Бувають такі періоди в житті, що ми не знаємо, як нам жити, чим займатися, щоб забезпечити сім’ю, як виростити дітей в достатку, як самим достойно жити, бо скрутні обставини, в яких ми існуємо, нас не влаштовують. Думаємо, що десь там, далеко, за кордоном, усе прекрасно влаштовано. Однак не все так просто.
Прийнято вважати, що за минуле століття в Україні було чотири хвилі еміграції. Як правило, були певні причини, що спричиняли неодноразові еміграційні процеси. Один з таких періодів припав на 1920-1930-ті роки. Більшість емігрантів Волинського воєводства переселялися до США, Канади, Аргентини та Парагваю.
Еміграційний синдикат
На початку ХХ століття основними приймаючими країнами були Канада та США. Але через «навалу» емігрантів вони змушені були обмежити їхній в’їзд. Існувала навіть політика сортування емігрантів. Людей з Великобританії, Голландії, Бельгії, Франції, Швейцарії, Фінляндії допускали без обмежень, до уваги брали лише стан здоров’я. Людей же зі Східної Європи допускали лише для тяжких фізичних робіт на фермах та для освоєння нових земель. Гарантованими поселенцями могли стати лише родини. До речі, агент, який завербував сім’ю до Канади, отримував винагороду — від 2 до 5 доларів за особу. Вербувалися родини, які мали не менше 1000 доларів на освоєння нової земельної ділянки.
Для відбору та систематизації емігрантів у Рівному відкрилося відділення Еміграційного синдикату за адресою: вулиця 3 Мая, 15, основний офіс якого знаходився в Канаді.
Водночас організовувалися фірми, що допомагали родинам збирати документи до Рівненського староства з метою виїзду за кордон. У фонді «Відділення еміграційного синдикату у м. Рівне Рівненського повіту Волинського воєводства. 1921-1939 рр.», що зберігається у Державному архіві Рівненської області, зібрано 1066 справ! Кожна справа — непроста доля родини, яка наважилася виїхати.
Рентген і санітарна книжка
Люди, шукаючи кращого життя, розраховуючи на преференції країн, до яких виїжджали, виробляли закордонні паспорти, заповнювали необхідні для виїзду документи. Обов’язковими були санітарні книжки окремо на кожну особу та рентгензнімок грудної клітки.
Рівненська преса міжвоєнного періоду наввипередки рекламувала послуги фірм, які спеціалізувалися на перевезеннях пасажирів за океан.
За океаном емігранти відразу отримували громадянство, недорого купували землю площею навіть до 30 гектарів та на п’ять років звільнялися від податків. Це була необроблена, дика земля, часом — ліси, які необхідно було самостійно корчувати. Люди від непосильної роботи хворіли, але врожай відповідав взаємністю. В листах додому переселенці писали, що «родить все, що посій, родить пшениця і жито, і ячмінь, і овес, і гречка три рази на рік, і просо, і картоплі ростуть, і все родить, бо земля хоч червона, але жирна. І фрукти родять тоже — грушки і яблука, помаранчі і мандарини, і лимон, і банан, і сливки, і горіх усе літо…»
Листи додому
Однак не все було так оптимістично. Рівненський часопис «Дзвін» ч.20 від 10 жовтня 1926 року опублікував лист емігранта з Рівненщини Миколи Гергелюка, жителя колонії Камінка (Кам’янка), що за містечком Тучин. Шукаючи щасливого життя, він вибрався аж до Аргентини, до провінції Місьйонес. Писав він до приятеля з Волині, також емігранта, Йосипа П., з яким познайомився у Буенос-Айресі:
«Дорогий друже Йосипе! Скажу вам, що хоч ви багато знаєте про аргентинське життя, але… Отож мушу щиро признатись, що тут життя не для нас, а тільки для розбійника, що убив батька або матір. Дуже тяжко жити нашому українцеві і велике горе тут він переносить. Є тут ріжна зараза, якісь блошки, що лізуть у ноги, і мушки дуже кусливі та шкідливі і, взагалі. Підсоння (клімат) такий тяжкий, що жити не можна. Ах який я радий був би аби можна було вернутись на Волинь, але… неможна. Одним словом, велике горе… Дорогий друже Йосипе, прошу написати мені відповідь, як Ви приїхали і все докладно, що є нового і прошу не полишить мого прохання і напишіть відповідь. До побачення! Залишаюсь поважаючий Вас Миколай Гергелюк».
Газета «Неділя» від 23 лютого 1930 року оприлюднила об’ємного листа переселенця до Аргентини, який нарікав:
«Відраджую всякому виїздити до Аргентини, хто не має запевненого там місця праці, не знає будь-якого ремесла. Хто іде не напевне, заражений на безробіття, а тим самим на голод. Приманчиво звучать слова агентів корабельної лінії «Cosulich Line». Але вже на кораблі моряки обходяться з людьми грубо, неначе з невільниками… Після лікарських оглядин та щіплення в Триєсті 900 людей, переважно українців, було заладовано, наче свиней або худобу, на пароплав «Sophia», бо ані спати, ані сісти, ані свобідно перейтися не було місця. І так 22 дні морем!.. Коротка відпустка була в Неаполі… Третього дня від виїзду з Неаполю доплили ми до Гібральтару, цієї брами, що веде зі Середземного моря на Атлянтійський океан… На сніданок, обід чи вечерю скликувано подорожніх дзвінком до їдальні. Хоча їжі було доволі, але з перемучення мало хто мав охоту до їди…»
Подорож до Аргентини тривала 22 дні. По приїзді хлопець влаштувався на ферму, де отримував досить мізерні кошти. Всюди були нарікання від українців. Не організовувалися українські школи, відсутні газети, давалося взнаки незнання мови. Єдиним виходом було — триматися разом. Тому в Аргентині в місцевостях Апостолєс, Асара, Бомплянд, Дора провінції Месьйонес ще в 1920-х роках масово почали закладатися так звані колонії, де українці мирно жили по сусідству з поляками. Тоді ж почали організовуватися різноманітні українські товариства для моральної та матеріальної підтримки співвітчизників.
Натомість у столиці Аргентини, Буенос-Айресі, в ті часи панувало безробіття. Місто давало можливість заробити тільки на їжу, тут потрібна була кваліфікована робоча сила. Сотні людей стояли під брамами заводів, чекаючи на роботу. Дехто не витримував такої авантюри і, отримавши 50% знижку на транспорт як безробітний, виїжджав назад, на батьківщину.
На початку 1930-х рр. еміграційний процес поступово йде на спад. Історики пояснюють це світовою кризою та обмеженням приймаючих країн. Тому розпорядженням президента Речі Посполитої вже з 1 липня 1932 року було ліквідовано Еміграційне управління.
Олена ГУМІНСЬКА,
старший науковий співробітник Державного архіву Рівненської області, за архівними документами та періодикою 1920-1930-х років.
