Запаси бурштину на Рівненщині порівнянні з прибалтійськими, а вироби з цього мінералу (він відрізняється від прибалтійського специфічним зеленуватим відтінком) продаються в Україні всюди, від Андріївського узвозу до придорожніх магазинів у глибинці. Цікаво, що при цьому державна участь у видобутку «сонячного каменю» щорічно стає все примарнішою. За офіційними даними, держава тут добуває за рік 2-3 тонни бурштину, «потужності» народних копачів приблизно оцінюються в 20 тонн, які налагодженими каналами переправляють в Литву (через білоруський кордон, який зовсім поруч) і Польщу. Причин цьому багато: невисока ефективність виробництва, банкрутство підприємства «Укрбурштин», рейдерські захоплення і конфлікти серед його спадкоємців. Тим часом ініціатива з видобутку мінералу перейшла у «турботливі» приватні руки «чорних геологів». Якоїсь влади, здатної приборкати ініціативу народних мас, тут немає. Зате любителям гострих відчуттів поїздка на промисли серед сарненських лісів — подорож що треба.
Навіть горілка — і та з «бурштином» Добратися до бурштинових копалень можна просто: на маршрутці з Києва до Сарн (автобуси, що стартують від Києва-пасажирського, долають 350 км шляху за вісім годин), а там — двадцять кілометрів дизелем до селища Клесів. Дорогою фантазія малює цей центр бурштинового видобутку, ніби якийсь Клондайк, знайомий за оповіданнями Джека Лондона. Важка старательська праця на ділянках. Напружені будні бурштиношукачів у боротьбі один з одним і з природою. Уявляються суворі, неголені чоловіки в мокасинах, що розплачуються в дешевих салунах бурштиновими самородками... Реальність виявляється набагато прозаїчнішою. Колишній райцентр, а нині глухе селище з населенням близько десяти тисяч осіб, виглядає запущеним. Старі одноповерхові будинки, порожній базар, брудні вулиці, відсутність новобудов, монумент якимось комсомольцям, що загинули в боях з місцевими бандерівцями. Підозрілість, з якою тутешні жителі оглядають приїжджих, змушує задуматися про те, що бої десь ведуться й досі. Поклади «сонячного каменю» не зробили щасливими поліщуків. Про бурштинові промисли тут нагадують картини з бурштину — у барі й у дешевому (всього 30 гривень номер!) готелі. Ікони, намисто, картини й інші усілякі вироби з бурштину ціною від ста до кількох тисяч гривень продаються в тутешньому будинку торгівлі. Тут же для інтриги вивішено й пам’ятку «Рецепти лікувальної горілки на бурштині». Розчиняючи дрібно розтерті камінці в горілці або спирті, пояснюють продавщиці, одержуємо бурштинову кислоту — біологічно активну й лікувальну речовину. Ті ж продавщиці скаржаться: бурштин видобувають у Клесові й відвозять у Рівне, там обробляють і продають... знову в Клесові. — А де можна подивитися, як його видобувають? — Так офіційного видобутку в нас майже і немає, — говорить продавщиця, — а з неофіційними добувачами краще взагалі не зустрічатися. Місця тут дикі: ліси, кар’єри... Не тільки чужі, навіть місцеві туди вирушають з острахом.
Замість врожаю тут збирають бурштин І все-таки до місця залягання бурштину нам вдається добратися без особливих пригод. Та й не побачити місця народних промислів просто неможливо: населення користується мотопомпами, вимиваючи каміння з-під землі струменем води. Одну з них ми бачимо десь вдалечині: вона встановлена на стаціонарній вантажівці, використовує воду з меліоративних каналів. Її обслуга, угледівши сторонніх, неквапливо звертається і їде, петляючи поміж ям. У місцях такого промислу залишаються піщані ями, схожі на воронки від бомб. Там, де колись був ліс (про нього нагадують лише окремі вцілілі деревця), тепер гори вимитого з-під землі піску. Чимось таке підпільне видобування бурштину нагадує горезвісні донецькі копанки: максимум кустарної роботи, мінімальна віддача, максимальний збиток навколишньому середовищу. Загублена мотопомпами, перекопана на кілька метрів вглиб земля вже практично межує з Рівненським заповідником. Серед «місячного» пейзажу «чорних» розробок помітні стовпчики, якими різні бригади копачів розмежовують свою територію. Як нам пізніше пояснили, ця земля дійсно колись була городами, причому і сьогодні вона перебуває в приватній власності клесівців. «Був час, картоплю тут саджали, капусту, — розповідали нам тутешні жителі, — але в середині дев’яностих сюди приїхали поляки і запропонували за бурштин стільки, що навіть врожай не зібрали — відразу ж заходилися копати». Посередині колишніх городів помітні сліди дороги, нині вона вся у воронках, немов після бомбардування. — Та це і були городи, — говорить найстаріша жителька селища, дев’яностолітня баба Марія, — бурштин промислово почали видобувати у вісімдесятих роках. До того бурштин великою цінністю не вважався, у післявоєнні роки печі ним розпалювали. Він добре горить, виділяючи приємний запах, як ладан у церкві. До речі, діти нашої співбесідниці сьогодні теж на місцевому «клондайку» (ця назва тут вживається повсюдно), видобувають корисний мінерал. Практично повністю на бурштині побудовано мікрорайон Клесова, який у народі називають «Сорок третьою ділянкою». Жителі сусідніх будинків показують зразки каменю, а син нашої знайомої Марії на ім’я Володимир зізнається, що таке каміння в окрузі можна багато знайти просто на вулиці, а помпами видобувають тільки великі шматки бурштину в кілька кілограмів вагою. Іноді зустрічаються скам’янілі шишки, комахи в застиглій смолі. Такі знахідки цінуються дорожче. А так ціна грама «сонячного каменю» залежно від якості варіюється від 1 до 7 гривень. — Раніше, — скаржиться Володимир, — те, що можна було підняти з поверхні землі, не вважалося незаконним видобутком бурштину. Міліція стежила тільки за тим, щоб не мили ґрунт. Зараз змінилося законодавство, міліція ловить усіх. Але люди все одно миють камінь — жити на щось треба, а державне підприємство простоює.
