Вона народилася в Рівному у 1923-му і волею долі змушена була залишити рідне місто на довгі роки. Та все ж через 52 роки повернулася, подарувавши місту творчий спадок найдорожчої людини — свого батька художника Георгія Косміаді, який зробив багато корисного для Рівного. Вона продала свій розкішний будинок в Італії та придбала квартиру на вулиці Драгоманова у Рівному. Там же вона створила Арт-ательє Георгія Косміаді, перевізши сюди не лише колекцію живопису батька, а й тисячі предметів, які роками були в їхньому домі. Цю оселю нині відвідують сотні рівнян і гостей міста, щоб не лише побачити творчий спадок митця, а найбільше — послухати спогади пані Надії.
«За огорожею було болото…»
— Я, коли вперше приїхала до Рівного в 1992 році, звернула увагу на цей будинок на вулиці Драгоманова, 32, в якому нині живу. Сфотографувала його і зробила на світлині напис: «А за огорожею було болото». Ця картинка з мого дитинства запам’яталася мені на все життя. Вулиця Круча, болото, гімназія. А далі — старий князівський палац, який вабив своєю таємничістю. Палац, який залишили його господарі, ще служив рівнянам як місце, де відбувалися культурні події. Саме тут мій батько влаштовував «Вечори суму» і «Вечори радості». Тут збиралася місцева молодь на відпочинок. Я була маленькою дівчинкою, коли разом з батьком переступала поріг палацу, але пам’ятаю, що там звучала музика, виблискувала паркетна підлога.
Круча — маленька вулиця, яка починалася від вул. Галлера (тепер вул. 16 Липня. — Авт.), потім ішла півколом аж до собору. Будинок, в якому ми жили, був перед тим болотом.
«Батько прикипів до Рівного»
— Спочатку опинився тут мій батько. Це було в роки Першої світової війни. Із 1915 року батько залишився жити в Рівному. Мама потім приїхала до нього, взявши із собою капелюшок у картонній коробці. Цю коробку я бережу досі. Мама думала, що затримається тут на декілька тижнів, а залишилася до 1940 року…
З розповідей батька та його оточення знаю, якими нелегкими були на Волині 1917-1921 роки. Батько, очікуючи, що його от-от схоплять, вже готовий був звідси виїхати і почав збирати документи. У 1921 році його з 52 чоловіками з Рівного, які мали професії аптекарів, вчителів, інженерів, силою забрали до Червоної армії. Батькові разом з вчителем Рівненської української гімназії вдалося з того війська втекти. Коли ж вони повернулися до Рівного, кордон між більшовицькою Росією і Польщею закрився. Тоді багато людей, які втікали від більшовиків, опинилися в Рівному…
«Рівне мого дитинства»
— Якщо згадати Рівне мого дитинства, то це було маленьке місто. На заході воно закінчувалося там, де пивзавод, а далі вже були військові казарми. На сході межею був Грабник. Там, де Успенська церква, були поля і людські городи. Лише 20 відсотків будинків мали електричне освітлення, інші користувалися гасовими лампами, а грубки топили дровами. Воду нам привозили у великих бочках на підводах, і всі носили її у відрах на коромислах. Митися ми ходили в лазню, яка була там, де зараз ринок. Автобусів не було. «Таксисти “ були лише з кіньми. На ціле місто було шістнадцять автомобілів.
Більшість магазинів знаходилися на головній вулиці. Був базар, куди щодня люди із села привозили на продаж продукти. У парку Любомирського восени влаштовували Торги Волинські. Там були побудовані різні павільйони, збудували великий міст. На Торгах люди не лише могли щось купити, а й гарно повеселитися.
Головна вулиця колись була значно вужчою, де могли розминутися лише два вози. Обабіч вулиць були вузенькі тротуари. У нас тоді була така мода, що однією стороною вулиці прогулювалися дівчата, а протилежною — хлопці. Дівчата ходили стороною, де розміщувався собор. Ми шпацирували від костелу до Грабника і назад.
