Нещодавно ми розповідали про те, як загинув 19-річний студент Сергій Дмитренко. Припущення одного з керівників Рівенського міськвідділу міліції про те, що юнак загинув від нещасного випадку, мати хлопця відкидає. Лариса Михайлівна вважає, що її син не міг так безглуздо піти з життя. Вона завітала в редакцію «РВ», щоб розповісти власну версію трагедії:
— Мій син навчався на третьому курсі державної форми навчання економічного факультету. За відмінне навчання Сергія з платної військової кафедри перевели на безплатну, а різницю у 1800 грн., яку він заплатив, повернули. Того ж дня він отримав стипендію. За ці гроші мій син придбав новий мобільний телефон, а решта коштів була з ним, коли він разом із друзями пішов святкувати День міста. Після концерту, близько 22 години, його товариші посадили на маршрутку № 61. Вже пізніше випадкові свідки з гуртожитку розповідатимуть, що Сергій з двома якимись незнайомими чоловіками і жінкою спілкувався на зупинці біля гуртожитку № 2 на вул.Чорновола, а потім всі разом направилися в бік Басового Кута. Після цього хлопець зник. Увечері 19 жовтня до мене зателефонували хлопці, які жили разом із Сергієм в одній кімнаті, й поцікавилися чи, бува, немає його вдома, повідомивши, що той вже кілька днів не з’являється в гуртожитку. Мене наче хто окропом ошпарив від такої звістки. Одразу зателефонувала до брата у Рівне, який почав обдзвонювати всіх знайомих, до кого Сергій міг поїхати. Потім він об’їхав усі лікарні й близько дванадцятої ночі написав заяву до міськвідділу міліції про зникнення хлопця. Незважаючи на те, що я майже не виходила з міліції, правоохоронці майже нічого не робили, навіть водія маршрутки, який того вечора востаннє бачив Сергія, ми знайшли самотужки. Завдяки керівництву університету нам виділили сто п’ядесят студентів з військової кафедри, які кілька годин поспіль прочісували кожен кущик лісосмуги в районі річки Устя. Врешті-решт хтось із хлопців знайшов туфлю Сергія. Я до останнього переконувала себе, що це не синове взуття. Натомість хлопці Сергія, які з ним разом жили в гуртожитку, одразу впізнали туфлю. Майже два дні мені довелося ледь не на колінах випрошувати керівництво міськвідділу, щоб виділили працівника, який був би присутній під час того, як водолази займатимуться пошуком Сергія в озері. Так само як і самотужки домовлятися з працівниками МНС. В той час як запит, який писали і ніби направили працівники міліції, й досі в них пилиться. Пошуки водолазів нічого не дали. Сергій сплив лише наступного дня. Першого листопада зробили розтин тіла, але остаточних результатів судово-медичної експертизи поки що немає. Будуть вони лише на початку грудня, а в свідоцтві про смерть написали, що причина не встановлена. В той же час один із судмедекспертів у присутності двох свідків неофіційно розповів, що в легенях сина під час розтину було виявлено дуже мало води, що свідчить про те, що він не міг сам втопитися. Я досі не можу зрозуміти, чим керувалися працівники правоохоронних органів, коли заявляли про те, що сина не вбили, а він загинув від нещасного випадку. Якщо і так, то куди поділася його шкіряна куртка, мобільний телефон, що був причеплений у футлярі до ременя брюк, і решта грошей? Звичайно, міліції простіше списати все на нещасний випадок і не створювати собі зайвий показник у списку нерозкритих убивств.
