Устя
Річка має бути у кожному місті. У кожному населеному пункті. Бо люди споконвіку селилися біля води. У Рівному ця річка — Устя. Дивлячись на нинішнє заросле ряскою водоймище, обкладене халтурними залізобетонними плитами, хочеться згадати часи, коли до Усті ще не дійшли руки випускників місцевого водного інституту, які наочно показали свій професійний рівень саме в облаштуванні єдиної в місті річки. Дотепер, коли йдеться про потрібність у Рівному цього вищого навчального закладу, я відсилаю апологетів меліорації та водного господарства до… Усті. Щоб подивилися на те, що «водники» зробили з того, що місто мало у п’ятдесяті-шістдесяті роки.
Коли я був маленьким хлопчиком, ніхто не казав про те, що річка Устя, русло якої мальовничо протікало через центр міста, є зовсім не річкою, а каналом, який облаштували у двадцяті-тридцяті роки польські гідротехніки, намагаючись ліквідувати болото, котре століттями оточувало поселення під назвою Рівне.
Акуратне і чисте ще у ті часи русло річки починалося, як і тепер, від греблі Басівкутського ставка. Ставок був не такий, як тепер, він був більше схожий на болото і мав лише невелику ділянку чистої водної поверхні якраз перед дамбою, яка була ще дерев’яною. Не було ще дороги, яка з’єднувала Тинне і Басівкут, тому шлях через дерев’яну дамбу вів виключно до приміського села і всіх до часу влаштовував. Одразу за дамбою починалось те, що ми вважали річкою. Праворуч від русла майже одразу за дамбою була складна гідротехнічна конструкція у вигляді двох басейнів просто неба. Я застав ці басейни вже сухими, без води. На дні цих басейнів було дуже зручно грати у міні-футбол: м’яч нікуди не вилітав.
Трохи далі на тому ж правому березі була велика левада, поросла травою, яку вищипували гуси та корови, що там паслися. Згодом леваду розкопали на городи, які нині заросли потужним чагарником. А у шістдесяті роки чистенька трава була місцем розваг дітей, які гралися там у свої ігри, та дорослих, які там інколи закушували на свіжому повітрі. В самій Усті тоді було дуже зручно купатися: чиста проточна вода, невелика, до півтора метра, глибина, приваблювали всіх, хто хотів освіжитися у спекотну погоду.
Далі йшов водоканал із ставком-відстійником, відгородженим непролазним для сторонніх парканом. Між парканом і річкою росли верби, під якими було єдине у ті часи глибоке місце Усті. Тому діти влітку стрибали за верби у воду, оскільки спеціальних споруд для таких стрибків у місті ще не було. У більш прохолодну погоду під вербами кучкувалися рибалки з вудочками.
Мосту через річку тоді ще не було, і вулиця Московська (тепер Бандери) закінчувалася тупиком. Устя ж протікала далі, до старого стадіону, перед яким, на місці теперішнього запасного футбольного поля, були обладнані спортивні майданчики. Саме там, як нам казали старші люди, був колись замок, точніше, руїни замку. Старий дерев’яний стадіон був обсаджений довкіл стрункими і гарними тополями. Ці тополі росли й уздовж берега, який йшов, як і тепер, паралельно центральній трибуні. Затінок від ряду тополь за трибунами робив стадіон затишним влітку, коли проходили футбольні матчі. Далі від стадіону аж до ресторану «Спорт» були гарні алеї з підстриженими кущами і гіпсовими статуями спортсменів. Майже перед самим рестораном стояло скульптурне зображення дискоболки. Жіноча стать гіпсової атлетки дуже довго зберігала цей витвір монументального мистецтва від зазіхань хуліганів, які, якби дискоболом був мужчина, рано чи пізно щось би йому відбили.
Лівий берег Усті, як і тепер, займала дитяча залізниця, за якою, аж до залізниці справжньої, була ціла низка маленьких каналів, поміж якими було безліч, як мені тоді здавалося, острівців, які переходили у приватні городи мешканців вулиці Здолбунівської. Тепер там водойма та один із міських ринків.
Починаючи від стадіону, правий берег Усті був заасфальтований і обсаджений кущами, серед яких були затишні лавочки. Все це закінчувалося сходами, які виводили перехожих на центральну вулицю міста. Такі ж сходи вели перехожих далі по набережній аж до вулиці Карла Маркса (тепер Пересопницька). Це було єдине місце, де Устя мала набережну з обох боків. За ще одним мостом, який йшов від залізничого переїзду і стоїть досі, праворуч річки, чи то насправді каналу, росли купи дерев, утворюючи невеличкий лісок. Ліворуч була нафтобаза з величезним резервуарами для бензину та солярки, які тоді у центрі міста нікого не лякали. За нафтобазою був невеличкий скверик, який частково зберігся і дотепер. Міст, яким нині йдуть до вокзалу тролейбуси, тоді ще був вузьким і маленьким. А міст, що мав поєднати привокзальну площу із ще не збудованим проспектом Миру, щойно збудували.
Далі Устя знову ставала звичайною річкою, і тільки високий правий берег, що тягнувся аж до Тютькович, нагадував про штучне походження русла. Праворуч тоді була ще одна левада, на місці якої тепер набудували всяких споруд, включаючи спортмайданчики.
Тодішня Устя ще тільки починала забруднюватись. Зведення залізобетонної запруди на Басовкуті збіглося з влаштуванням пляжу, розчищенням частини ставка, зведенням вишок для стрибків у воду та станції прокату човнів. Народ поступово перестав купатися в Усті й ходив на очищений ставок. У річку ж почало потрапляти все більше витоків із місцевої вуличної (на плутати з так званою фекальною) каналізації. Та навіть без фекалій русло річки за кілька років стало настільки брудним, що дотепні рівняни почали звати річку лагідним словом Устюся.