Про палац, Басів Кут і театр
— Я пам’ятаю палац Любомирських. Там було дуже красиво. Ми ходили туди з батьком, який щось там вирішував з організацією концертів і вечорів, а мені давали смакувати гарячий шоколад. Раніше замок був на озері. За моєї пам’яті з того озера вже було велике болото. Навесні вода доходила до Замкової вулиці й аж до східців гімназії. Щороку там декілька чоловік топилися.
Пам’ятаю пожежу, яка охопила палац і дуже пошкодила його. Однак біля його мурів завжди збиралася молодь на відпочинок. Там був стадіон, де грали у футбол. Приїжджав цирк. Згодом насипали пагорб біля замку і в кінці вулиці, то вода з весняних паводків уже в місто не йшла.
У річці Усті ми чомусь не купалися, полюбляли озеро в Басовому Куті. Пам’ятаю, як на річці неподалік палацу святили воду. Із собору йшла велика процесія з хором і хоругвами. Ми теж брали свячену воду.
Ходили ми в театр Зафрана, що був на вул. 13-ї Дивізії (тепер вул. С. Петлюри. — Авт.). Цей театр не був помпезним, мав залу і ложу. Мама любила дивитися кіно, а батько не визнавав фільми, в кіно не ходив. Мама ходила зі мною, коли я ще була маленькою. Йшло там багато американських фільмів. Російські фільми сюди не доходили, а польських було мало. Ми завжди сиділи на гальорці, бо грошей на кращі місця в нас не було. Американські фільми йшли в перекладі на польську мову. Артисти тут з’явилися тоді, коли «совєти» прийшли. Коли німці зайняли Варшаву, багато сюди втекло артистів, були цілі трупи. Більше вони виступали в театрі «Новий світ», який був біля старої пошти. Нову пошту на головній вулиці побудували вже за моєї пам’яті.
Пам’ятаю ресторан власника Ющука. Ми завжди ходили туди на млинці в масляну неділю. Коли ж з’являлася молода кропива, там готували спеціальний смачний зелений суп. За костелом були теплиці Ющука, де вирощували квіти. Коли в батька в березні був день народження, він одержував у подарунок багато квітів у горщиках.
Пам’ятаю, як влітку ми відпочивали на Басівкутському озері, яке тоді було великою чистою водоймою. Їздили в Клевань, де був гарний сосновий ліс. З нами завжди за місто їхали батькові учні. Ми брали із собою грамофон з великою трубою, потім був патефон. Батько без платівок ніколи нікуди не виїжджав. Ми часто бували в Городку, гостювали в барона Штейнгеля, з яким батько приятелював. Там він зробив декілька малюнків помістя барона.
На канікулах ми потягом їхали до Решуцька. Там було дуже весело. Ми ловили рибу та раків й одразу їх смажили. У моїх спогадах завжди живе хутір Гамарня. Тоді говорили: «Їду на дачу», що означало — дача місцевими людьми кімнат для відпочинку приїжджих. У господарів Гамарні була молотарка, і мій батько навколо неї водив коня, а я закидала в машину колоски.
Пам’ятаю село Олександрію. Тоді це було єврейське містечко. У центрі був ринок, де купами лежало взуття, полотно, хустки. Навколо того ринку були малесенькі крамнички, в які лише ногою можна було ступити. У них сиділи торговці й чекали на свого покупця. Вранці вибереш собі тканину, підійдеш і скажеш швачці, яке плаття ти хочеш, і йдеш собі відпочивати. Ввечері приходиш — сукня вже готова.
Про Різдво і школу
— Пам’ятаю зими мого дитинства. Мороз до мінус 25 градусів — це було нормально. Всюди їздили на санях, де пасажира обкутували в хутро. Сніг лежав до березня. Ми каталися на санчатах, а на лижах — ні, бо, очевидно, купити лижі було для батьків дорого. А ще мали такі сітки, які прив’язували до взуття — снігоступи. На Різдво, 6 січня, ми ставили вдома ялинку і прикрашали її іграшками, зробленими власними руками. У місті прикрашена ялинка стояла біля костелу Святого Антонія. На Різдво до нас приходило багато колядників. Це були батькові учні. Вони були із зіркою, яка крутилася, а в її середині горіла свічка.
