Подвиги націоналістів
Впровадження демократії у попередні два роки викликало на початку 1991-го сплеск активності «громадських організацій», особливо молодіжних. У Рівному цей процес відбувався досить своєрідним способом. З одного боку, монополія Комуністичної партії й комсомолу всім набридла. З іншого — хоч якогось масового бажання людей вступати куди-небудь не спостерігалося. Тоді всі думали, що люди просто бояться йти до нових організацій (партій ще не було). Ніхто чомусь не здогадався, що переважній більшості людей всі ці організації абсолютно не потрібні.
Але організації таки виникали. Перш ніж згадати про них, спробую подумки повернутися у той час і уявити, що могло спонукати тих чи інших людей зненацька ставати активістами тих чи інших організацій. Колишніх професійних комсомольців це не стосується. Маючи організаторські здібності та досвід, кращі з них пішли не у політику, а в бізнес, який саме тоді почав зароджуватися. Це якраз можна було зрозуміти. А чому колишній тихий студент чи службовець, який нічим не відрізнявся від колег, раптом ставав активістом, а то й керівником нової організації? Що підказувало зробити саме так, піти саме таким шляхом? Чи, може, хто підказував?
Так чи інакше, організації почали створюватися. Найкрикливішими виглядали «радикальні націоналісти», першим з яких був рівнянин Віктор Шкуратюк. Колишній вчитель французької мови, який став згодом «інженером», був розумним, дотепним, коротше, нормальним мужиком. Але його публічні виступи тих часів постійно мали провокаційний характер. Це тепер можна говорити що завгодно про «жидів» та «москалів». Шістнадцять років тому це було не так. Тепер я розумію, що привселюдно сказати навесні 1991 року про «ріки крові, які потечуть до Чорного моря», Віктор не сам здогадався. Хтось наштовхнув його на це та інші публічні висловлювання, хтось надавав йому можливість виступати… Власне, серед таких був і я сам, необачно дозволивши надрукувати у міськрадівській газеті запропоновану Шкуратюком статтю. Після цього мені довелося піти з роботи з репутацією «націоналіста». Це вже потім я став «україножером» (а може, це комплімент такий мені за те, що я харчуюсь українським?).
Серед тих, хто закликав до «боротьби з москалями», були різні люди. Були колишні вчителі, як Шкуратюк. Були колишні робітники, яким остогидло заробляти на життя фізичною працею. Один із них Микола Карпюк і досі десь совається, називаючи себе керівником УНА-УНСО. Були просто люди без певних занять на зразок Валери Клочка. Були кремезні хлопці на зразок Сашка Білого, який щиро прагнув «подвигів», не бажаючи йти кримінальним шляхом. А довелося.
Загалом увесь цей «радикальний націоналізм» виглядає тепер добре продуманою провокацією, яка могла бути здійснена лише за найвищої державної підтримки. Нагадаю, що навесні 1991-го ми ще жили в СРСР, ніхто ще не скасував союзних законів і союзних же порядків.
І раптом одна із працівниць редакції, студентка-заочниця, просить мене відпустити її на тиждень до Криму. У березні, здається, це було. Пояснює, що нардеп Степан Хмара збирає молодь для поїздки до Севастополя. Безплатно, спеціальним потягом. Я відпустив. За кілька днів по московському телебаченню (іншого не було) показують Севастополь, до якого «вдерлись українські націоналісти». На телекадрах студенти зображали страшні обличчя і щось кричали. Ці телекадри мали налякати увесь СРСР «українськими націоналістами», які готові до насильства.
Про те, що все це було оплачено, ніхто не казав. Якщо ж згадати, що й сьогодні без державної вказівки жоден потяг не рушить з місця, то навесні 1991-го потяг від Львова до Севастополя з «націоналістами», а насправді просто студентами, які захотіли нових вражень, могла організувати тільки комуністична влада.
Тепер самі здогадуйтесь, хто підказував «націоналістам» у Рівному утворювати організації, вбиратися у напіввійськові однострої, проводити «таборові збори» та проголошувати «криваві» гасла? Здогадались? Отож. У той же час створювалися і менш радикальні націоналістичні організації, на зразок «Пласту», тобто українських «скаутів». Американізовану організацію очолила в Рівному така собі Наталка Літковець, яка дуже активно «проштовхувала» публікації про свою організацію у пресі. Вже потім я зрозумів, що ці публікації були потрібні, щоб показати їх американським «пластунам», заслуживши запрошення до США чи щось там іще.
Тепер мені доводиться інколи зустрічати «націоналістів» зразка 1991 року або чути про них. Більшість із них досить швидко охолола до «боротьби з москалями на смерть» і веде тепер нормальний спосіб життя. Тяжко працювати ніхто з них так і не почав, бізнесу ніхто не побудував, політичних успіхів не досяг. Прилаштувалися хто де зміг. Бачу інколи їх по місцевому телебаченню. Сидять товсті по дрібних керівних кабінетах, яких тепер у Рівному вдесятеро більше, ніж було при комуністах на початку 1991 року. Гадаю, що тоді головною метою їхньої «рішучої боротьби» було влаштуватися десь так, аби не працювати. Мети цієї вони досягли. Не здивуюсь, якщо з часом вони особливих пенсій для себе вимагатимуть, бо ж це вони у 1991-му «вибороли незалежну Україну». І отримають ці пенсії, і перед дітьми у школах виступатимуть, про «подвиги» свої розповідатимуть.