”Не ходити! Вибухне!” Навіть підлітки тут знають, де і як збирати бурштин: вони відводять нас до «клондайку», де показують, як за прикметами шукати камінь: там пісок темніший. Походивши з півгодини, дійсно знаходимо кілька камінців — таке «тихе полювання» чимось навіть нагадує збирання грибів. Там — підберезник, тут — красноголовець, все йде в один козуб. З тією тільки різницею, що за збирачами грибів не полює міліція. Та й місця тут набагато похмуріші, ніж ліси під Києвом: болота, ями, глибокі кар’єри з попереджувальними табличками: «Не ходити з 13 до 15 години! Ведуться підривні роботи». І навіть наші супутники нам вже не здаються такими доброзичливими. Одне слово, наповнивши сірникову коробку бурштиновими сувенірами, ми поспішаємо назад. Дорогою звертаємо увагу на величезний крокуючий екскаватор державного підприємства — він безнадійно стоїть, у той час як навколо мало не все місто задіяне у підпільному промислі. Очевидно одне: видобувати бурштин країна не хоче, охороняти — не може. Непоганим виходом із ситуації могла б стати детінізація бізнесу, з роздачею ліцензій на видобуток бурштину тим, хто його видобуває підпільно. Але бурштин, хоча і є всього-на-всього застиглою деревною смолою, у нас прирівняний до тих мінералів, монополію на видобуток яких має лише держава. І поки така ситуація буде зберігатися, Клесів як і раніше залишиться загубленим раєм для всіляких авантюристів, контрабандистів або просто любителів гострих відчуттів. Довідка «РВ» Раніше держава так оберігала поклади закам’янілої смоли, що обсяги незаконного видобутку копалини разів у 10 перевищували обсяги законного. На сьогодні офіційно видобутком бурштину на Рівненщині не займається ніхто. На копальнях державного підприємства «Бурштин України» продовжувати добування стало економічно невигідно — родовище, зі слів директора підприємства Віктора Подоляна, розграбоване. Недержавне підприємство — товариство «Сонячне ремесло», придбавши восени минулого року на аукціоні Мінприроди ліцензію, заплативши 2 мільйони гривень, добувати бурштин також не може: ділянки, на яких планувалося копати бурштин, вважаються лісовими землями, а на їхнє перепрофілювання Кабмін своїм розпорядженням два роки тому наклав заборону. Упродовж кількох років питання легалізації видобутку бурштину у Верховній Раді лобіює народний депутат Микола Шершун. На жаль, запропонований ним законопроект, який мав би узаконити старательський видобуток бурштину, розглянув профільний комітет в першому читанні, а до Верховної Ради він так і не дійшов. — Необхідно старателям ліцензії давати, самі у себе вони не вкрадуть, — впевнений Микола Шершун. — Якби вони самі розробляли родовища, то самі й охороняли б. Однак справа гальмує на усіх рівнях: бюрократи вперто не бажають хоч трохи напружитися, аби нарешті розрубати цей гордіїв вузол. Може, й мають у цьому свій інтерес. Кабінет Міністрів попереднього складу узагалі дав негативні висновки щодо цього законопроекту. Сподіваюся, що нова влада по-іншому погляне на цю багаторічну проблему. У березні цього року Миколу Шершуна призначили головою Державного комітету лісового господарства України. Але, як він запевнив, поки має депутатський мандат, буде «пробивати» питання далі і вже надіслав звернення до Верховної Ради з проханням чимшвидше розглянути законопроект.
