Що пережили і чи є життя у Маріуполі зараз – далі в ексклюзивному матеріалі “Рівне 1”.
… Вулицями Рівненської громади гуляє родина з Маріуполя. Тетяна, Максим та їх чотирьох річний син. У кінці березня цього року приїхали на Рівненщину. Сім годин допиту, 4 доби у дорозі росією і вони нарешті в Україні.
– Стоїть стовп “юкрейн” все… Я йшла, я ридала, – згадує і плаче ВПО з Маріуполя Тетяна.
Два роки прожили в окупації. Кажуть, місто з перших днів війни ворог оточив. Жодних повітряних тривог не лунало, лише постійні обстріли, знищення будівель і населення. Орієнтовно 100 тисяч людей загинули.
– Єдиний морг, куди звозили загиблих, це був морг Новоазовського району. А ще дуже багато людей клали у торгових центрах та супермаркетах, – розповідає Максим, ВПО з Маріуполя.
Родина переховувалась у родичів. Це був приватний будинок на околиці Маріуполя. Рятувала піч. Нею грілись і готували їсти. Гірше було з водою.
– Дуже пощастило, що у квітні випав сніг. Ми його збирали, потім проціджували, кип’ятили, – каже Максим.
Ні світла, ні газу, ні зв’язку. Дізнавались новини з чуток.
– Хтось прийшов і сказав, що вдарили по театру, там загинуло близько тисячі людей. вони його потім каркасом обнесли і сіткою щоб нічого не було видно. Для показухи 15 тіл винесли. Все інше згребли з бетоном і вивезли, – ділиться жахливим спогадами вимушена переселенка.
Так про свій прихід заявили росіяни, коли окупували місто. Замість обіцяного казкового життя у складі імперії, розпочались жахи. Завозили своє населення.
– 75 відсотків завезених, це азіати та росіяни, вони пруть туди своїми родинами. Квартири, будівлі, які полишали. вони туди поселяються, – каже чоловік.
– Якщо тебе немає у місті і немає ніякої людини з твоїми документами на цю квартиру – все вони вважають безхоз, – розповідає Тетяна.
Робота у місті двох видів – будівництво і продавець. Але за неї майже не платять. Чимало пенсіонерів стали прохачами на вулицях.
– Багато людей не знають, як годувати свої родини, роботи там нема, – продовжує Максим.
.– Я працювала прибиральницею у магазині за копійки, бо паспорта у мене немає. Багато бабулічьок просто отак стоять на вулицях і просто просять, – ділиться Тетяна
Продуктів обмаль і всі жахливої якості. По магазинах шалені черги. А найгірше – ціни. Курс рубля один до одного з гривнею.
Тисяча гривень – це тисяча рублів. І ти нічого не купиш, бо Хліб 50, молоко 100, про м’ясо я взагалі мовчу. Їхня продукція – це страшне, ми довго звикали, бо їсти неможливо.
Ніяких записів чи електронної черги. Аби отримати якісь документи – жива черга з ночі. Тетяна розповідає. що треба в 3:00 ночі займати чергу, щоб кудись потрапити:
– Наприклад, у той же водоканал, щоб тобі лічильник замінили. От вони так працюють, ім нічого не треба. Може 30 людей приймуть за день, може й менше
У 2023-му була примусова паспортизація. Тепер без російського документа – нікуди. У частині багатоповерхівок замінили вікна та двері. Деякі будинки пофарбували. На фоні них роблять картинку для російських глядачів.
– Блогери приїжають, пофоткались на фоні будинку, йой як класно. Будинок пофарбували, він ззовні ніби норм. А всередині нічого немає, але ж ніхто це не показує. Майже скрізь брехня, – розповідає Максим.
Тетяна каже, що цивільні корінні маріупольці другорядні у порівнянні з росіянами. Ніякого права на справедливість:
– Біля досафу збили дівчинку підлітка насмерть. Збив водій КамАЗу, росіянин. Поліція сказала, ми нічого розслідувати не будемо. Мама бігає всюди і не може добитись правди. Якщо, наприклад, станеться ДТП між маріупольцем і росіянином то обов’язково зроблять винного маріупольця.
Жінці увірвався терпець через постійну брехню та несправедливість. Почала знімати український ТікТок про правдиве життя у місті і викладати його у соцмережі. Показувала зруйновані будинки, неякісне будівництво і висміювала це.
– Ну, бо це реально неправда. Вони хизуються, от ми відкрили магазин, а біля того магазину все зруйновано або пустир, але ж вони цього не показують. Все поганої якості. Понаставляли дитячих майданчиків, знімали свої ролики. Не пройшло й тижня – вони вже всі розвалюються, – розповідає Тетяна.
Відео Тетяни набирало чимало переглядів. Зацікавились ним і працівники російських спецслужб. Почали переслідувати родину. Максим до війни працював юристом у міській раді. З моменту окупації був вдома.
– Якщо вони дізнаються, що хтось працював у органах влади – для них це як червона тряпка. Не те що я переховувався, я просто не хотів мати з ними справу. З ними немає про що говорити, у них тільки диктаторська ідея, от і все... – розповідає Максим.
У Тетяни український паспорт згорів, вимушена була зробити російський. Максим лишився з українським. Родина не злякалась йти проти системи. Попри переслідування ФСБ, чинила їм моральний опір. Знайшли можливість приховати відео з українським ТікТоком.
– Вони приходили 6 разів. Ми не відчиняли або гуляли з дитиною. На п’ятий раз вони вимкнули світло у під’їзді, просто рубільник. Спецслужби так не працюють. Потім вони ще підступніше зробили. Ми гуляли у парку і побачили, що весь периметр будинку оточений, – згадує Максим.
– Ми знайшли можливість сховати той телефон. У нас ще було два телефони, якими ми не користувались, в одному був битий екран. Я удала, що це мій, – розповідає Тетяна.
Розуміли, лишатись у місті небезпечно. Ретельно спланували виїзд і чекали. Завдяки волонтеру приїхали до Новоазовська. Там їх затримали на 13 годин. Спецслужби влаштували допит.
– