Закордон нам допоможе
Одночасно із першим в історії Рівного демократичним обранням міської влади розпочалися одразу кілька процесів, саме цією подією викликані. Якщо досі рівняни, користуючись новими можливостями, їздили за кордон індивідуально та групами здебільшого у приватному порядку, то після того, як влада в місті перестала бути відверто комуністичною, звязок із зарубіжними країнами набув принципово нової якості. Не для всіх, ясна річ. Лише для тих, хто цю владу тим чи іншим чином уособлював.
Зараз вже і не пригадати всіх запрошень з-за кордону, які одержали, і якими скористались нові міські керівники Рівного. У той час, коли економіка країни впевнено рухалася до розвалу, коли реальністю стали талони на право придбання чоловічих шкарпеток, розподілом яких займалися на рівні заступника голови міськвиконкому, поїздка із офіційною делегацією за кордон була чимось на зразок чарівної казки.
Скромні ще вчора громадяни, які жили в основному на зарплатню і мали однаковий із усіма життєвий мінімум громадянина СРСР, опинялись раптом у зовсім іншому світі. Готель з елементарними зручностями, автомобіль новішої за «жигулі» марки, дружній обід із новими закордонними друзями, який запивався небаченим тоді чеським чи баварським пивом… Ці прикмети «новогоьжиття» могли тоді збити з пантелику кого завгодно. Самому мені у таких поїздках брати участь не довелося (чомусь не запрошували, а сам не напрошувався). Тому свою цікавість з цього приводу я задовольняв у бесідах із тими, хто у черговий раз повернувся «звідти».
Розповіді про те, які там у них дороги, пиво, готелі, телевізори, автомобілі і таке інше набридли швидко. Цікавим було інше — що це все реально дасть нашому місту? Що будуть мати рівняни в результаті численних поїздок керівників міста за кордон? Відповіддю мені були перші порції «гуманітарної допомоги», яку газета «Рівне вечірнє» (якої тоді ще не було) згодом назвала містким скороченням — «гумдо». Тоді ми не задумувались над тим, що гуманітарна допомога надається, як правило, країнам та народам, які постраждали внаслідок природних катастроф, військових конфліктів та стихійних лих. Видається, що ми самі були тоді для себе і катастрофою, і війною, і лихом.
Це яскраво підтвердив перший, найбільш драматичний розподіл вантажу цієї самої «гуманітарки». До Рівного тоді привезли купу всякого закордонногог непотребу. Від прострочених макаронів та меленої кави, до трачених жуками старих пальто та дублянок. Ажіотаж навколо згаданих «скарбів» був настільки великим, що розмістили привезене добро у спеціально знайденому складі по вулиці Московській, а охороняти «цінності» викликались найбільш активні депутати міської ради. Вони ж і очолили розподіл домомоги між рівнянами.
Сьогодні про це соромно згадувати. Але ж було таке, нікуди не подінешся. Ніби голодні волоцюги накинулись наші земляки на кинуту «з-за бугра» подачку. Влада ж вважала себе благодійницею і обіцяла привезти тої гуманітарної допомоги ще. Особисто я тої допомоги не бачив, бо туди принципово не ходив. Було у цьому щось принизливе. Не для цього ми брали владу, аби чубитися за добро, яке вже було у вжитку.
Так думали далеко не всі. Тим більше, що серед нових гуманітарних вантажів було обладнання та медикаменти для лікарень. Теж, якщо відверто, старий непотріб. І нічого. Раділи наші лікарі із «золотими» без перебільшення руками, що привезли їм хоча б щось, чим можна зарадити пацієнтам. Але і серед лікарів Рівного досить скоро виділилась певна частина «ділових», які згодом стали навколомедичними бізнесменами. Про надприбутковий нині аптечний бізнес тоді ще не йшлося, але чимось подібним вже тхнуло з того боку.
Якщо ж відкинути оте «гумдо», яке згодом матеріалізовувалося навіть у списані автомобілі, нічого іншого, окрім ганьби (уявляю як дивилися на наші делегації за кордоном) ми з тої нової закордонної дружби не мали. Бо для справжнього покращення життя міста і країни потрібні були не подачки, а інвестиції. У ті часи, коли приватного бізнесу практично не було, а державне господарство тільки починало розвалюватися, аби потім бути майже остаточно зруйнованим та розікраденим, про інвестиції і мови бути не могло.
На жаль, ми тоді цього не знали. Багато хто із насправді щирих революціонерів, вважав, що варто лише відсторонити від влади КПРС і все у нас піде як в Америці. Можливо, так думали і керівники міста, які впродовж кількох років, починаючи із 1990-го із задоволенням їздили по закордонах, говорили там про «перспективи», в яких самі, як тепер ясно, нічого не розуміли. Саме лише підняття над міськрадою синьо-жовтого прапора, яке відбулося влітку 1990-го, не давало нічого, окрім морельного задоволення і дружнього поплескування по плечу представників «діаспори».
До речі, про прапор, хоч до теми розділу це ніби і не стосується. Влітку 1990 року у нас ще був СРСР, а офіційний прапор України, точніше Уересер (Української радянської соціалістичної республіки) був червоно-синій. І значки депутатські у нас були червоно-сині, і печатки ще радянські із колоссям та серпом-молотом. Але нова влада таки вирішила підняти над приміщенням міськвиконкому національний прапор.
На цю подію зійшлося кілька тисяч людей. які розмістилися по клумбах довкіл. Прапор слід було комусь встановити. Лізти з цією метою на дах через горище було якось незручно. Тому вирішили підняти встановлювачів прапора нагору у монтажній люльці спеціального автомобіля, призначеного для робіт на стовпах. Хто саме призначав саме цих людей, не знаю, але їх у люльці опинилося аж четверо. Точно памятаю, що були у тій люльці депутат Верховної Ради Володимир Пилипчук та депутат міськради Сергій Лейчук. Піднявшись догори, люлька під вагою чотирьох людей перехилилася і… полетіла донизу. На щастя, кронштейн витримав і не обірвався. А ті, хто забажав особисто вперше підняти над міськрадою Рівного національний прапор, гадаю, пережили не найкращу мить у своєму житті. Ніхто ж не знав. що цю «історичну» подію згодом забудуть, а синьо-жовті прапори вісітимуть усюди так, ніби це було завжди.
