Сьогодні, коли в Рівному можна купити практично все те саме, що в Лос-Анджелесі, спогади про міські базари початку шістдесятих виглядатимуть для багатьох більшою екзотикою, аніж таїландський масаж ступні. Почати слід з того, що міліції тоді справді боялися. Якщо й була в місті якась не дозволена державою торгівля, то законспірована вона була не гірше, ніж схрони УПА, про які шепотіли між собою перелякані міські обивателі, більшість з яких прибула до міста разом із радянською владою. Але їсти хотілося всім. Дорослі хотіли швидше забути голодні сорокові роки, а малеча могла щодня бачити на вітринах шоколадні цукерки.
Повертаючись до базару, варто одразу зазначити, що стояв він там само, де й тепер — поміж вулицями Шевченка, Карла Маркса, Правди та Радянською. Тільки був разів у десять меншим. Ліва сторона вулиці Карла Маркса (нині Пересопницька), де тепер ряд крамниць, була зайнята кварталом житлових будинків. Базар же, точніше «колгоспний ринок», як він тоді звався, представляв собою чотири чи п’ять рядів критих дерев’яних прилавків, де торгували виключно, або майже виключно, вирощеними власноруч картоплею, капустою, яблуками, помідорами і тому подібним. За п’ятим рядом, приблизно там, де нині торгують рибою, паралельно до рядів стояв молочний павільйон.
Теж дерев’яний, він запам’ятався мені малому винятковою чистотою і специфічним сиро-молочним запахом, який ніби просочувався скрізь стіни. Домашні сир, масло, молоко доповнювалися теж домашніми медом і яйцями разом із щойно зарізаними курками. Від живих курей яйця у той час були відділені не менш надійно, ніж церква від держави: півня чи курку, щоб зарізати їх вдома власноруч, можна було купити тільки на вулиці у кутку, протилежному до м’ясного павільйону. Сам же м’ясний павільйон, як не дивно, зберігся з тих часів практично у такому ж стані, як і тепер. Ціни, ясна річ, були набагато нижчими. Бо м’ясо, так само, як інші харчі, купували на базарі виключно «городські».
Тих «городських» було в Рівному тоді не дуже багато, і жили вони бідно. Навіть у самісінькому центрі, навколо нинішньої Театральної площі, народ масово тримав курей та іншу птицю. Як доказ — гумові м’ячі, якими ми грали у футбол у дворах та поміж ними, постійно потрапляли у курячий послід. Обтерши м’яча об траву, ми продовжували гру, а самі кури від наших забав розбігалися.
Два павільйони, дерев’яний молочний і капітальний м’ясний, п’ять рядів «робочих місць» на вулиці — оце й був увесь «колгоспний ринок» тих часів. Заповнені торгові місця були далеко не завжди. Хіба що тітоньки із зернятами по п’ять копійок склянка були там завжди. Коли ціна склянки смаженого соняшникового насіння зросла до десяти копійок, а сама склянка стала набагато меншою, я певний час принципово у тих тіток зернят не купував. Не розумів, дурненький, що то був перший на моїй пам’яті прояв інфляції.
Довкола ринку по периметру території стояли стіною дерев’яні будки із різними майстернями та крамницями з усяким дріб’язком. Навіть не скажу тепер, чи приватними вони були, чи державними. Скоріше за все, державними. Занадто вже вони були убогі. Перехрестя вулиць Шевченка, Жовтневої та Карла Маркса, де тепер стоять невидимі для міліції валютні міняйли, і тоді було не порожнє. Квартал нинішнього Будинку побуту аж до самої бані складався із вцілілих з часів «буржуазної Польщі» (це так тоді називалося) крамничками, забігайлівками та майстернями. На самому розі стояв дерев’яний меблевий магазин, який виглядав набагато привабливіше, аніж ті меблі, що в ньому продавалися. Зліва було фотоательє, справа ще одне, а далі пивна, пиріжкова, чебуречна… Майстерні шевців, які ремонтували взуття, теж були. Взуття тоді було таке собі, але носили його дуже довго, десятки разів підбиваючи і підшиваючи.
Торговий центр міста, а він був саме у цьому кварталі, продовжувався… центральним універмагом, який знаходився на Жовтневій, у приміщенні навіть не знаю зараз чого. Коротше, великий двоповерховий магазин ліворуч від нинішнього підземного переходу. ЦУМом той магазин тоді не звався — просто універмаг, він-бо був тоді один.
Про магазини іншим разом. Базари, які ми сьогодні згадуємо, понад сорок років тому не зростали, а навпаки — ставали все меншими. Окрім власне колгоспного ринку, було ще кілька маленьких базарчиків, на два-три десятки торгових місць. Один із них був на розі вулиць Коперника та Чернишова, де нині руїни меблевої фабрики. Виглядав просто: кілька немолодих жінок торгували яйцями, морквою і тому подібним продовольчим дріб’язком.
Промислові товари, тобто «шмотки», продавалися на «товчку» один раз на тиждень. Розміщувалося це гніздо розбещеності далеко за містом, після повороту на Млинів, де тепер автозаправка. «Барахолка», як її презирливо називала влада, офіційно існувала для того, аби у людей була можливість продати старі одяг та взуття. Якщо згадати, що місто тоді закінчувалося одразу ж за казармами військових частин у районі цегельного заводу, а міський транспорт туди не ходив, похід на «товчок» був значною подією.
Реально там продавали не тільки ношений одяг (страшних слів «секонд хенд» тоді не знали). Спритні мужички приторговували хутряними шапками, кожухами, шинелями, причому зовсім новими. За кілька років саме там можна було купити супермодний капроновий плащ (це тоді називалось «болонья»). Та віддаленість від міста разом із тижневою періодичністю не давали «товчку» відігравати у житті міста роль, хоча б віддалено схожу на нинішні промтоварні ринки.
Про автомобільні, радіо— та інші сучасні ринки тоді й мови не було. Зате були молочниці. Кремезні сільські жіночки, видоївши зранку корів, брали бідон на спину і самі розносили свіже молоко по квартирах «городських». Щоранку у двері нашої комуналки стукала «тьотя Марія з Обарова» і за кілька хвилин я вже пив свіже молочко! Такого нині ні за які гроші не купиш!
Спогади про ринки сорокап’ятирічної давнини були б неповними без згадки про «спекулянтів». Так це тоді звалося. Дивно, але ціла низка речей, яких не було ні на базарі, ні в магазині, була чи не в кожній квартирі. Стосувалося це як особливо модного одягу та взуття, так і побутових дрібниць. Лише у спекулянтів можна тоді було купити, наприклад, голки для швейних машин. Більшого не згадаю, тому що спілкування і торг із спекулянтами проходили тихо, подалі від очей, дитячих у тому числі. Підозрюю, що багато з того, що було в нашій не дуже просторій кімнаті в дев’ять квадратних метрів, купувалося саме в цих людей, які б у наші часи були не менше, ніж власниками магазинів.
