— О Боже мій, у вас там… — раптом скрикує медсестра Кармен, намагаючись спеціальними гачками витягти з мого зуба зернятко. Хто в мене там? Жаба? Змія? Я сиджу з відкритим ротом — уже майже від страху.
— …Карієс! — закінчує речення Кармен. Мої жінки дивляться на мене з недовірливим співчуттям — у країні обов’язкової санації це, напевно, рівносильно проказі…
Виходить, що всю історію XX століття можна звести до простого вибору між соціалізмом і здоровими зубами і капіталізмом і нестачею часу та грошей на їх ремонт…
Кохання і кури
Наша багаторічна присутність на Острові не обмежувалася «жигульонками» і нафтою. Імідж Радянському Союзу робили зовсім інші громадяни. Точніше, громадянки.
— Спочатку я закохалася в Кубу, а потім знайшла свого кубинця! — мрійливо згадувала при зустрічі Наталія Балашова, яка поїхала на Кубу ще наприкінці 60-х.
— У нашого покоління була ностальгія за минулим. Ми шкодували, що народилися пізно. Війна в Іспанії пройшла без нас, Велика Вітчизняна — теж. Що нам дісталося? Будови, відновлення господарства. І тут — Куба! Пісні. Емоції. Фідель. Кубинці. У 1963 році я написала у своєму щоденнику: я можу спокійно померти, якщо поїду в два місця: у Дрезден, тому що там знаходиться найпрекрасніший витвір людства — «Сикстинська мадонна», і на Кубу, де живе наймужніший у світі народ!
І на Кубу майже масово поїхали наші жінки. «Совкубинки» — називають їх у консульстві, і немає для них дотепер нічого образливішого, ніж цей ярлик. Їх тут живе близько двох тисяч.
До історії еміграції і двох її основних причин — політичної й економічної — ці жінки додали третю: еміграція через кохання. Тільки кохання могло перемістити їх за тисячі кілометрів від дому, тільки воно одне могло змусити повернутися на декілька десятків років назад, у забуте повоєнне минуле, присмачене, правда, смаком тропічних фруктів.
Питання не в тому, чому вони поїхали. В іншому: чому не повернулися після розлучень, майже настільки ж частих, як і весілля? (З віком майже всі кубинські чоловіки хворіють на одну хворобу — «мачизм» — і, як правило, шукають собі новий об’єкт для соціалістичного виховання).
Сидимо за столом в Атомному селищі біля міста Сьєнфуегос (перед розвалом СРСР радянські фахівці намагалися побудувати тут атомну станцію. Союз розвалився — гроші випарувалися — майно розкрали — фахівці повернулися додому — «совкубинки» залишилися там жити за звичкою): розкішні жінки, красуні, як на підбір, — кубинці розуміються на жіночій красі. Живуть собі, закручуючи на зиму за давньою радянською звичкою компоти з манго… Діагноз в усіх один: чоловік загуляв, діти не розмовляють російською та й їхати нікуди — їдучи, свої квартири безоплатно здали державі. Долі як під копірку: Марина — інженер з вищою московською освітою — працює простим робітником у поліклініці, чоловік живе окремо. Ірина — професійний перекладач з іспанської, безробітна — потреби в технічних перекладах з російської тут більше немає — розлучена. Галина Ускова — нетитулований місцевий консул на громадських засадах (поліція у разі чого телефонує не в консульство, а їй, і вона звично бере в руки російський прапор і виходить на вулицю зустрічати яку-небудь із 53 своїх підшефних російських жінок) — розлучена. Таня: чоловік не тільки гуляє, але робить і щось страшніше — віддає коханці сімейний продуктовий пайок…
Кожен витягає власний лотерейний білет: цим жінкам, мабуть, здається нещасливим моє життя з безкінечними поїздами і літаками, ну а мені — їхнє…
— Що ви! Тут так добре! — вголос переконують вони мене. — Усіх знаєш, через кого що дістати… Станеш, бувало, у чергу за куркою — усі новини тобі перекажуть! Ми знаємо, що наша їжа чекає нас у магазині й ніхто її не з’їсть!