Я навчалася в польській гімназії. Окрім школи, в мене ще було багато вподобань. Я була скаутом і вчилася правил виживання в різних умовах. Збиралися скаути біля річки, їздили в табори за місто. Я займалася в школі танців, яка була при театрі Зафрана на вулиці 13-ї Дивізії. У цій школі ми також ставили дитячі спектаклі.
Про родину
— Статки нашої сім’ї не давали змоги розкошувати, але нам вистачало на все необхідне. Батько мав платню 175 злотих з викладання в усіх школах. Та головне — він мав змогу робити те, що любив… Між батьками було вісім років різниці, й кожен з них прожив на цій землі вісімдесят один рік.
Мій батько був не просто художником, який створював картини, а найперше — вчителем для інших. Учити дітей малюванню було його захопленням і натхненням. Батько не малював картини для продажу. Його більше цікавили виставки. Але час від часу змушений був роботи продавати, бо треба було за щось жити. У нашому домі завжди були його учні, з якими він спілкувався, пив чай і малював…
На жаль, була втрачена картина із зображенням палацу Любомирських, яку батько написав у 1927 році й подарував голові Рівного. Ця робота була написана олійними фарбами на картоні. На ній був напис: «Куплена городом Ровно. Зал заседаний». Залишилося лише фото. Ми виїхали, і де поділася картина, я не знаю.
Про вересень 1939-го і війну
Я саме була біля переїзду на головній вулиці, коли побачила, як бігли люди і кричали: «Танки йдуть!». Я бачила людей, які їх зустрічали з квітами, а інші зачиняли вікна. Це було у вересні 1939 року, коли в Рівне прийшли більшовики. По-різному зустріли червоноармійців рівняни. Багато було тих, хто від них почав тікати. Серед таких був і мій батько. Ми виїжджали з Рівного в січні 1940-го. На станції був потяг, який мав умістити всіх з області, хто хотів виїхати. Нам тоді сказали, що ми одержимо вагон з буржуйкою, там буде тепло. Учні принесли нам мішки з дровами. Однак ми потрапили у вагон, де не було пічки. У нас не було вибору. Їхали зачиненими. Поки доїхали до кордону, в поїзді померло семеро грудних дітей. Наша подорож на захід тривала чотири дні…
Виїжджаючи з Рівного, ми не думали, що це назавжди. Для мене це здавалося звичайною поїздкою. Потім ми роками жили в надії на повернення, але розуміли, що цього вже не буде. Батько і мама хотіли повернутися, а зробила це за них я одна.
Життя в Німеччині не було солодким, скоріше навпаки… Мені було двадцять, коли я вийшла заміж за Карла — він був льотчиком. А в двадцять один я овдовіла. Його взяли на війну в останній момент. Дев’ятого травня 1945 року я народила сина й назвала його Карлом на честь батька. Залишившись вдовою, я почала працювати як пес, розраховуючи тільки на себе. Тому завжди мала свій шматок хліба, ще й могла допомагати іншим.
…Найближчою людиною впродовж майже п’ятдесяти років був для мене мій чоловік Герберт. Ми побудували будинок в Італії, в горах, і прожили там сорок п’ять щасливих років. Герберта не стало в 2016 році. Я поховала його в Гамбурзі поряд з могилою свого батька. Сама ж вирішила повернутися в місто мого дитинства. Тепер я знову рівнянка. Зі мною до Рівного повернувся і мій батько — в сотнях картин, малюнків, ескізів, фотографій і книг. Я виконала його неписаний заповіт і його мрію.
Спогади Надії Косміаді записала Галина ДАНИЛЬЧУК.
Конкурс журналістських матеріалів “Дій активно! Живи позитивно” ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.
