Днями у Міжнародному економіко-гуманітарному університеті імені академіка Степана Дем’янчука на відмінно захистив кваліфікаційну магістерську роботу 35-річний розвідник Руслан. Захисник перебуває на передовій у селищі Роботине, яке ще влітку було основним напрямом наступу українських сил. Військовослужбовець через відеозв’язок розповів комісії факультету кібернетики МЕГУ про свою магістерську роботу — інтернет-магазин з продажу мисливської зброї. На захисті побував і журналіст РВ, щоб мати можливість розпитати, як це вчитися, воюючи на фронті.
— Як так склалося, що попри війну ви навчаєтеся в університеті?
— Отримати другу освіту на факультеті кібернетики я планував ще до повномасштабного вторгнення. Перший комп’ютер у мене з’явився у 2005 році. Якось він вийшов з ладу. Можна було занести в магазин на ремонт, бо він був на гарантії. Однак я взяв викрутку та став лагодити самостійно. Завдяки цьому трохи розібрався у будові комп’ютера. Після цього у мене це стало як хобі. Для своїх знайомих я роблю та складаю комп’ютери. Через це й вирішив вступити на факультет кібернетики МЕГУ. Почав навчатися ще до початку повномасштабного вторгнення. У перші дні я прийшов до військкомату, проте сказали трохи почекати. Згодом я мобілізувався та перебуваю на передовій уже два роки.
— Чи потрібна професія кібернетика для армії?
— Комп’ютерними технологіями я займався ще в період АТО — у 2015–2016 роках на службі я налаштовував для підрозділу деяку закордонну апаратуру. Це були спеціальні пристосування для артилерійської розвідки. Потрібно було зробити так, щоб з цією апаратурою могли працювати наші артилерійські війська. З того моменту я почав цікавитися програмним кодом. Після повернення з АТО у мене з’явився 3D-принтер, на якому я друкував різні цікаві речі. За комп’ютерними технологіями майбутнє.
— Чи складно навчатися в університеті, будучи на фронті?
— Я б не сказав, що це надто складно. Адже щодня на передовій я стикаюся з якоюсь комп’ютерною програмою. Допомагав хлопцям налаштувати систему «Кропива». Це таке спеціальне програмне забезпечення для створення інтелектуальних карт. Завдяки ньому збирається, аналізується та обробляється різноманітна інформація розвідувальними підрозділами сухопутних військ. Є й інші інформаційні системи, з якими я стикаюся на передовій. На цей свій бойовий досвід я й опираюся під час навчання. Скажу чесно — я часто телефоную до своїх викладачів з факультету кібернетики, бо потрібні поради у налаштуваннях того чи іншого апаратного забезпечення. Адже усього в комп’ютерах та програмуванні я не знаю, то викладачі мені з радістю допомагають.
Наш взвод займається радіоелектронною розвідкою. Завдяки нашій роботі українські солдати знають, коли почнеться штурм, де знаходиться ворог, де розташовані спостережні пункти ворога та місце дислокації ворожих сил. Все це ми навчилися робити самостійно, без інструкторів.
— Чи можна сказати, що сучасна війна — це битва технологій?
— Так, адже кількість новітньої електронної техніки на фронті збільшується. Росіянам в обхід санкцій вдається купувати різні цифрові станції, сигнал яких важко почути та розібрати. Однак це лише питання часу, коли ми усе повністю знатимемо про ворога. Тому армія дуже стрімко опановує нові інформаційні технології. Основними тут є такі підрозділи, як наш, а ще оператори БпЛА та FPV дронів. Наприклад, один FPV дрон з комплектуючими коштує 2 тисячі доларів, а артилерійський снаряд 3–4 тисячі доларів. За правильного управління дрон потрапляє просто в ціль, а з артилерії деколи потрібно 4–5 снарядів випустити, щоб потрапити у ціль.
Взагалі використання на фронті FPV дронів придумали українці та розголосили про це на загал. Коли це почули росіяни, то почали й собі їх виготовляти. Треба розуміти, що наш ворог не дурний та швидко адаптується до нових обставин. Коли у Росії побачили, що ця технологія може завдавати відчутних ударів по противнику, то поставили її на серійне виготовлення. Схоже потрібно зробити й Україні.