Про те, що існує світ, у якому кури стоять за тобою у черзі, а не навпаки, їм розповідати марно, тому що в їхній логіці, до якої не долітає реклама банківських карт і автокредитів, є своя правда. І сотні тисяч їхніх російських подруг у виборі між рутинним життям без епохи змін, криміналу, війн і наркотиків вибрали б саме це спокійне пайкове життя.
Місія нездійсненна
Якби я знала, що випадково кинуті у валізу російські газети на Кубі цінуються більше за шампуні й мило, взяла б цілу валізу! Але в мене із собою було лише кілька, під цей подарунок ще вранці витанцьовувала від щастя колишня одеситка Валя Аррегойтья.
Тому на службу в дім православного священика Маркела, де у неділю збираються гаванські росіяни, я, на жаль, приходжу голіруч. І тільки там нарешті до мене доходить увесь жах становища тамтешніх наших. Плач із приводу нестачі російської преси я чую практично в кожній країні від усіх без винятку емігрантів, але ніде він не звучить настільки приречено. Іноземні газети на Кубі не продаються взагалі. Передплатити їх через пошту їм не по кишені, як і встановити Інтернет з комп’ютером. Супутникові антени заборонені (штраф — 25 тис. доларів).
Друга проблема — документи. Дехто з «совкубинок» як і раніше живе за паспортами колишнього СРСР! Ніна Чеппіус, наприклад, яка поїхала на Кубу з тоді ще радянського Фрунзе, у 1992 році чесно прийшла в консульство, і їй радісно продовжили радянський паспорт до… 1997 року, хоча такої країни тоді вже не існувало. Так Ніна не зі своєї вини стала невиїзною: право на російське громадянство давно втрачене, а одержувати киргизький паспорт онучці двох репресованих радянською системою і засланих у Киргизію дідів якось ніяково…
Втім, у тому, що ці жінки 15 років не були на Батьківщині, винні не тільки документи. Аж до 1992 року між Кубою і СРСР існувала угода, за якою раз у декілька років віднесені теплим вітром громадянки могли літати додому за пільговими тарифами. Ставши капіталістичним, «Аерофлот» їм у цьому відмовив, похорон батьків відбувається тепер без них, тому що 1000 доларів за квиток для жителів Куби — нереальна сума.
— Іспанцям і китайцям їхні країни платять допомогу. А нас… навіть з 8 Березня поздоровити не можуть! Хоч би грошей надіслали раз у декілька років! — скаржаться мені вони. Звучить трохи по-радянськи: ніхто ж справді не посилав їх сюди на важливу державну роботу, самі поїхали! Потім одна мудра людина пояснила мені суть їхньої образи. Справа в тому, що вони їхали на Кубу з відчуттям місії — навчити, допомогти, підтримати, передати передовий досвід. І жили з цим відчуттям багато років. І зараз живуть. Наталія Балашова, наприклад, взяла під свою опіку могили 68 радянських солдатів, які загинули під час карибської кризи, — хто ще про неї буде пам’ятати, якщо не ці російські жінки, розкидані по всій планеті? За відсутності теленовин і російських газет ментальність їх роками не змінюється — кожна дотепер відчуває себе маленьким послом великої країни, хоча сама країна про це й не здогадується. Варта втомилася, зміна їй не прийшла, та й вартувати за великим рахунком більше нічого…
Чебурашчині діти
«Совкубинки» — це тільки частина проблеми. Є ще їхні діти — наприклад, Саша Аррегойтья, новоспечений лікар, який безпомилково «вирахував» мене за обличчям на студентському мітингу, визнавши в мені співвітчизницю. У голові його усе змішалося: російська мова з одеським акцентом, два прапори — російський і український, аерофлотівський календар з фотографіями Московського Кремля і любов до Радянського Союзу, завдяки якому познайомилися його батьки. «Відкрити б тут, у Гавані, який-небудь російський куток!» — безнадійно мріє він. Його приятель Рональд Рейєс, молодий кубинський учений, закохався в Росію по телевізору. Вивчив російську мову, спорудив собі маленький домашній вівтар із самовара, книжок Пушкіна, Грибоєдова і портрета Кутузова — з усього, що знайшов. Такій пронизливій заочній любові до країни, яку він ніколи не бачив (і навряд чи побачить: більшість університетів були б раді запросити на стажування людину, яка професійно вивчає російсько-кубинське зарубіжжя, але… не за свій рахунок. А своїх рахунків у
Рональда немає), я не зустрічала.
