Історію військового, на якого сім’я отримала похоронку, розповідає hromadske. У військкоматі сказали, що труна та хрест будуть «казьонні». Родичі вже купили печиво й цукерки на поминки, домовилися зі священником про поховальні рушники.
Оля замовила на похорон чоловіка траурний кошик квітів із сердечком. Купувати вінки та варити коливо вирішили в день похорону. Ольжина бабця віддала для 32-річного Андрія місце на кладовищі, яке давно облюбувала для себе, повідомляє hromadske.
Грицайчук став першим бійцем, на якого в село прийшла похоронка. Тому, голова громади розпорядився навіть пригнати грейдер — розрівняти ями на дорозі до церкви, щоб остання путь була для Андрія гладенькою.
«Оцей грейдер мене найбільше розсмішив», — згадує Андрій.
Чотири дні в селі Кустин Рівненського району чекали на тіло Андрія, яке, за словами представників військкомату, ось-ось мало прибути з морга міста Дніпра. А потім пекуче горе дружини перервав дзвінок із київської лікарні.
У слухавці сказали, що Андрій живий, але в дуже важкому стані. Деякі родичі запідозрили шахрайство та кинулися в поліцію.
«А я вирішила їхати в Київ — подивитися, чи там справді мій Андрій», — говорить Ольга.
І таки справді він.
У тому бою під Червонопопівкою на Луганщині з 30 людей його підрозділу вижили тільки Андрій і його побратим Дамір. Командування не знало, що парамедики якимсь дивом знайшли їх і доправили до Дніпра.
Поранення Даміра було легшим і він згодом зміг повідомити про себе в частину. Про Андрія ж не було відомо нічого, тому командування й написало сповіщення про його загибель. Принаймні Андрій вважає такий варіант можливим.
hromadske з’їздило в госпіталь на Рівненщину, де Андрій Грицайчук проходить курс реабілітації, і дізналося, як воно — бути оплаканим і отримати в подарунок від долі нове життя.
«Запала в серце і все»
Оля з Кустина — продавчиня в супермаркеті. Андрій — будівельник із сусідньої Олександрії. Вона — розлучена, з дитиною на руках. Він — парубок, на два роки молодший.
«Мені мама казала: ти куди голову пхаєш? Уже один раз була в шлюбі, вже набралася добра. Андрію родичі говорили, що, мовляв, подумай, ти ж дитя, а вона старша, з дитиною», — розповідає Ольга.
«А я відповідав родичам: ну то й що? Запала мені в серце і все», — додає Андрій.
Він жодного разу не пожалкував, що майже 9 років тому на сільській дискотеці зачепив саме Олю, а не іншу дівчину. Вони сміються, згадуючи ту дискотеку: Андрій пристрибав танцювати з поламаною ногою, на милицях.
Покликав Олю, та підійшла — були трохи знайомі, розговорилися. Усе просто. Побралися, народили дівчинку та хлопчика: разом з Анною, дочкою Олі від першого шлюбу, у них троє дітей.
.jpg)
«Аня зразу Андрія прийняла. Каже, як буде брати паспорт, то запишеться на Андрієве прізвище. Андрій спортсмен був, як футболіст навіть кілька разів в “Артек” їздив. І Аня пішла вчитися в спортивну школу, яку колись Андрій закінчив, — хоче футболісткою бути. Вона дуже плакала, як сповіщення про смерть принесли, її так колотило, що ми навіть швидку хотіли викликати», — говорить Ольга.
За її словами, Андрій як батько трьох дітей міг і не йти на фронт, якби не хотів. Але він хотів.
«Я не буду сцикуном»
Історію Андрієвої мобілізації Грицайчуки теж розповідають зі сміхом. Оце, мовляв, сходив хліба купити. Узагалі-то чоловікові завжди подобалася армія, він свого часу хотів потрапити на строкову службу. Але колишні спортивні травми роками не пускали його до війська.
А в перших числах лютого цього року пішов чоловік у сільський магазин по хліб.
«Іду, а тут машина: виходять із неї двоє військових, питають, чи перебуваю на обліку. Кажу: перебуваю. Вони мені: треба поновити дані. Ну треба, то треба», — згадує Андрій.
Він з’їздив у військкомат, пройшов медогляд — визнали придатним до служби. І вже за кілька днів прощався з сім’єю.
«Він з повісткою прийшов додому, посміхається, каже: “От, повістка”… Діти дуже плакали, і Андрій плакав, казав їм, що скоро знову побачаться. Я не хотіла його пускати, теж плакала щодня, поки він ті всі справи залагоджував у військкоматі», — згадує Оля.
«Я ще тоді казав, що ховатися не буду, бо я не сцикун якийсь, все одно доведеться колись усім іти», — додає Андрій.
У лютому він пішов у ЗСУ, у березні вже був на полігоні, потім став кулеметником 25 ДШБ. 31 березня сказав Олі, що на навчаннях, щоб зайве не переживала й не підказувала, як воювати. А сам 1 квітня вже був на позиціях під Червонопопівкою.
«Нам навіть не повідомили, куди везуть, я думав, що під Бахмут, — розповідає Андрій. — Позиція дуже важка була: таке враження, що кацапи нас прослуховували, бо били прицільно. 2 квітня авіація і міномети по нас гатили. Прикро, що я менше доби повоював. Але я радий, що хоч одного кацапа, а встиг тоді завалити. Другий, автоматник, метрів за 30 від мене за деревом ховався, я по ньому чергу дав, він — тікати, я чергу вслід — і все, більше з того бою нічого не пам’ятаю».
