і молодих солдат своєї команди шайку грабіжників під командою унтер-офіцера. Команда крала на ярмарках у Рівному та навколишніх містечках. Виносили все, вибиваючи вікна в погребах, клунях та єврейських будинках, пробиваючи солом’яні дахи в клунях міщан, а потім перейшли до будинків більш поважних обивателів та чиновників.

Містяни були в паніці. На ніч навіть барикадували вікна, двері, але нічого не допомагало. Вламуючись до будинків, «стражі порядку» погрожували смертю переляканим господарям, а тих з них, хто намагався чинити спротив, зв’язували та заставляли лежати тихо, поки банда обносила будинок до нитки. Забирали все, що потрапляло під руку — вино, горілку, птицю, сир, масло, борошно, хліб у мішках, гроші, срібні речі, прикраси, подушки, ковдри, одяг. Частина вкрадених речей надходила Ішлінському, щось розбирали бандити, а найбільшу частину збували за межами міста. Всі гроші потрапляли до Ішлінського та городничого Петре. Зрозуміло, що без участі останнього таке свавілля не відбувалося б. Згодом стало відомо, що готували новоспечених злодіїв бандити зі стажем, яких на ніч випускали з в’язниці для проведення «навчань».

З часом містяни стали підозрювати Ішлінського — дуже вже він жив на широку ногу. Постійно влаштовував бали, на яких пригощали по-багатому та грали в карти. Але, мабуть, так відбувалося б й надалі, якби невдовзі до Рівного не перевели піхотний полк під командуванням полковника Бібікова. Його будинок також було пограбовано, а через зв’язки полковника в столиці скандалу уникнути не вдалося. Корпусний мусив нарешті відреагувати на таке зухвальство — зробив кілька засідок і заарештував бандитів. Ішлінського було також заарештовано, але ще до суду він захворів і помер у Житомирі у військовому шпиталі.

Нагляд за неблагонадійними

Час залишив нам невелику кількість архівних документів, за якими можна дізнатися, чим же займалася тодішня поліція. Значну частину документів становлять циркуляри волинського губернатора щодо нагляду за неблагонадійними особами, більшість з яких були «політичні».

Найбільше дошкуляли поліцейським поляки, які після придушення польського повстання 1863 року проводили панахиди за загиблими повстанцями, носили траур та патріотичні знаки. Кожен такий факт неодмінно фіксувався у поліційних рапортах.

Волинський губернатор дуже часто звертався листами до рівненського справника Гоца, називаючи його по-товариськи «Іване Степановичу» і, наголошуючи на конфіденційності справи щодо осіб, які не викликали у нього довіри, писав: «Сведения эти прошу вас собрать из под руки, не обнаруживая своих действий, не поводов к ним».

Іван Степанович наглядав і за чиновниками, яких направляли з губернського Житомира у відрядження «на місця», і священнослужителями. Складалися списки, в яких зазначали статок священника і чи був він «одобрительного», чи «неодобрительного поведения». Найбільшими гріхами священників, згідно з такими документами, були: «пристрастился к горячительным напиткам», «ведет безответственную жизнь», «уклоняется от проведения православных обрядов» та «частые отлучки с прихода».

Під наглядом поліції були й питейні заклади. Особливо контролювали, щоб євреї без патенту не торгували міцними напоями. Адже податок з торгівлі вином і горілкою складав левову частину надходжень у державний бюджет. У звітах поліції йшлося також, що смертей від запою не було, однак загалом продаж алкоголю має «дурное влияние на народную нравственность».

У віданні станових приставів був і нагляд за станом доріг, виконанням шляхової повинності, оповіщення зацікавлених осіб про ціни на продукти та вино, облік кріпаків та вільних селян. Поліція вирішувала, кому видавати дозволи на книжкову торгівлю і торгівлю «повременными» виданнями. Повітове управління переглядало всю поштову кореспонденцію, що надходила у волості. Забезпечення результативності рекрутської кампанії також було функцією поліції.

У 1915 році під час візиту до Рівного волинський губернатор зробив зауваження щодо недостатньої кількості поліцейських і необхідність збільшення штату городових рівненської міської поліції. Однак міська Дума в умовах військового часу відчувала таку величезну нестачу коштів на більш нагальні потреби, що самотужки виконати розпорядження губернатора не могла. І звернулася за допомогою до… того ж самого волинського губернатора. Однак до самої ліквідації міської поліції у 1917 році штат її так і не було збільшено.

Людмила ЛЕОНОВА,
Державний архів Рівненської області.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також