Про рівненські любовні пристрасті — з архівних документів

4198 0

Ми у соцмережах:

Про рівненські любовні пристрасті — з архівних документів

Не кожному закоханому пощастило залишити слід в архівних документах. Найчастіше любовні листи залишаються в архівах завдяки судам, які відкривали кримінальні справи на суб’єктів листування. Частіше ними були чоловіки, які за певних обставин потрапляли під нагляд поліції. Обставини були різними, але найчастіше — неповернуті кредити. Чоловіки шукали небідних «чуттєвих» жінок, які б могли погасити їхні борги. Врешті, закохані жінки потрапляли у сіті до Амура, а чоловіки — до поліцейських дільниць.

Ось один із таких листів, що зберігається в рівненському архіві — 20-річна Амалія пише до 39-річного Йосифа:

«Коханий мій! Прошу тебе, якщо не хочеш моєї смерті, будь цілком спокійним і терпеливим і не переймайся. Заради любові до Бога. Пам’ятай про своє здоров'я, таке цінне для мене… Люблю тебе безмежно і переконую, що рішусь на все, ангеле мій. Якби ти знав, що сталося і відбувається тепер зі мною з часів нашої розлуки, то не писав би мені, що я перестану тебе любити. Не вір нікому, крім мене однієї, яка в тобі бачить для себе щастя і майбутнє. Ще раз присягаю, що без тебе жити не хочу і не можу, ти знаєш, в якому становищі я тепер знаходжуся… Пам'ятай, мій Йосифе, що я для тебе зроблю все і ніколи не залишу. Присягаюсь перед тобою, мій ангелочку, що потребую твоїх листів тепер і потім, безперестанку пиши поштою. Бо не бачачи тебе, листи будуть єдиною радістю.

До побачення, мій дорогоцінний ангеле».

Метрична книга, яка зберігається в аріхіві в Рівному

 

Панські розваги початку ХІХ століття

Колись давно волинські поміщики мали право втручатися в сімейні справи підлеглих їм кріпаків, бо ж вони їхні власники.

Одному з них, старокостянтинівському панові, п’яниці та грозі селян, приглянулася дружина звичайного селянина Давида Коберника. Але жінка не відповіла взаємністю. Одного дня, коли пан вліз до селянки у вікно, Давид вигнав його стусанами та прокльонами. З відповіддю пан не забарився, знайшов привід та особисто висік Давида березовими прутами в палець товщиною, зі знанням «правильного» користування знаряддям тортури. Селянин спочатку кричав та просив пошкодувати, а потім затих. А через три тижні помер від ушкодження спини та запалення легенів.

Суд присудив панові шість місяців тюрми та назавжди усунув від можливості володіти селянами. Дружині Давида він зобов’язаний був заплатити штраф 25 коп. (приблизно 10 російських рублів).

Ще один випадок, зафіксований в архівних документах. Кріпаки Семен Бакай та його дружина Тетяна жили собі поживали, працювали у міру сил. Але ж їхній пан звернув увагу на симпатичну кріпачку. А вона й не дуже відмовлялася. Закрутився тривалий роман. Чоловік врешті побив велелюбного панича, за що отримав 25 нагаїв та чотири тижні тюремного ув’язнення. Коханці ж отримали вирок — церковну покуту.

Хотнівський селянин Влас (Луцький повіт), коханець заміжньої Палажки, п’ять років вмовляв її отруїти свого чоловіка Грицька. Підходящий момент таки настав. Дізнавшись, що Грицько запланував піти до лісу дерти лико, коханець заховав рушницю в лісі, поблизу місця роботи, та й застрелив чоловіка. За цей жахливий вчинок Луцький суд присудив Грицьку сибірську каторгу та особливе клеймо «вбивці» розпеченим залізом на обличчі. Крім того, з нього зняли штраф — 25 кіп головщини. Закохана Палажка, знаючи про наміри коханця, також отримала 5 батогів та сибірську каторгу.

Фото ілюстративне

Про ще одне вбивство через почуття йдеться в справі волинського суду.

В селі Мельниця (тепер Ковельського району) простий хлопчина Войцех закохався в красуню Лукію. Та так закохався, що жити без неї не міг. Готувався заручитися, але батьки дівчини вирішили інакше. Бідолаха Войцех не підходив родині селянки через банальне — бідність. Родина Лукії заходилася швидко видати заміж дівчину. Знайшовся наречений — такий собі Невірковець, та ще й на біду товариш Войцеха. Бідолаха Невірковець, якби він знав, чим те весілля закінчиться! Одного літнього ранку знайшли його відрізану голову поблизу сінокосу, де він працював. Усі вирішили, що його розірвали вовки. Лукія після смерті чоловіка повернулася з його дому до батьків та й продовжила побачення з Войцехом.

Але злочин випадково розкрили рік по тому. Слідчі розвинули слідство та довели, що страшний злочин скоїв Войцех, у чому він сам пізніше зізнався. Згодом хлопець помер у тюремній лікарні. Лукія ж отримала 60 різок за недонесення про наміри Войцеха. Не засудили її тільки тому, що на момент слідства їй було 16, а значить, вона була неповнолітня.

Не менш драматичний випадок стався з 24?річним селянином Костем Савичем (Старокостянтинівський повіт), який закохався у 38?річну солдатку Настю, але через сором’язливість ніяк не міг зізнатися їй у коханні. Нарешті освідчився. Але Настя зі зрозумілих причин не відповіла взаємністю хлопцеві, адже така різниця у віці не віталася. Той вдався до шантажу, волав про самогубство, якщо жінка не відповість взаємністю. Почуття Костя було таким сильним, що хлопець зважився повіситися, але дякувати Богові, з петлі його витягли.

Восени 1808 року в селі Краснопіль Ізяславського намісництва тривав сезон весіль. Мануйло Дацшин в суботу, в перший день свого одруження, за весільним звичаєм зі своїм приятелем поїхав верхи на коні скликати гостей. Через певний час додому його привезли на возі без пам’яті п’яним. До вінчання за наказом батьків молоду повів рідний брат молодого Осип. Наступного дня, прокинувшись, Мануйло не зніс сорому та... скоїв самогубство. А його батько, «витратившись» на весільний стіл та неочікуваний траур у хаті, вмовив того самого Осипа женитися на засватаній братом Уляні. До слова, обидві сторони не були проти.

Сільське весілля

Фамільні чвари, що приводили до біди

Судові справи, що зберігаються в Державному архіві Рівненської області, — невичерпне джерело вивчення побуту, людських стосунків у родині.

Часто люди зверталися до суду з причин, зрозумілих нам і сьогодні — сімейні чвари. В наведених нижче прикладах використано документи Держархівів Рівненської та Житомирської областей.

Ізяславський мешканець був не задоволений своєю 22? річною невісткою Параскою, яка, як показали свідки в суді, мала запальний характер та сварливу вдачу. Він часто намовляв сина, її чоловіка, карати дружину, бив та лаявся, через що в хаті були нескінченні бійки та сварки. Врешті дівчина не витримала тиску та, як тепер кажуть, домашнього насилля, і спробувала вкоротити собі віку, її вчасно витягли з петлі. На додачу Параска отримала 50 різок.

Наступна судова справа свідчить про те, як 22?річний волинський селянин Г. Кузюк, довідавшись, що його батько регулярно лає і б’є його молоду дружину, вирішив «помститися» батькові самогубством, за що отримав від суду вирок — 10 нагаїв.

Ще один волиняк, 55?річний В. Супрун, дізнавшись про зраду жінки, вирішив втопитися. Це був відчайдушний вчинок чоловіка, який терпів прикрості від злої дружини, яка до того ж ще й била його.

Слідча справа про те, що Химка Майборюкова ось-ось мала вийти заміж за Андрія. Але щось в її долі пішло не так, довелося одружитися з Василем, який впродовж років її нещадно бив, підозрюючи у зраді з тим самим Андрієм. Химка намагалася втекти, але пані, якій належала дівчина, взяла її під варту. Дівчина, недовго думаючи, намагалася вкоротити собі віку.

Усі ці приклади сімейних чвар — загальна картина родинних зв’язків ХІХ століття на Волині, у будь-якому її населеному пункті.

Селянська родинаПодружня невірність у давні часи

На початку ХХ ст. один ізяславський пан написав скаргу до суду на свого посесора (орендаря земельної ділянки) нібито за посягання на честь його дружини Юстини та її зраду. Знайшов шість любовних записок до його коханої жінки без підпису, дати та адрес. Посесор таки зізнався у зв’язку з Юстиною, але... їхній любовний альянс відбувався давно, чотири роки тому...

Виявляється, колись скаржилися до суду на жіночу зраду. Пан Холоневський з Овруцького повіту поскаржився на дружину Октавію за її неблаговірні вчинки з паном Пйотровським.

Самосуди каралися. В 1845 році у Волинському намісництві, в Ізяславському повіті чоловік застав «на пікантному» свою жінку з таким собі Яковом і передав обох на суд сільській громаді. Дванадцятеро селян присудили коханцям по 15 та 10 різок відповідно.

Трагічна доля графині Анни

Небідну пані затримала поліція в листопаді 1838 року в селі Едвардівка (тепер це село називається Яблунівка) Дубенського повіту через відсутність у неї документів.

На допиті у дубенській в’язниці вона назвалася графинею Анною Остророг (в судових документах не вказано ані віку, ані дівочого прізвища жінки, ані дати шлюбу). Опитали місцевих селян, ті повідомили, що в Едвардівці вона проживає п’ять років, працює корчмаркою і нічого злого за нею не спостерігається.

Судячи з розповіді пані, її чоловік граф Алоїз Залеський, одружившись із нею, негайно виїхав за кордон на армійську службу. В той же час його батько, чоловік жорстокої вдачі, всіляко утискував та ображав невістку. Врешті та не витримала і вимушена була піти з дому. За довгий час блукань вона народила троє дітей, яких вимушена була приховувати. Багато чуток ширилося про графиню та про її дітей. Та незважаючи на наявність дітей, Дубенський суд все ж засудив графиню Анну Остророг за перелюб та життя без документів. Цікаво, що чоловік Анни, граф Алоїз Залеський, повернувшись до родинного маєтку, визнав Анну як дружину, але додому не повернув. Судова справа тягнулася цілих десять років — з 1838 по1848 р.

Про двоєженця Антона

Історія жителя села Рясники Острозького повіту Антона Дмитрука інтригує. Чоловік у 1796 році одружився із селянкою Анною, але невдовзі був зданий у рекрути. Під Остроленкою (польське містечко) він потрапляє у французький полон на довгих три роки. Далі півтора року служив у польському уланському полку. Дослужився до посади поліцейського наглядача в Кракові. Ще раз одружився під прізвищем Грабовський, узявши за дружину служницю Ядвігу.

Але Антона Дмитрука (Грабовського) знаходить син від першого шлюбу. Яким чином — загадка, але Антон таки повернувся до Рясників. До речі, син Дмитрука працював у графа Стецького музикантом. Далі, як свідчить судова справа, «Антон існував при братові та утримувався з обробітку землі».

Найцікавіше сталося пізніше. Краківська дружина Ядвіга звернулася до Королівського Прийому про те, що 17 років прожила з чоловіком, а він, невдячний, «5 кварталів тому» поїхав до Росії відвідати родичів і не повернувся. Від цього моменту почалося слідство про зникнення двоєженця Антона Дмитрука, про що свідчить судова справа, яка зберігається в Державному архіві Рівненської області.

Поштова листівка поч. ХХ ст.

Поміщик забажав шлюбу із селянкою

Лист з проханням узаконити давні сімейні стосунки двох різних за походженням осіб бере за душу своїм милим та душевним зверненням до священника. Він був віднайдений у документах релігійних установ та об'єднань за період 1776-1941 рр. Державного архіву Рівненської області.

Поміщик Антоній Плотницький писав до священника:

«Більше 25 років маю при собі для управління та підтримки моєї господарки кріпачку Феодосію Коротчукову. Похвальна її віддана прихильність, запорука взаємної нашої любові — четверо дітей, вихованих згідно з благородним почуттям і взаємними нашими сердечними бажаннями, схилили мене до того, що я, опираючи свою честь та гідність з любов'ю, відкинувши все, бажаю поєднатися шлюбом зі згаданою селянкою. А вас прошу намір мій довести до рятівного кінця — благословення нашого шлюбу за обрядом православної церкви.

Антоній Серафінів Плотницький, католик, літ 50, кавалєр.

Феодосія Федорівна Лукашук, православна, літ 45, вдова».

Як сталося, що такі високі стосунки не були раніше узаконені — зрозуміло з останніх фраз листа. Справа в тому, що особи з різних соціальних станів, а надто різних релігійних конфесій не могли бути разом, не мали права узаконювати свої стосунки, не дотримуючись однакового віросповідання. Тому процес переходу однієї зі сторін, в даному випадку чоловіка, у православ'я, вимагав певних процедур.

Питали дозволу на шлюб у Папи Римського

Поштова листівка поч. ХХ ст.Отримання дозволів від поміщиків на одруження селян були обов’язковими в ХІХ столітті. Пани лютували, якщо в них не питали дозволу, адже кріпачку необхідно було віддати до родини чоловіка, часто іншому панові. А це означало, що поміщик залишався без додаткової пари робочих рук.

Тетяна Дехтярюкова, селянка із с. Городець Рівненського повіту, без дозволу пана вийшла заміж за Івана Ковтуна з Немович. Як священник їх вінчав без дозволу власника — загадка. Врешті пан через суд зобов’язав родину кріпаків повернутися до Городця.

Інший випадок про ксьондза з міста Житомира, який, ризикуючи саном, але перейнявшись коханням, одружив молодих людей — дівчину Юлю та збіднілого шляхтича. Та все було б нічого, якби не той факт, що дівчина була служницею голови Волинського цивільного суду. Суд прийняв рішення покарати шляхтича, стягнувши штраф 4 руб. 50 коп. Чи залишилися молодята разом — в судовій справі інформації немає.

Басівкутський вдівець Роман Троцький закохався у вдову Анну, двоюрідну сестру покійної дружини. Анна відповіла Романові взаємністю. Але… у ті часи римо- та греко-католицька церкви забороняли одружуватися з близькими родичами померлих. Луцький уніатський єпископ Левицький запропонував закоханим листом запитати дозволу на шлюб у самого Папи Римського. Не стали вони чекати відповіді від головного ксьондза, стали жити разом, народили дітей. Тим часом за другим поділом Польщі у 1893 році Рівне опинилося у складі Росії. І лише у 1894 році з Риму прийшов довгоочікуваний дозвіл на шлюб, який нікому не згодився, оскільки і священник церкви Басового Кута, і Троцькі перешли до православ’я, де такі шлюби не трактувалися як незаконні. Далі Троцькі просили та вимагали православного шлюбу. Але втрутилася влада цивільна. Родину було розлучено за незаконне співжиття, допоки духовна влада не визначиться з можливістю шлюбу. З розпачу Роман Троцький залишив свою хату Анні з дітьми, а сам подався у жебри.

Поштова листівка поч. ХХ ст.

В 1853 році село Квасилів (Рівненський повіт) гуділо, що красуня Марія Мичкова закохалася у паламаря Степана з Нового Двору. Вони три роки жили сім'єю, народилася дитина, а Марія все чекала від коханця пропозицію до шлюбу. Священник совістив свого прихожанина, мовляв, «перед Богом гріх, а від людей — сміх», але без результату. Тоді священник велів батькам Марії вигнати недовершеного зятя. Брат Марії разом із сусідом не тільки вигнали Степана, але й відлупцювали його. Марія ж отримала 70 батогів кари від панського економа.

* * *

Документи Державного архіву Рівненської області зазвичай «не свідчать» про щасливе кохання, про любов до останнього подиху. Це прерогатива художніх творів. Але думаю, що читачеві було цікаво дізнатися, що почуття та кохання були притаманні нашим предкам завжди, в будь-які часи та періоди, дарма що… зафіксовані в судових справах.

Олена ГУМІНСЬКА,
старший науковий співробітник
Державного архіву Рівненської області.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також