Ми легко відмовилися від своїх стратегічних інтересів біля американських берегів, але чи вправі ми були відмовлятися і від усіх цих людей?
Не в соціалістичній кревності справа, але Куба дуже нагадує будь-яку з колишніх наших радянських республік. Не бідністю і рівнем зарплат, не проблемами з водою і газом і навіть не традиційно-кавказьким общинним укладом (двері квартир не закриваються, по святах столи виставляють у коридорі, «Домашній сир!« — кричать, пропонуючи товар, на ввесь під’їзд сусіди. Чимось іншим. Загальним культурним минулим. Справа в тому, що кубинські діти теж виросли на мультфільмах про Чебурашку, дядю Стьопу і село Простоквашино. Ми про це не замислювалися, але так вийшло, що «Москва сльозам не вірить» і «Сімнадцять миттєвостей весни» кубинцям дотепер дорожчі за найкращі голлівудські фільми, тому що в їхній молодості не було нічого іншого. І якщо говорити про нашу зраду, вона полягає зовсім не в тому, що Радянський Союз, який розвалився, перестав міняти нафту на цукровий очерет. І навіть не в тому, що, показавши колись приклад, ми тепер самі сміємося над своїм же клоном. У тому, що підсадивши кубинців на наркотик ідеалізовано-чистого життя радянських кіногероїв, ми першими зіскочили з каруселі, забувши повідомити їм про те, що це був жарт. А вони повірили в те, що ми насправді такі, якими нас зображали в радянському кіно…
Якщо ж говорити про те, що відрізняє Кубу від колишніх радянських республік, то це відсутність претензій. Жодного разу, в жодній компанії я не почула одного: що кубинці ображені на те, що їх «зрадили», «перестали годувати», «понадили калачем, а потім покинули», словом, те, що я регулярно збираю по всіх колишніх союзних столицях. Жодних негативних емоцій, крім неймовірної вдячності за допомогу, яку колись надали кубинській революції і яка залишилася в минулому.
Про ще один факт у наших газетах не пишуть, але це теж правда: ОСЬ ВЖЕ 20 РОКІВ КУБА БЕЗПЛАТНО ЛІКУЄ ЧОРНОБИЛЬСЬКИХ ДІТЕЙ! Не роблячи собі на цьому міжнародного піару…
І ось це дійсно пробирає до сліз!
Острів загиблих кораблів
«Якби люди знали, скільки насправді коштують ці часи…« — філософськи написав невідомий відвідувач на стіні улюбленого хемінгуеївського бару. Як він був правий!
Куба зараз по-справжньому унікальна — нібито плівка застрягла в старенькому кіноапараті і він дзижчить собі, зупинивши час. Незабаром кіномеханік повернеться, і фігурки забігають по екрану, як секундні стрілки… Нехай він ще трохи почекає!
…Найменше мені хотілося над Кубою сміятися. Пробач, Кубо, якщо вийшло не так. Вона насправді кумедна у своєму незграбному старанні залишитися на плаву: з одного боку — жити в XXI столітті, з іншого боку — у романтичному революційному минулому. Так не буває, і тут це розуміють краще за нас. Тому і несуть свій хрест із гідністю приреченого.
