Взуття
Картина життя міста сорокарічної давнини була б неповною, якби, описуючи тодішній вигляд вулиць і майданів Рівного, я не звернув би увагу на самих рівнян. Таких, якими вони були у ті роки. Вулицями та провулками слід було ходити, тобто мати взуття. Часів, коли мої земляки топтали місто босоніж, я, на щастя, вже не застав. У шістдесяті роки питання бути взутими чи ні вже не існувало. Зате з’явилося питання: що саме взути?
Почну з найскладнішого, із зими. Зимових чобіт і черевиків у нинішньому розумінні цього слова тоді ще не існувало. Перші справді жіночі чоботи довелося побачити спочатку в кіно. В той час люди довкіл рятувалися від холоду старим перевіреним методом: носили валянки. Цей вид взуття виготовлявся за спеціальною технологією з вовни на валяній фабриці, яка знаходилась у ті часи на колишній вулиці Миловарній, що носила тоді ім’я Боженка (не пам’ятаю хто такий). Ця фабрика працювала з повним навантаженням, випускаючи чорні валянки усіх розмірів. Перевагою цього взуття було те, що воно надійно захищало від холоду. Про якусь модельність мови не було, лівий і правий валянок були абсолютно ідентичними. У сильні морози, які тоді були практично всю зиму, валянки можна було носити просто так. Вони були надзвичайно легкими. Більшість користувачів цього виду взуття взувала поверх валянок чорні гумові калоші з теплою прокладкою з тканини всередині. Прокладка завжди була чомусь червоного кольору. Кажуть, що калоші носили і без валянок, але я особисто такого довкіл не помічав.
У валянках ходили діти до школи і дорослі на роботу. Залежно від режиму і внутрішньої чистоти приміщення валянки з калошами або не знімали взагалі, або знімали лише калоші, або, в окремих установах, перевзувалися у приміщенні у більш зручне взуття. Пригадую, як старшокласниці у моїй школі приносили у мішечках туфлі, щоб не ходити у валянках по школі. Мої однокласниці у першому класі на це не дуже зважали. Я особисто перевзувався лише на фізкультуру, змінюючи валянки спочатку на так звані чешки, а згодом на китайські кеди. Але про них трохи далі.
Окрім валянок, у холодну пору року дорослі чоловіки носили звичайнісінькі чоботи, такі, як в армії. На жаль, я на той час не відрізняв на вигляд чоботи кирзові від чобіт ялових і хромових. Жінки носили так звані боти, невисокі чобітки практично без підборів, які давали їм вигляд хоч якоїсь жіночності. Саме у таких ботах була моя мама на старенькому фото 1961 року разом зі мною у валянках і батьком у чоботях.
Влітку народ чоботи вже практично не носив. У магазинах продавалися черевики і туфлі, всі дуже темних кольорів, без найменшого натяку на моду. Приблизно такі, які носять тепер солдати у війську. В зовсім теплу пору року можна було придбати так звані босоніжки — відкрите взуття страшної якості. Дітей взували у сандалії, прошиті суровими нитками між підошвою і верхньою частиною. На фото моєї групи дитсадка №4 всі ми як один, і хлопчики, і дівчатка, стоїмо саме у таких сандаліях. Вони були для дітей, як тепер кажуть, «унісекс».
Альтернативою для дітей та юнацтва слугували влітку спортивні види взуття. Дівчата взували вже згадані вище «чешки», які виготовлялися з тонкого дерматину згори і картонної підошви знизу. Відчуття було таке, ніби ти босий. Знаю це тому, що й у самого таке взуття було: його мені купили для занять акробатикою, з якою у мене потім нічого не склалося. Яка акробатика, коли є футбол, в який можна грати у чудових легких і зручних китайських кедах. Ті кеди були точнісінько такі, які зараз у модних магазинах «Конверс» продають за грубі гроші. Тоді ж це взуття з дружнього ще Китаю коштувало чотири рублі. І носили тоді діти і підлітки ці кеди повсякденно, ніби передбачивши нинішню моду.
Окремо слід виділити жінок і «стиляг». Із властивою для них винахідливістю жінки невідомо де добували туфельки на шпильках, які щойно (а може, і не щойно) увійшли в моду. «Стиляги», до яких тоді відносили всіх, хто не бажав вбиратися у військово-пролетарському стилі, діставали десь туфлі з гострими носами, лаковані, кольорові, коротше, всякі різні. Звісно, добувалося це все не у магазині «Взуття», який знаходився тоді за адресою вул. Ленінська, 260 і простояв ледь не до наших часів.
Продавець магазину «Взуття» був тоді дуже великою людиною. Він мав доступ до «дефіциту», тобто до тих кількох десятків пар пристойного взуття, яке хапалося покупцями одразу і ніколи не стояло на полицях. Директор же взуттєвого магазину важив тоді (не по грошах, а по авторитету) не менш ніж секретар міськкому і заздалегідь більше, ніж який-небудь директор школи. Взуватися-бо треба було всім. А на всіх не вистачало навіть того, що випускала радянська промисловість, не кажучи вже про «імпорт», тобто взуття іноземного виробництва. Мені з імпортом щастило: батько, який був водієм на міжміському автобусі, привозив мені з Києва, де із взуттям було легше, і сандалії, й кеди, і навіть утеплені французькі зимові черевики. Надпис «Страсбург» латинськими літерами я прочитав на коробці легко. Завдяки фільму «Фантомас» я вже у першому класі знав латиницю не гірше від кирилиці.
За таких умов у Рівному процвітали шевці, чиї майстерні були на кожній вулиці. Підшити, підлатати чи підбити взуття треба було всім без винятку. Ось і стукали шевці своїми молоточками з ранку до вечора, вистукуючи чималу копійчину. Батько мого приятеля Юрка Рошанського увесь час був вимазаний у клей та ваксу. Зате вдома у них було стільки не бачених мною речей, що призначення більшості з них я просто не знав.
Окрім друзів директора взуттєвого магазину, добре взувалися у той час військові, які прибували до Рівного після служби за кордоном. Їхні діти приходили до школи в такому, що хотілося не тільки роздивитися, а ще й помацати. Але це було вже пізніше, наприкінці шістдесятих років. Тоді, коли народ потроху припиняв носити валянки, передрікаючи фабриці на вулиці Боженка недовге життя.