«Під шкірою вже зразу мозок»
Андрій не пам’ятає, як кричав, що з нього витікає мозок, як метався по ліжку і його мусили прив’язувати. Про це все йому розкажуть згодом.
Епізодами до нього поверталася свідомість: він фіксував, що ось його зносять із БМП, знімають із нього броник, ріжуть на ньому форму, ось перевертають на живіт, а в нього в горлі клекоче кров...
У Дніпрі з його голови витягли 20-сантиметровий уламок і кілька залізяк поменше. Через набряк мозку лікарі видалили частину черепної кістки. Ще один уламок, сантиметровий, так і залишився в голові — потрапив у таке місце, що витягнути його звідти проблематично. Черепно-мозкова травма уразила праву сторону голови, тож Андрій втратив контроль за лівими кінцівками.
Із відкритою раною в голові, зламаною рукою та численними уламками в тілі, у коматозному стані, із забоєм легенів, втратою здатності ковтати Андрія привезли до київської лікарні. Там вивели з коми, трохи підлікували та відправили до Львова — чистити від гною рану в голові й зашивати її. Це був уже липень.
«Ось дивіться, отут у мене кістки немає, під шкірою вже зразу мозок», — Андрій обережно торкається своєї голови. З-під коротенького «їжачка» волосся чітко проглядається півколо шраму.
Кілька місяців реабілітації пішли чоловікові на користь: хоч і з ортезом на нозі, з паличкою, він уже може самостійно ходити. І трохи рухає пальцями на руці.
У клеванському госпіталі Андрій займається з фізичним терапевтом: вчиться утримувати рівновагу на балансирі, виконує вправи з м’ячем, тренується на біговій доріжці тощо.
У листопаді на нього чекає ще одна операція: львівські лікарі ставитимуть йому в череп пластикову «кістку», щоб закрити мозок. Після цього знову буде тривала реабілітація.
«Я наперед нічого не загадую, але дуже хочу, щоб нога і рука працювали, як до поранення», — говорить Андрій.
Оля сміється: ех, не носив і вже, мабуть, не носитиме чоловік її на руках!
«Як не носив? Навіть фото десь є, що носив!» — підхоплює її сміх Андрій.
«Кохана дружина»
Коли з Андрія в Дніпрі зрізали одяг, його документи, мабуть, загубилися серед закривавленого шмаття. А на телефон бійця чомусь ніхто не звернув уваги й не спробував додзвонитися Андрієвим родичам.
Імовірно, у Дніпрі медики просто не мали часу на встановлення особи пораненого — його треба було дуже швидко рятувати. А от у Києві медсестра відділення підзарядила телефон і почала ретельно вивчати список контактів.
«Не знаю як, але медсестрі вдалося знайти мою сторінку у Facebook. Вона до мого обличчя телефон піднесла і каже: “Якщо це ти на фото, якщо це твоя сторінка, то кліпни очима”. Я кліпнув, бо говорити тоді ще не міг», — розповідає Андрій.
Серед телефонних контактів Оля значилася як «кохана дружина».
«Уранці 7 квітня, якраз на Благовіщення, я малого саме люляла, і тут мені дзвінок. Жінка представилася Богданою. А в мене сестра Богдана. Я подумала, вона телефонує, щоб про похорон уточнити. А жінка каже: “Це лікарка з Києва. Ваш чоловік живий, тільки дуже важкий, записуйте адресу лікарні”. Я заметушилася по хаті — ручку ніяк не можу знайти. Якось записала адресу, подзвонила мамі Андрія, його сестрі. І зразу виїхала на Київ. Щаслива така була — живий же! Він же для мене — все!» — розповідає Оля.
Коли вона вже під’їжджала до Житомира, почали дзвонити Андрієві родичі: мовляв, не їдь нікуди. Його сестрі телефонували з військкомату й сказали, що тіло вже везуть — отже в Києві не Андрій, а хтось інший.
«Казали: “Ще гроші якісь шахраї будуть з тебе за щось вимагати, ще якась халепа буде”. Словом, закрутилося! Вони в поліцію з цим усім пішли. А я думаю собі: чого б то з військкомату дзвонили сестрі Андрія, а не мені, дружині? Вирішила: дороги мені назад нема, доїду до Києва», — Оля із запалом згадує той день і в її голосі бринять сльози.
Вона доїхала до лікарні, знайшла відділення і вже була на межі під дверима реанімації, куди її все не пускали, говорячи: «Почекайте, вас покличуть».
«Я просила, щоб подивилися, чи є в цього чоловіка наколка на руці, бо в Андрія є. Пустили в палату, а мені недобре стало, бо хвилювалася, голодна, зранку лише таблеток заспокійливих наковталася. Мусила знову на коридор вийти — і слова не встигла йому сказати. Потім підхожу до Андрія, а він говорити ще нормально не може, шепоче: “Як ви мене знайшли, я ж у Дніпрі”… А тут поліція рівненська телефонує в лікарню, питає, чи це справді Андрій», — Оля розповідає і вони з Андрієм щасливо сміються.
Вони весело хрумтять цукерками, як усі закохані, розмовляють між собою зрозумілими тільки їм фразами, за якими — відомі тільки їм милі історії. А я собі думаю, що історію Андрієвого «воскресіння» в сім’ї Грицайчуків будуть переповідати з покоління в покоління.