— Як в армії поставилися до звільнення головнокомандувача Валерія Залужного та призначення генерала Олександра Сирського?
— Якщо говорити чесно, то ніяк. Солдати воюють, у них немає багато часу на дискусії, як це відбувається в тилу. Однак справді серед воїнів розмови про це є. Скажу, що і в одного, і в іншого генерала були свої успіхи та невдачі. Про них усі знають. Тому військо зараз не робить якихось висновків, а чекає конкретних дій від нового командування. Лише через два-три місяці можна буде зробити висновок, чи щось змінилося для простого солдата. Також стане зрозуміло, у який бік ці зміни відбулися. Натомість особливо болісно солдати реагують на інформацію про розкрадання у Міністерстві оборони України. Бо багато підрозділів мають певні проблеми із забезпеченням. Наприклад, з автомобілями.
На мою думку, простий солдат може не відчути ефекту від заміни одних генералів на інших. Бо йдеться про перестановки у високому командуванні. Головне, щоб в країні не відбулося розколу суспільства. Ніякі майдани або мітинги зараз неприпустимі, бо можуть завершитися великою бідою.
— Тобто у війська є проблеми із забезпеченням?
— Так, але ще є й інші проблеми. Наприклад, виснаження армії. Воїни потребують певного відпочинку. Є такі люди, які за два роки війни бачили свою сім’ю, дітей лише кілька днів. Потрібно розуміти, що чим довше людина знаходиться в окопі на передовій без відпочинку, тим більше зменшується її ефективність. Солдати мають відпочивати, і цю проблему держава має вирішити. Я не кажу про демобілізацію. Однак захисники потребують відпустки.
— Наскільки зараз популярно вчитися, перебуваючи на передовій?
— Багато хто вчиться. Наприклад, у нашому підрозділі є хлопець, який уже має дві вищі освіти, а зараз здобуває третю. Солдати з вищою освітою займають офіцерські посади та роблять хороші справи. Хоч є хлопці, які до мобілізації в армію з новими інформаційними технологіями ніколи не стикалися. Однак вони почали займатися цим тут, і це їм сподобалося. Думаю, що після перемоги багато ветеранів підуть в університети здобувати вищу освіту. Адже на фронті вони отримають хороші практичні знання про те, як працюють різні комп’ютерні технології, і ці знання потрібно закріпити.
— Нам стало відомо, що нещодавно вас представили до нагороди…
— Це цікава історія. Я прийшов з наряду та бачив як наші хлопці хотіли звести правильно координати. Адже вони бачили певний спалах, тому обробляли це місце з різних ракурсів, щоб краще розрахувати, де воно знаходиться. Йдеться про так звані дирекційні кути. Я це побачив та допоміг їм визначити точку. Після цього пішов відпочивати, бо уже була друга година ночі. Однак згодом приїхав наш командир, який сказав, що я так добре вирахував та передав координати, що наші хлопці змогли вразити зенітно-ракетний комплекс середнього радіусу дії С-300. Під час попадання вдалося вразити не лише систему, але й ще чимало боєкомплекту ворога. Скажу чесно, що я не бачив як це відбувалося. Але командир стверджує, що наші розвідники з неба побачили наслідки удару. Тому мене вирішили нагородити «Знаком пошани Міністерства оборони України».
— Поділіться своїми планами після перемоги…
— Плани у мене великі. Передусім потрібно буде добре відпочити. Також я постійно говорю своїм хлопцям, що після демобілізації вони мають стати на ноги у цивільному житті. Спробувати знайти себе, за можливості започаткувати якусь власну справу. Особисто я хочу повернутися та займатися новітніми інформаційними технологіями. Однак є й така ймовірність, що я залишуся у Збройних силах України, бо армія зараз переживає неймовірний прогрес у запровадженні новітніх інтелектуальних комп’ютерних технологій. Для роботи з ними постійно потрібні IT-фахівці. Є багато думок про майбутні вектори мого розвитку. Але остаточне рішення прийму вже після перемоги. Зараз головне — це вигнати ворога з нашої землі, а ще залишитися живим та неушкодженим. Все інше буде зрозуміле згодом.
Спілкувався Богдан СЛОНЕЦЬ.
