Рівненського банкіра Сергія Гемберга останніх років три добре знають не лише у фінансових колах. Людина, яка за своєю професією повинна працювати з грошима, активно займається далекою від фінансів справою — джазовим мистецтвом. Гемберг — президент рівненського джаз-клубу «Джем», співорганізатор джазового фестивалю «Art Jazz Cooperation», самостійно займався організацією невеликих джазових виступів у клубі «Стадіо паб». 29-річний керуючий Рівненською філією угорського «OTP банк» наголошує, що така діяльність є суто меценатською і зумовлена любов’ю до джазової музики. Натомість, в основній роботі вважає себе клерком, який змушений виконувати завдання керівництва. А це, за словами Сергія Гемберга, в умовах фінансової нестабільності робити стає все важче.
— Гроші та джаз: речі поєднувані? — Вони не лише поєднувані, музика залежна від грошей. Але для мене джаз — це філантропія. Я не думаю, як на ньому заробити, оскільки нині це дуже складно. Для мене джаз — це можливість пізнавати людей, світ. Цікаво, що джазова діяльність дала мені більше контактів, ніж бізнес. Причому, в усіх сферах, оскільки такою музикою займаються люди, які цікаві самі по собі. — Але таке хобі може заважати основній роботі... — Звісно, з одного боку, заважає. Хочеш робити щось якісно — викладайся на сто відсотків. З іншого боку, зараз мені значно легше проводити ділові переговори. Будь-які перемовини варто починати з якихось неділових тем, а партнери, знаючи моє захоплення джазом, не проти про це говорити, відкриваючи і для себе цю музику. А потім повільно переходимо до справ. Тобто стало легше домовлятися з людьми. — У Рівному багато банкірів ходить на джазові концерти? — Небагато. Хоча я намагаюся свій персонал до цього долучати (сміється). Багато хто для себе відкриває джаз вперше. Хоча є банкіри, які звикли рахувати гроші, й вони думають, чи варто платити ті 50 гривень за джазовий концерт. — А джазова музика провинна бути дорогою? — Не думаю. Коли декілька років тому ми тільки починали відроджувати великі джазові концерти, вони були або безплатними, або недорогими. Треба одразу зрозуміти, що джаз сам на себе заробити не зможе, його повинні підтримувати меценати. Тільки завдяки фінансовій підтримці джаз може існувати. З іншого боку, масовим він також бути не повинен — це музика для інтелігенції. — Статус директора банку допомагає вирішувати деякі фінансові питання стосовно джазових проектів? — Якби я був простим організатором або музикантом, потенційні спонсори розмовляли б зі мною зовсім по-іншому. Статус таки має значення! І він допомагає знайти меценатів, адже лише на ентузіазмі вартісний концерт або навіть невелику вечірку в клубі не витягнеш. — Меценатів потрібно змушувати віддавати гроші чи зацікавити перспективою витрачених грошей? — Мабуть, більше варто зацікавлювати. Меценатство у нас — незаповнена ніша. У місті велика культурна подія, зокрема джаз-фестиваль, викликає значний інтерес. І для комерційних структур, які намагаються себе «піарити», важливо себе представляти саме на подібних, не «попсових» мистецьких проектах. — Коли ти їм це говориш, вони бачать у тобі авторитета у цьому питанні? — Мабуть, так, оскільки я, з одного боку, знаходжусь у тій самій шкурі, що і вони. Рік тому з власної ініціативи я звернувся до керівництва головного банку «OTP» з проханням підтримати у Рівному джазовий фестиваль. У подібних випадках меценат, розглядаючи такі пропозиції, дивиться на інших. Якщо одна потужна компанія виділяє гроші, чому б і нам не показати свою спроможність? — До тебе ніколи не підходили твої знайомі із словами: «Для чого воно тобі потрібно, кидай все...»