Іграшки
Спогади про Рівне шістдесятих років минулого століття, якими я вже майже рік розважаю читачів газети, мають одну особливість, яку слід неодмінно враховувати. Написане тепер є записом вражень дитини, якою я тоді був. З одного боку — це мінус, оскільки багато чого дитина просто не могла знати. З іншого боку, будучи хлопчиком не без здібностей, я у ті роки хапав незавантаженою на той час турботами увагою практично все, що робилося, говорилося чи показувалося довкола мене. Діти, як відомо, чують і бачать абсолютно все. Інша справа, що ставши дорослими, вони втрачають цю властивість і не зважають на дітей, які крутяться десь поруч.
Пропонований нижче розділ спогадів буде відрізнятися від попередніх. Тому що згадувати я буду не про доросле, а про дитяче життя шістдесятих років. Гадаю, що молодому і середньому поколінню буде цікаво, чим бавилися їхні батьки і (що поробиш) діди сорок років тому в дитячому віці.
Але почну я не з іграшок, а з місць, звідки ці іграшки бралися. Таких місць у Рівному було тоді два: універмаг і магазин «Дитячий світ». Універмаг був тоді розташований у приміщенні нинішнього магазину «Юність» на сучасній вулиці Базарній, а тоді — Жовтневій. Універмаг мав два входи і досить складну внутрішню структуру. Іграшки продавалися у самому кінці приміщення, коли йти від того входу, що праворуч, якщо дивитись із вулиці. Той дальній закуток тягнув мене до себе з неймовірною силою. Батьки ж, з якими я малим потрапляв до універмагу, все обминали той куток, штовхаючись у відділах із нудними і сірими (насправді) одягом, взуттям, тканинами та іншим зовсім не потрібним дитині товаром. Моєю метою було будь-що затягнути батьків до відділу іграшок. Шкода, але цієї мети я досягав не дуже часто. Чи, може, просто час тоді тягнувся довше.
У «Дитячому світі», який був приблизно на тому місці, де тепер тротуар перед свіжим монументом Марії «Рівненської», іграшки були чомусь аж на другому поверсі. Старі дерев’яні сходи, які вели до того відділу, досі скриплять у моїй пам’яті надією на щось яскраве і незабутнє. Вже згодом, коли я був школярем, мені можна було самому ходити по тих іграшкових відділах. Без батьків це було робити легше. Але у батьків були гроші, тому самостійні прогулянки тільки розганяли у мене «апетит» на цяцянки.
Що ж було тоді дитячими іграшками? Одразу скажу, що у ляльках я був не фахівець. Не стільки тому, що був хлопчиком, а не дівчинкою, скільки тому, що тодішні ляльки були всі однакові — целулоїдні з руками і ногами на мотузках. Ці ноги і руки відривалися дуже легко, а голови просто відкручувалися легким порухом дитячої руки. До того ж, іграшкові хлопчики і дівчатка були без одягу абсолютно однакові, що ображало мою дитячу обізнаність.
Зовсім іншим було ставлення до дитячої зброї. Вона тоді була двох видів — «однозарядна» та «автоматична». Дитячі рушниці та пістолети мали справжній курок і справді стріляли, стукаючи по стінці ствола, куди можна було поставити паперовий пістон. Пістон складався з двох склеєних між собою квадратних папірців, між якими було трохи сірки, як на сірнику. При ударі пістон по-справжньому «стріляв», даючи звук і справжній вогонь, тільки дуже маленький. Коли я був у старшій групі дитсадка, в продажу з’явились чорні металеві «автомати», в які вкладався цілий моток стрічки з пістонами. Тому стріляти можна було довго і підряд, поки стрічка не закінчиться. Проблема була лише в тому, що половина пістонів взагалі не стріляла. Та ще й стрічка ця коштувала якусь копійку і не завжди була у продажу. Сам же «автомат» коштував рубль.
Алюмінієві шаблі та мечі з дерев’яними ручками якраз тоді почали замінюватись пластмасовими з поліетилену. Поліетиленові виглядали яскраво, але були тупі. Алюмінієві ж одразу гнулися і після кількох перших хвилин гри нагадували плаский покручений дріт, яким, напевно, і були заготовки до тих шабель. У першому класі мені купили дві пластмасові рапіри і дві фехтувальні маски з пластмаси. Однокласники стояли за цим щастям у черзі й постійно набивалися до мене в гості, аби «пофехтувати».
Також продавалися за сімдесят копійок набори іграшкових солдатиків із прапорами, танками, фортечними мурами і навіть гарматами на пружинці, які стріляли… сірниками. Солдатики з олова коштували три копійки і продавалися поштучно. «Бойовий» комплект наших дитячих іграшок доповнювався справжніми військовими зірочками, кокардами та гудзиками, яких вдосталь було у хлопців, чиї батьки були військовослужбовцями.
Із настольних ігор виділявся жестяний «футбол», який представляв собою металеве футбольне поле розміром приблизно тридцять на п’ятдесят сантиметрів із вкрученими фігурками футболістів. Від кожного футболіста тягнувся дріт за ворота, де спеціальним гачком приводилася в дію нога фігурки, яка била по металевій кульці. Згодом футболісти стали пластмасовими і били по кульці після того, як потягнеш назад за голову.
Іграшкові автомобілі були тоді всі металевими і не витримували експлуатації навіть п’ятирічною дитиною. Усі ці машинки, які мій батько-водій регулярно привозив із рейсів до Києва, вже за кілька годин потребували «капремонту».
Найрозкішнішою настольною іграшкою мого дитинства був іграшковий більярд за вісім рублів, подарований мені, здається, на восьмий день народження. Більярд був справжній — дерев’яний із лузами, зеленим сукном і киями. Тільки все було маленьке, а кулі — металевими.
Не буду зупинятися на іграшках місцевої іграшкової фабрики, приміщення якої досі стоїть на теперішній вулиці Мазепи (тоді Комсомольській). Нас туди водили на екскурсії, під час яких робітники фабрики залюбки обдаровували діток бракованими пластмасовими фігурками звірів та птахів. Вже тоді я збагнув, що не браковані фігурки були не набагато кращі, і мав до місцевих іграшок повну зневагу. За винятком, ясна річ, «дідів морозів», яких на тій фабриці клеїли з фанери, обрізків тканини та вати. Запах клею був найбільш вражаючим у тих «дідах морозах». Такого клею вже не роблять, а шкода. Його запах для мене — запах дитячого Нового року!
Був серед іграшок того часу і дитячий спортивний інвентар. Триколісні і двоколісні велосипеди, обручі для гімнастики і, звісно, м’ячі. Гумовий синьо-червоний м’ячик куштував тоді тридцять пять копійок — менше, ніж дві порції морозива «пломбір». Цей м’яч сильно відскакував і боляче бив по оголених частинах тіла. Але у гумового м’яча була величезна перевага: попросити його купити можна було завжди, і батьки не відмовляли мені в такій сумі коштів. Справжні велосипеди і футбольні м’ячі продавалися у сусідньому магазині — у спорттоварах. Але це вже були не іграшки!
