Понад сотня озброєних рівнян побувала в Іраку, Анголі, Сьєрра-Леоне, Лівані у складі українських миротворчих підрозділів. Після виведення миротворців із східних країн частина наших земляків продовжує служити в Косово та Ліберії. Зазвичай ставлення населення «гарячих точок» до іноземних військовослужбовців таке ж неоднозначне, як і ставлення самих миротворців до своєї служби. Для більшості з них — це непоганий спосіб заробити додаткові гроші. Натомість підполковник 13-го армійського корпусу Юрій Сохін, який більше року прослужив в Іраку, запевняє, що гроші в таких операціях — не головне.
— Пане Юрію, чому ви потрапили до Іраку? — Ще з дитинства я мріяв стати військовим. Можна сказати, з 15 років до цього готувався. Тривалий час служив у складі 13-го армійського корпусу, а коли дізнався про набір до миротворчого контингенту, одразу вирішив для себе, що маю там бути. — А ваша дружина та рідні схвалювали таке рішення? — Це питання в сім’ї не обговорювалося. Я вирішив для себе, а потім поставив їх перед фактом. Звичайно, були певні труднощі, але згодом вони мене зрозуміли. — Як ставляться до наших військовослужбовців миротворці з інших країн? — Там нікого не цікавить звідки ти приїхав — з Америки чи з Монголії. Тим більше, ніколи не виникало якихось конфліктів на національному грунті. Панує дух братерства. Навіть не знаючи іншої мови, з людиною можна домовитися. Різниця була тільки в кількості грошей, які ми отримували за одну і ту ж саму роботу. Наші миротворці в порівнянні з іншими отримували мало, менші від нас зарплати були тільки в монголів. — Тож скільки все-таки заробляє український миротворець? — Наприклад, український підполковник отримував трохи більше тисячі доларів. Щодо рядового складу, то вони отримували 700-800 доларів. Крім того, зарплатня миротворця за основним місцем служби на період його перебування в миротворчому контингенті зберігалася і її могли отримати рідні. Щодо рівня зарплат миротворців з решти країн, то я особливо цим не цікавився. Знаю тільки, що поляки отримували вдвічі, американці — вчетверо більше від нашого. Щодо самого утримання, то воно було однаковим. Ми харчувалися в одних і тих самих їдальнях усі разом. Продуктів і води було вдосталь. Навіть могли собі дозволити такі делікатеси, як омари та лобстери. Єдине, до чого важко було звикнути, — це американський сухий пайок. Гарно запакований, а всередині — одна хімія. — А як з рівнем професійної підготовки? — Відверто кажучи, наші військовослужбовці в деяких питаннях набагато краще підготовлені, ніж, скажімо, американці. І це не тільки моя думка. Якось до нас у батальйон приїжджав один з американських генералів. Після занять і показових виступів наших десантників та піхотинців він був здивований, як ми можемо при гіршому фінансуванні бути набагато краще підготовленими за їхніх вояків. — Місцеве населення вас сприймало більше як миротворців чи як окупантів? — Ставлення іракців було неоднозначним. Сьогодні він тебе обіймає і називає своїм братом, а завтра може ножа в спину встромити. Їх настрій залежав від загальної політичної ситуації в країні. Тому ми їм особливо не довіряли. Хоча і в конфлікти теж не вступали. Неодноразово доводилося брати участь в охороні громадського порядку. На щастя, стріляли тільки вгору. — Що за рік перебування в Іраку вам найбільше запам’яталось? — День повернення додому. А в самому Іраку… Насамперед цікаво було подивитися на іншу країну. На перший погляд, люди живуть дуже бідно. Замість хат — скрізь мазанки. Лише у великих містах стоять шикарні палаци Саддама Хусейна. Дуже вразив старовинний Вавилон. Пощастило побувати на місці смерті відомого полководця Олександра Македонського, побачити одне з семи чудес світу — висячі сади. — Якби у вас була можливість продовжити службу в миротворчому батальйоні, ви погодилися б? — Навіть не роздумуючи. Не вистачає того азарту й адреналіну у звичайній службі.