? — Іноді говорять. Я їм ніяк не відповідаю. А просто запрошую на концерт. Після цього подібних «пропозицій» від тих людей вже немає. Нерідко можна почути від людей щось на зразок: «Я не знав, що люблю джаз». — А звідки у тебе взагалі захоплення такою музикою? — У мене мама — викладачка музики, а сестра — музикант, довгий час працювала в Палаці дітей та молоді. Музика була для мене одним з етапів саморозвитку — співав у дитячому колективі в ПДМ, потім — у католицькому церковному хорі. Паралельно ходив у багато різних спортивних секцій. Хоча мій потяг до банківської справи теж можна назвати спадковим. Мій дідусь уже за радянського часу керував цукровими заводами, на той час був наймолодшим керівником цукрової галузі — у 28 років вже очолював великий завод. Коли я бував у нього в гостях, він мене називав «маленький директор». Мабуть, таким чином кодував... А коли потрібно було вступати до ВНЗ, мав йти вчитись... на військового перекладача, оскільки вже тоді знав декілька мов — французьку, англійську та польську. Вступити куди хотів не вдалося, тому я обрав банківський факультет у Рівному. — Ти починав свою кар’єру з «Правекс-банку», керівник якого вже тоді був відомий своїми неординарними вчинками... — У цьому банку я справді пройшов «школу Черновецького», як ми її називали. У структурах нинішнього столичного «мера» завжди була дуже серйозна, іноді навіть жорстка дисципліна. Цей період у кар’єрі (2003-2004 роки) дещо загартував — ті часи можна назвати першим періодом кризи. Адже так само не повертали кредитів, банки заморожували депозити тощо. У 2004 році я почав відслідковувати, які європейські банки планують прийти в Україну. Банк «Райффайзен» першим виходив на наш ринок. Столичний відділ кадрів цього банку я завалював своїми дзвінками, питаючи, коли вони в Рівному створять відділення. — Чому молодий і перспективний український банкір прагнув працювати саме в іноземному банку? — Мені справді завжди цього хотілось. Насамперед через ту корпоративну культуру, яку несуть іноземні банки. Коли «Райффайзен» таки взяв мене на роботу, я був шокований. Дають ноутбук, печатку, доручення і кажуть: «Ось, працюй, шукай клієнтів, винаймай офіс». І це після жорсткої дисципліни у попередньому банку. Добре, що у мене вже була солідна клієнтська база, уже мав певну репутацію. Працювалось легше, оскільки умови для роботи були кращими, аніж в українських банках. — Йдеться про умови для клієнтів? — Так, європейські фінансові установи завжди намагалися заманити клієнтів більш вигідними для них пропозиціями. — Нині, коли іноземних банків стало багато, ці умови збереглися? — Якщо подивитись на рейтинг українських банків, більшість у першій десятці — це установи з іноземним капіталом. Вони принесли європейську культуру, насамперед в умовах для клієнта — з обслуговування, пропозицій за кредитними та депозитними відсотками і т.д. — Наскільки комфортно нині, в умовах кризи і валютних стрибків, працювати директором банку? — Насправді я, як і багато моїх колег — це клерки. Вони є найманими працівниками. Тому всі характерні для цього часу проблеми стосуються і нас. Але найважче те, що всі труднощі, пов’язані з масовою невиплатою кредитних зобов’язань, лягають саме на таких працівників, як я. — Доводиться «вибивати» борги? — Змінилися завдання перед керівниками підрозділів. Якщо раніше потрібно було більше зусиль витратити на те, щоб залучити гроші на депозити, то тепер працюємо над поверненням кредитів. Банки також постраждали від стрибків курсу долара та євро. Адже також змушені повертати кошти, які вони, у свою чергу, взяли у інших установ. — Через необхідність повернення боргів стосунки з людьми не псуються? — Як кажуть, нюанси є. Але в цілому ділові люди розуміють ситуацію. Тому у будь-якому питанні потрібно шукати компроміс. Особисто мені важко бути жорстким у фінансових моментах, адже я більше дипломат. Але з тими клієнтами, які просто не хочуть повертати кредитів, іноді потрібно показувати характер. — Ти вже можеш побачити різницю між тим, хто не може платити, і тим, хто не хоче? — Звичайно. Таке вміння приходить з досвідом. Кожного великого клієнта банк ретельно вивчає. І ми бачимо, чим він живе, який у нього бізнес. Знаючи реалії економіки, ми можемо зробити висновок, чи втратив гроші наш боржник, чи, можливо, він просто їх приховує.
