В очікуванні Чайки
Перші роки після зміни влади у Рівному, коли місце першого секретаря міськкому Віталія Опришка та голови міськвиконкому Андрія Маркова посіли колишні начальники цехів «Газотрону» та «Азоту» Василь Марчук (голова ради) та Іван Федів (голова виконкому), показали, що нові керівники не були готові по-справжньому керувати містом. Бути кращими серед шести десятків демократично налаштованих депутатів міськради — це було одне, а бути здатними тримати в руках міське господарство — зовсім інше. До того ж і «подвійне» керівництво міста, коли існувало одразу два керівника, організованості не додавало. Те ж саме було і в області.
Так було не тільки у Рівному. Тому від експерименту з головами рад і головами виконкомів було вирішено відмовитись. Згідно з новим законом у міст, районів та областей України мав залишитись один керівник — голова ради і міськвиконкому. У більшості випадків механізм був простий: голова ради ставав головою міськвиконкому, а для колишнього голови міськвиконкому запроваджувалась посада «першого заступника». У Рівному такий сценарій не пройшов. Голова виконкому Іван Федів не забажав бути першим заступником Василя Марчука. Так недавні союзники по боротьбі з комуністичною владою стали суперниками у боротьбі за владу між собою.
Серед депутатів міської ради, обраних у 1990 році, окрім поділу на «демократів» та «комуністів», існував також поділ на «хіміків» і «газотронівців». Іван Федів тягнув за собою людей з «Азоту», а Василь Марчук так само спирався на людей з «Газотрону». На момент поєдинку за посаду голови обидві групи були приблизно однакові. Але за час роботи у міськвиконкомі Федів зумів здобути більше авторитету, ніж Марчук. Тому і голосування депутатів було на користь Федіва. Василь Марчук у перших заступниках довго не затримався і незабаром перейшов до сумно відомого Економбанку «почесним директором». Справжнім керівником Економбанку була зовсім інша людина. Марчук же взяв на себе всю хвилю критики за банкрутство банку і врешті назавжди пішов із політики та бізнесу.
Саме тоді, на мою думку, в Рівному закінчилась короткочасна епоха політичних романтиків. Люди, які ставили собі за мету утвердження демократії та незалежності України, виконали свою місію. Місту потрібні були професіонали, а не любителі української поезії. А професіоналів серед тих, хто представляв нову владу, практично не було. До честі Івана Федіва, він сам це почав розуміти вже у 1991 році. І за півтора року до закінчення терміну свого головування міський голова добровільно залишив свою посаду. Чому він це зробив? Чому відмовився від місця міського голови, яким безрезультатно марять інші?
Офіційно відставка Федіва була пояснена тим, що міський голова їде на навчання. Тепер ясно, що це був лише привід. Скоріше за все, Іван Федів не витримав відповідальності за свої рішення. Є такі люди, які щиро переймаються своїми помилками. Таким людям не місце на керівних посадах. Тому і час Федіва вичерпався так швидко.
Коли міський голова пішов, виявилось, що замінити його практично немає ким. Окрім колишнього викладача водного інституту Володимира Мороза інших кандидатів на «тимчасове заміщення» посади голови міської ради Рівного серед тодішніх депутатів не виявилось. Скромний викладач Мороз дуже швидко зрозумів всі зручності кабінету на третьому поверсі і «затримався» там аж до 1998 року. До повернення на посаду міського голови Віктора Чайки. Довгі шість років Рівне очікувало повернення на свою посаду людини, найбільш пристосованої до керування містом.
Досвід демократичних перетворень у Рівному на початку дев’яностих років минулого століття, який виявився суперечливим і не завжди позитивним, всі поспішили забути. Моя спроба повернутись до тих часів, «освіжити» в головах моїх земляків події 1988-1992 років, була спрямована насамперед на те, аби всі ми, пам’ятаючи новітню історію нашого міста, не повторювали більше прикрих помилок. І водночас поважали б всіх, хто так чи інакше сприяв переходу нашого міста до демократії та капіталізму. Пам’ятати слід не тільки місцевих поетів і письменників. Місцеві політики теж заслуговують увічнення пам’яті про себе. І було б дуже добре, якби професійні історики зробили в Рівному щось на зразок «галереї міських керівників» якщо не всього двадцятого століття, то хоча б другої його половини. Наше місто заслужило на те, щоб мати свою справжню історію, а не кон’юнктурні «оповідання з історії», які ми мали раніше і маємо тепер. І якщо мої замітки сприятимуть цьому, я буду вважати, що недарма в останні півроку привертав увагу читачів газети до без перебільшення історичної доби в історії нашого міста. До років переходу від комунізму до капіталізму.
