Одного разу довелось мені поспілкуватись із надзвичайно вродливою 25-річною бізнес-леді. Розкішна чорнявка — фаховий економіст нагадувала казкову принцесу, що завітала у наші краї з Близького Сходу. Останнє і спровокувало мене на етнічний комплімент. Я висловив припущення, що серед предків "претті вумен" могла бути красуня-турчанка, яку свого часу взяв у полон прапрадід-козак, але і сам капітулював перед її вродою.
Одного разу довелось мені поспілкуватись із надзвичайно вродливою 25-річною бізнес-леді. Розкішна чорнявка — фаховий економіст нагадувала казкову принцесу, що завітала у наші краї з Близького Сходу. Останнє і спровокувало мене на етнічний комплімент. Я висловив припущення, що серед предків "претті вумен" могла бути красуня-турчанка, яку свого часу взяв у полон прапрадід-козак, але і сам капітулював перед її вродою. Приваблива і, як з'ясувалось, патріотична панянка була обурена таким порівнянням. Її здивувало моє невігластво. Хто ж не знає, що турки — це наші найлютіші вороги, козаки з ними бились — наречених із полону визволяли. Тому прадід-козак ні в якому разі не міг одружитись з ворогинею. Я обережно нагадав чарівній чорнявці про горбоносого красеня Грішку Мєлєхова. "Пам'ятаєш, у рідній станиці у дитинстві його обзивали турком, бо його бабця якраз і була трофейною турчанкою". Співрозмовниця знизала плечима і заперечливо похитала головою. "Ну як же, кажу, пригадай школу: Михайло Шолохов — "Тихий Дон" — Нобелівська премія". З'ясувалося, "Тихий Дон" у школі якщо і згадували, то мимохідь, а прізвище Шолохов красуня чує вперше. Цей факт мене, випускника радянської школи, неабияк розважив, але ореолу чарівності мою сексапільну опонентку ніскілечки не позбавив. Я запропонував культурологічну альтернативу — порівняв гарненьку економістку з аладдінівсько-діснеївською Жасмін. Цей комплімент було зараховано без зауважень. Занурювати прекрасне створіння у каламутну купіль історії я не став. А там, як відомо, у глибинах борсався Хмельницький, обмірковуючи пропозицію "воссоединиться", але з Туреччиною; пірнали задунайські запорожці, без віри і правди, а за гроші, слугуючи турецькому султану на початку ХІХ століття... Мила бесіда із смаглявою "ерудиткою" несподівано вигулькнула на поверхню моєї пам'яті під час перегляду останньої стрічки росіянина Михайла Сєгала — "Оповідання". Чому саме — зрозумієте. У позаминулому році короткометражна стрічка режисера "Мір крєпєжа" була визнана найкращою на сочинському Кінотаврі. Кмітливий автор не став винаходити велосипед і минулого літа у Сочі припаркував одразу чотири короткометражні історії, щоправда, сюжетно так-сяк зліплені між собою. Винахід автора сподобався суддям, і вони нагородили збірку "оповідань" призом за найкращий сценарій року. І я, з усім своїм провінційним нахабством, авторитетне журі у цьому палко підтримую. Давно, з часів лобановського саркастичного шедевру "Шапіто шоу", я не отримував такого задоволення від роботи росіян. Стилістично новели Сєгала схожі на знаменитий у радянські часи сатиричний кіножурнал "Фітіль". Більше того, якби відеопірати тихцем замінили назву "Оповідання" на, скажімо, "Новий Фітіль", я б довірливо потрапив на гачок дотепних шахраїв. Всі історії мають спільний знаменник — гумор із сатирою, і зовсім різні чисельники. "Світ кріплень" це комедія абсурду. "Круговерть" — соціальна сатира. "Енергетична криза" — суміш метафізичної комедії і метафоричної притчі. "Возгорітся пламя" — романтично-соціальна комедія і водночас еротична мелодрама. При цьому градус її еротичності настільки високий, що цей "Фітіль" не те що дитині, навіть перевізнику, який демонструє кіно у маршрутному таксі, не порадиш. Колись у ідеологічних дискотек радянської епохи був "слоган" — "розважаючи — наставляй". Саме цю формулу нині успішно використовує кінорежисер Михайло Сєгал. З одного боку, його "Оповідання" — це, безперечно, інтелектуальне, наповнене метафорами, авторське кіно. З іншого — це мейнстрім, який має певний комерційний потенціал. Про серйозні, іноді драматичні речі, автор говорить легко й іронічно, дохідливо для широкого глядацького кола. Кожен глядач, залежно від ступеня емоційного, культурного, інтелектуального розвитку, знайде у стрічці щось своє — близьке і зрозуміле. Наприкінці стрічки звучить фраза, яка, безумовно, претендуватиме на афористичне безсмертя:" О чем с тобой трахаться?". Цей крик душі належить сорокарічному інтелектуалу — успішному директору солідного видавництва, розчарованому інтелектуальним рівнем своєї двадцятирічної коханки. Юна особа не знає, хто такий Дзержинський, чим урки відрізняються від орків, а Чека — від чіки. Іронія у тому, що дівчина насправді далеко не дурна. Просто файли її пам'яті поки що не заповнені інформацією, цінною для старшого покоління. Замість того, щоб розчулено пригорнути сліпучоїї вроди юну німфу, підстаркуватий ерудит ображено грюкає дверима і біжить до ровесниці, вимагаючи негайної інтелектуальної терапії у вигляді розмови про Троцького. Ех, йолопе, краще б ти реанімував себе Борисом Пастернаком, який чудово знався на жіноцтві: Любить иных — тяжелый крест, А ты прекрасна без извилин, И прелести твоей секрет Разгадке жизни равносилен…
