Міліція
На відміну від нинішніх часів, коли міліції багато, але все одно не вистачає, сорок років тому міліціонерів у Рівному було мало. У порівнянні з військовими, які на той час становили значний відсоток городян, міліціонери виглядали досить презентабельно. Цьому сприяли темно-сині строї, в які тоді вбирали служителів правопорядку. У військових офіцерів того часу штани-галіфе теж були темно-синіми. Тому вони зовні виглядали перевдягненими міліціонерами.
Я недарма розпочав із зовнішного вигляду міліцейських сержантів і капітанів-лейтенантів. У ті часи брюки навипуск військові носили виключно у святкові дні поза службою. Уявити собі офіцера без чобіт було практично неможливо. Так само, як і міліціонера. Високі хромові чоботи блищали і підкреслювали фігуру служителя закону. Над широкими вгорі штанами-галіфе носився китель з обов’язковою портупеєю, тобто шкіряним паском із перетяжкою через плече. Само собою була на ремені й кобура з пістолетом. Коротше, виглядав кожен міліціонер по-бойовому і водночас як на параді. Якби у ті часи сказали, що міліція носитиме згодом сірі піджаки мишачого кольору, які нависатимуть над чималенькими черевцями, ніхто б не повірив.
Міліція у Рівному тоді в основному стояла і ходила. Стояли постові міліціонери на перехрестях центральних вулиць. Тому в разі чого кричати: «Міліція!» можна було не просто так, а у конкретному напрямку. Автомобілів у міліції тоді не було. Я не кажу про чорні «воронки», до яких забирали правопорушників та занадто нетверезих. «Воронок» з’являвся тоді не на початку пригоди, а після неї, коли ситуація була вже під контролем, порядок поновлений, а порушники затримані. Було, щоправда, у міліціонерів кілька мотоциклів з коляскою. Таких, як у старому кіно «Бережись автомобіля!». Тільки їздили ті мотоцикли не дуже часто. Та й куди було їхати, коли все місто тоді можна було обійти пішки за півгодини.
Так само не було тоді так званих «опорних пунктів», які з’явилися вже у сімдесяті роки. Міліцейська влада у роки мого дитинства зосереджувалась навпроти місця, де тепер стоїть чи то центральний універмаг, чи то супермаркет. Приблизно на тому місці, де нині центральний міжміський телефонний переговорний пункт, було загадкове подвір’я міліцейського міськвідділу. Сама ж споруда знаходилась безпосередньо на вулиці просто над дорогою. Триповерхова будівля мала офіційний вхід з боку поштамту і неофіційні ворота з двору. Саме туди привозили правопорушників, щоб визначити для них міру покарання.
Найбільш розповсюдженим «профілактичним засобом» у ті роки були так звані «п’ятнадцать суток». Саме так, по-російськи, адже вся міліцейська служба, включаючи документацію і спілкування, у шістдесяті роки велася мовою сусіднього народу. «П’ятнадцятисуточниками» тоді ставали за дрібне хуліганство чи п’яний дебош. Виглядало це приблизно так. Нетверезий сусід Петро чіплявся до когось із перехожих із проханням закурити. Перехожі кликали на допомогу міліцію чи дружинників або телефонували 02. І вже за кілька хвилин винуватець конфлікту був, як правило, готовий до транспортування у міськвідділ. Так само закінчувалися п’яні бійки та інші вуличні ексцеси. Переночувавши у підвалі міськвідділу, хуліган зранку доправлявся до суду, який знаходився там само, де й тепер. Там порушник спокою одержував п’ятнадцять діб адмінарешту і одразу ж відправлявся відбувати покарання.
Дуже часто «п’ятнадцятисуточники» підмітали вулиці чи чистили щось просто у центрі міста, у всіх на очах. До того ж всіх заарештованих стригли у міліції наголо. Нагадаю, що у ті часи, всі чоловіки, які мали на голові волосся, не стригли його коротко, а укладали у разноманітні чуприни, зачісуючи його або назад, або наперед. Щоб така чуприна виросла, треба було кілька місяців. Навіть відбувши покарання, «п’ятнадцятисуточник» ще довго був помітний серед людей, що додавало йому сорому, а усіх довкіл попереджало: увага — хуліган! Тому зображення заарештованих у популярному досі фільмі «Операція «И» та інші пригоди Шурика» не відповідало дійсності: у кіно «п’ятнадцятисуточники» були нестрижені.
Допомагали тоді міліції й дружинники. Добровільні народні дружини ще не виродились тоді у пародію на самих себе. Практично у всіх знайомих мені дорослих дядь була вдома червона пов’язка з написом «дружинник», з якою приблизно раз на місяць вони виходили на чергування. Не скажу, що це викликало у мого батька і його друзів особливий ентузіазм. Але про те, що чергування не було тоді для дорослих простою прогулянкою, можу засвідчити особисто.
Там, де міська міліція розташована тепер, було тихо і спокійно. За високим парканом у приміщенні нинішнього міськвідділу знаходилось обласне управління КДБ (тепер СБУ). Як тоді, так і тепер, ніхто не знав, чим займаються там кількасот ділових мужчин у випрасуваних, як військова форма, цивільних костюмах. КДБ я згадав тому, що у шістдесяті роки більшість рівенських міліціонерів була з приїжджих. Офіцери були в основному з Росії, а сержанти і старшини — із східних областей України. Поповнення для «органів» із навколишніх сіл певний час не набирали. Боялися давати зброю тим, чиї родичі сиділи по тюрмах за «націоналізм». У ті часи наша місцева сільська молодь робила все, аби довести «рідній комуністичній партії», що служитиме їй вірою і правдою. Вже у сімдесяті роки сержантський склад рівенської міліції почав поповнюватись виключно парубками із сіл та містечок області. Але це були вже не ті міліціонери, що ходили у шістдесяті роки у блискучих чоботях і одним своїм виглядом лякали хуліганів та правопорушників і зовсім не лякали нормальних громадян.
