Пляж
На початку шістдесятих я й не здогадувався, що був присутнім під час зародження в наших краях пляжу як явища. Для перевірки підіть до науковців краєзнавчого музею чи обласного архіву і запитайте, де був у Рівному пляж до, наприклад, 1960 року? Відповіді ви, скоріше за все, не одержите. Тому що в народній культурі ніколи не було такого явища, як кількагодинне лежання на пісочку під сонцем біля річки з поїданням їжі, розпиванням напоїв, грою в карти і слуханням радіо. Наші діди і прадіди, бабусі й прабабусі в річках купалися і плавати вміли. Проте сам процес купання мав споконвіку більше гігієнічну функцію — народ мився в річках. І виглядало це не так поетизовано, як у кінофільмах, де струнка героїня знімає з себе все і, розпустивши коси, плавно входить у ставок під стривожене сопіння випадкових і невипадкових свідків.
Пляж у Рівному спочатку виник стихійно. Сприйнявши нову моду, жителі міста приходили на берег Усті, ще не взятої в напіврозвалений нині бетон, і лягали там, де хто бачив, просто на траву чи пісок. Такий імпровізований пляж тягнувся від водоканалу, де під вербами (старими, а не тими, що зараз) було найглибше місце в Усті й аж до Басового Кута, зарослого ряскою. По правій стороні за насипом дитячої залізниці були в ті часи напівдикі плавні, частково перекопані місцевим людом під городи. Там, де не можна було садити картоплю, а ця територія охоплювала площу від нинішньої бензозаправки аж до «ринку Дикого», протікали неглибокі потічки, серед яких була добра сотня острівців. На ближні з них нас водили з дитсадка ловити коників. На дальніх засмагали голими жінки. Тоді нудистів ще не було, тому кожна з них окремо ховалася в кущах.
У місцях відкритого засмагання народ знаходився здебільшого в тому, в чому і був. Чоловіки лежали горілиць у здебільшого темно-синіх «сімейних» трусах, жінки робили те ж саме в рейтузах до колін і атласних ліфчиках. Спеціальні купальні костюми були тоді екзотикою. Їх робили із звичайного трикотажу, і були вони страшних кольорів і фасонів. Але й потворні плавки тих часів на заважали молодим людям відкривати для засмаги максимальну площу своїх тіл.
Приблизно в ті ж часи з’явилися переносні радіоприймачі. Піти на пляж без радіо було майже непристойно. Народ тоді, власне, як подекуди і тепер, ще не вмів цінувати тишу природи і спів птахів. Тому музика грала уздовж всього майже кілометрового простору, всіяного підставленими під сонце людськими тілами. Коли наставала, наприклад, друга година дня, всі радіоприймачі дружно пікали сигналами точного часу, що було мені особисто дуже зручно, коли я першокласником бігав купатися потай від батьків.
Десь у році 1965-1966-му на Басовому Куті збудували нинішню дамбу і бетонний водоспад із ніби шлюзом, котрий так жодного разу і не спрацював. Тоді був лише один пляж — просто від дороги на піску попід горою, де зараз плавальний басейн. У воді були закріплені буйки, на човнах сиділи рятувальники. З протилежного боку пляжу не було, так само як і вежі для стрибків, нині аварійної. Сервіс був на нинішньому рівні — прокат човнів, лимонад-морозиво на лотках плюс бочка з квасом по три копійки за склянку.
Пройшло зовсім небагато часу і Басів Кут разом з набережною Усті перестав вміщувати всіх бажаючих насолодитися пляжним відпочинком. Народ поїхав до… Решуцька. Це була просто якась пошесть. Левада біля села Ходоси за десять кілометрів від міста стала влітку у вихідні центром міського життя. «Решуцьком» це місце звали за назвою залізничного перегону, куди приходив з Рівного приміський потяг (дизелів та електричок ще не було). Веселий димок паровоза супроводжував п’ятнадцятихвилинну подорож залізницею. Від залізничної станції Решуцьк до Горині було два кілометри лісом або бруківкою. Люди весело долали цю відстань і лаштувалися засмагати, зігнавши корів із їхніх споконвічних пасовиськ. Їхали також автобусами, які у неділю йшли від того ж вокзалу чи не щогодини. Маршрут так і називався: «Ровно-Решуцьк (пляж)» і пролягав через Кустин.
За кілька років після появи моди «на Решуцьк» уздовж Горині виросла ціла структура відпочинку. Була збудована асфальтова дорога від траси Рівне-Сарни. Профкоми підприємств почали зводити уздовж пляжу будиночки для начальства і бази відпочинку для працівників. Лише Горинь залишалась тою ж самою, стрімкою і каламутною.
Невід’ємною частиною нової «пляжної культури» міста стали у ті роки регулярні чутки про утоплеників в Усті та особливо на Горині. Газети про таке тоді не писали. Тому всі жахливі подробиці потоплення відпочиваючих передавалися очевидцями із уст в уста. Що надавало відпочинку біля річки ще більшого шарму.
Все це тривало кілька років. Вже на початку сімдесятих мода «на Решуцьк» зникла зовсім. Залишалося лише дивуватися, що гнало тисячі людей на берег каламутної річки із сильною течією? Напевно, молодий ентузіазм народу, який вперше в історії відчув смак пляжу, смак відпочинку на природі «по-городському».
Сьогодні про пляжі початку шістдесятих нагадують хіба що забетонований берег Басівкутського водоймища, асфальтована дорога до пляжу, яку так і залишили, не добудувавши за сорок років один кілометр від Ходосів до Хотині, порожні будиночки уздовж колишнього Решуцького пляжу, де нині, як і до цього, пасуться корови, кози та вівці. Нині Басів Кут і Решуцьк замінили для рівнян пляжі Середземного, Егейського, Червоного, а для тих, хто скромніший, Чорного моря. Недалеко той день, коли хтось із місцевих чи приїжджих багатіїв купить колись народні пляжі собі, аби приєднати до маєтку, зведеного на цілком законно відведеній місцевим виконкомом земельній ділянці. Не виключено, що на Басовому Куті влаштують коли-небудь платний пляж з аквапарком. А може, все так і залишиться занедбаним, викликаючи у школярів шістдесятих все більш туманні з кожним роком спогади.
