Поплатились життям за квартиру?

1910 0

Ми у соцмережах:

Поплатились життям за квартиру?

Після смерті мами рівнянин Микола переїхав жити до своєї тітки Лариси в Тюменську область Росії. Його батько Володимир Жданюк, колишній міліціонер, який перед виходом на пенсію працював у медвитверезнику, залишився жити сам у трикімнатній квартирі, що на вулиці Черняка у Рівному. Микола вже влаштувався на роботу, однак тривожні звістки з Рівного змусили його повернутись додому. Миколі розповіли, що до батька почала часто приходити жінка, яку звати Ніною, вона приносить йому горілку і хоче з ним одружитись. Микола зрозумів, що може втрати батьківську оселю, вона стане власністю чужої тітки. Довідавшись, що батько не платить за комунальні послуги, а гроші, виручені за продаж їхньої дачі, вже пропив, Микола вирішив повернутись у місто, щоб приватизувати помешкання та рятувати батька. Та його відпустки на це не вистачило, отож разом з батьком дали доручення тітці — Лідії Степанюк приватизувати їхню оселю. Тим часом Ніна, довідавшись про це, спершу дату одруження відклала, а потім у неї раптово зникло бажання «поє днати свою долю» з Жданюком.

У вересні Микола повернувся в Україну назавжди, влаштувався на роботу і почав жити під одним дахом з батьком. Рідні допомогли зробити ремонт в одній з кімнат. Тішило те, що батько більше не згадував про Ніну. Вона зникла з їхнього життя, як поганий сон. А пригнічувало інше: батько не міг остаточно розпрощатися з оковитою, зникав, а потім приходив додому напідпитку. Якось у грудні 2004 року Микола йшов з роботи, послизнувся та впав. Потім поскаржився тітці, що після цього в нього паморочиться голова. До лікаря не звертався, мовляв, минеться й без цього. А 13 лютого 2005 року п.Лідії зателефонував Володимир: «Бери ліки та приїжджай до нас. Микола попечений кислотою!». Обличчя племінника справді було спотвореним, а спина — попеченою. Микола сказав, що в гості до них приходила та загадкова Ніна, яка пригостила його лимоном та апельсином. Миколу знудило. Коли він виходив у черговий раз з туалету, впав і знепритомнів. До тями прийшов від того, що дуже пекла спина. Працівники швидкої допомоги були нажахані побаченим. Батько Миколи Володимир Жданюк, сказав, що не бачив, що ж сталося з сином і хто облив його кислотою, бо... спав. І тітки потерпілого, і медики йому не повірили. Останні ще й порадили відправити батька, який так жорстоко повівся з сином, у психіатричну лікарню. Коли п.Лідія звернулась в опорний пункт міліції на вул. Черняка та розповіла про загадкову пригоду з племінником, почула від правоохоронців: — Микола — вже дорослий. Нехай сам до нас прийде та напише заяву! — Він у тяжкому стані й цього зробити не може, навіть одягнутись зараз неспроможний! — запевняла їх Лідія, та марно, правоохоронці були невблаганними. В нейрохірургії Миколі надали кваліфіковану допомогу і відправили в опіковий центр. Оскільки у потерпілого з дитинства була алергія на хімічні препарати, лікувати опіки йому довелося біологічними. За три місяці рани затягнулись, і Микола повернувся додому. Тітки радили написати заяву в міліцію, проте племінник заявив, що не писатиме, бо головним підозрюваним є його батько — мститися рідній людині, навіть якщо вона заподіяла зло, Микола не хотів. У квітні у молодого чоловіка загострився артрит, Микола не міг ходити. Тітки привозили йому ліки додому. В один з таких днів Миколиній тітці наснився страшний сон: племінник стояв над виритою могилою. Вона прокинулась, зателефонувала сестрі Лідії та разом з нею поїхала у квартиру племінника. Коли сестри відкрили двері оселі, відчули різкий запах газу. — Батько пішов з дому близько 9-ї ранку, сказав, що повернеться через 20 хвилин, і зник. А запах газу я відчув дуже пізно, бо двері в мою кімнату були щільно зачинені. Поповз на кухню і вимкнув 4 комфорки, які були увімкненими, проте не горіли, — розповів Микола тіткам. Тітки вирішили Миколу забрати з собою. Вийти з хати не встигли, бо повернувся Володимир. Він був п’яним, а коли жінки його почали звинувачувати у тому, що залишив увімкненим газ, ледь не позбавивши сина життя, він дуже розгнівався та почав виганяти їх з дому. Вони знесли Миколу донизу та стали чекати таксі; його тітка пішла в опорний пункт, розташований на вулиці Черняка. — Міліціонери мене вислухали та сказали, щоб Микола прийшов сам. Я розповіла, що племінник хворий і не ходить, просила, щоб вони піднялися в оселю, де ще було чути запах газу, але вони не послухались. І навіть заяву від мене не прийняли, — розповість Лідія згодом. А племінник, одужавши, пішов працювати до свого товариша-підприємця. Микола часто провідував тіток. Та одного дня до них не прийшов, не з’явився й наступного. Ті особливо не непокоїлись. 26 листопада 2005 року, коли стрілки годинника показували 18-у годину, до Лідії зателефонувала племінникова сусідка Олена: — Микола помер. Його друзі розповіли, що випав з вікна, його немає кому хоронити, отож якщо ви негайно не з’явитесь, поховають як безіменного волоцюгу. Лідія миттєво зателефонувала у міліцію — там їй повідомили, що тіло Миколи у морзі судово-медичної експертизи, що на вулиці Матросова. — А де ж ви так довго були, що не давали про себе знати? — запитали жінку люди в погонах. — Я нічого про його смерть не знала, проте в записниках у Миколи є й мої дані, та й інших родичів також. При бажанні міліція їх легко могла б віднайти, щоб повідомили нам про смерть племінника, — відповіла їм п.Лідія. У морзі їй сказали, що покійник готовий до поховання. За послуги вона заплатила 230 грн., в тому числі й 100 гривень за зберігання тіла в холодильнику (який там не працював). Жінці розповіли, що племінник випав з вікна п’ятого поверху. Сусіди казали, що чули брязкіт розбитого скла та сильний крик. Вони викликали швидку допомогу, Микола ще 30 хвилин прожив у реанімації. Міліція вибила двері оселі. Коли його тітки оглянули кімнату племінника, яка завжди була охайною та прибраною, здивувались: там було все перекинуто, ніби щось шукали. А правоохоронці вважали цю загибель звичайним самогубством. Похоронили Миколу в селі Тучин Гощанського району, де були поховані його мама та молодший брат. Батько молодого чоловіка на похорон не прийшов — Володимир кудись зник. Згодом рідним вдалося з’ясувати, що він перебуває на лікуванні у санаторії, який розташований у Костополі. Там лікують хворих на туберкульоз. А потрапив туди він ще до загибелі сина, про смерть Миколи не знав. Лікарі сказали рідним, що Володимир пробуде в них ще місяць або зо два. Та вже ввечері того ж дня їм зателефонувала сусідка Жданюка і сказала, що Володимир сидить під зачиненими дверима власної оселі. Доки рідні приїхали за ним, чоловік був вже у помешканні. Вибити двері йому допоміг якийсь чоловік. Із санаторію додому Володимира відправили за порушення режиму, бо, мовляв, «співмешканка, яка провідувала хворого, привезла йому самогон, який він і випив». Родичі вставили у двері новий замок, купили Володимиру харчів та замкнули хворого вдома. Наступної доби сусіди повідомили, що під дверима оселі метушаться дві жінки та молодик. Вони шукають сокиру, щоб вибити двері та репетують, що Володимира рідні закрили, щоб «заморити голодом». Лідія звернулась за допомогою до дільничного міліціонера, і той пішов з нею, щоб подивитись, що коїться. Біля дверей оселі було порожньо. Володимир лежав на кухні, він був п’яним, а поряд лежали дві півторалітрові пляшки з самогоном. Рідні вилили спиртне в мийку. Вони провідували хворого щодня, приносили харчі, і щоразу Жданюк був п’яним. Вирішили вистежити, хто ж носить йому горілку, намагаючись зумисне споїти. І одного дня побачили в квартирі якусь жінку. Вона назвалась Ніною. Схоже, у неї були ключі від помешкання Жданюків. Жінка була п’яною. Її виставили за двері. Коли 6 січня швагро Жданюка привіз йому харчі, побачив двері помешкання незамкненими. Володимира він знайшов навкарачки, той стогнав. Чоловік був закривавленим та не давав до себе торкнутися, бо боліло все тіло. Хтось його побив. Коли рідні зателефонували у міліцію, ніхто не приїхав. Пішли до чергового на опорний пункт, і той пообіцяв, що з’явиться дільничний, але й він не прийшов. Викликали швидку допомогу, однак фельдшер заявив: «протверезіє і одужає». А рідні знайшли на голові Володимира вм’ятину, отож запитали, хто його побив. Він відповів, що не пам’ятає. Лише вранці 8 січня інша бригада швидкої допомоги забрала Жданюка у лікарню. Йому поставили діагноз інсульт. А 9 січня рідним зателефонували та повідомили, що Володимир помер. Судово-медична експертиза констатувала, що від... туберкульозу. Володимира поховали також у Тучині — на тому ж цвинтарі, де знайшов останній притулок його син. Рідні запідозрили, що і Микола, і Володимир загинули від рук тих, хто полює у Рівному за чужими квартирами, мовляв, одного викинули з вікна, іншого — споїли та нещадно побили. А потім отримали підтвердження своїм підозрам. Лідія звернулась у нотаріальну контору і там написала заяву на спадщину. Нотаріус спершу сказав, що вона — єдина спадкоємиця Жданюків. Та коли минуло півроку, на жінку чекав сюрприз. Рівенський міський суд визнав спадкоємницею... рівнянку Ніну, яка називала себе «співмешканкою» Володимира. Ця жінка, яка не прийшла ні на похорон Миколи, ні на похорон свого «коханого» Володимира, знайшла аж сім свідків того, що «жила» із Жданюком-старшим. Зненацька змінили свою думку нотаріуси, заявивши Лідії: «А ви Жданюку — не кровна рідна, отож не маєте жодних прав на цю оселю». Ось таку трагічну сімейну історію розповіла п.Лідія у скарзі прокурору Рівенської області Олексію Баганцю та віддала її, побувавши на прийомі, і той пообіцяв розібратись у загадкових смертях батька та сина Жданюків та історії з їхнім помешканням. Але радість загадкової Ніни та тих, хто хоче будь-якою ціною стати власником квартири Жданюків, схоже, є передчасною. Завдяки телепрограмі «Жди меня» вдалося розшукати рідню Володимира Жданюка, яка тепер мешкає в Росії. Вони й стануть справжніми власниками квартири, що на вул. Черняка. Саме за неї, як стверджує п.Лідія, поплатились своїм життям батько та син.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також