Наша газета не схильна бучно святкувати свій день народження, оголошуючи про нього (можливість є) і розповідаючи, яка вона, тобто газета, хороша. І не тому, що ми себе не любимо і не цінуємо, а тому, що немає коли. Працювати треба. Та є одна дата, повз яку ми пройти не можемо. Минулого тижня виповнилося п’ять років з того дня, як нинішній голова обласної державної адміністрації привів до редакції групу своїх екзальтованих прибічників і, запевнивши, що їм за це нічого не буде, спровокував на побиття вікон у приміщенні з допомогою тротуарної плитки, яка нагодилась поруч.
Наша газета не схильна бучно святкувати свій день народження, оголошуючи про нього (можливість є) і розповідаючи, яка вона, тобто газета, хороша. І не тому, що ми себе не любимо і не цінуємо, а тому, що немає коли. Працювати треба. Та є одна дата, повз яку ми пройти не можемо. Минулого тижня виповнилося п’ять років з того дня, як нинішній голова обласної державної адміністрації привів до редакції групу своїх екзальтованих прибічників і, запевнивши, що їм за це нічого не буде, спровокував на побиття вікон у приміщенні з допомогою тротуарної плитки, яка нагодилась поруч. Все так і сталося. Ватажок хуліганів не тільки не сів до тюрми, а навпаки — був призначений «чесною владою» на найвищу обласну державну посаду. А самі хулігани відбулися кількома повістками до нашого гуманного суду. Ми ж, дивлячись на ті події з відстані п’ятирічної давнини, можемо тільки подякувати хулігану, який нині сидить у кабінеті на шостому поверсі «білого дому». Ми вдячні йому за те, що нападом редакцію він остаточно довів своє безсилля перед правдою про себе і собі подібних, яка йому дошкуляла і буде дошкуляти. Каміння у вікна газети стали останнім аргументом людини, яка так і не змогла закрити рота міській газеті. Не допомогли ні погрози, ні десятки судових позовів, ні напади в темряві уп’ятьох на одного, ні постійна брехня на нашу адресу, яка щораз обертається проти самих брехунів. Той, хто у сліпій люті прагнув знищити нашу газету, так і не зрозумів, що довіру людей неможливо купити за гроші, здобути обманом чи силою. Хоча його щире прагнення знищити непокірну газету під надуманим приводом можна було зрозуміти. Той напад на редакцію приніс нам ще багато хорошого. Ми не про славу, яку здобула газета після практично всесвітнього розголосу, якого набув погром редакції. Той конфлікт допоміг нам побачити справжнє обличчя численних «друзів» газети, які тихенько зловтішалися, виглядаючи з-за спин придуркуватих погромників. Ми зрозуміли тоді, що можемо покладатися тільки на своїх читачів. Ми ще раз переконалися в тому, що немає нічого більш сильного, ніж правда, яку говориш, незважаючи на те, кому вона саме сьогодні може не сподобатись. Те, що газета встояла і залишилась собою, допомогло тисячам людей повірити в те, що не варто боятися. Бо за великим рахунком люди діляться на тих, хто боїться, і тих, кого бояться. Ми ніколи не боялися того, хто напав на нашу газету п’ять років тому. Він же і досі боїться. Так йому і треба.
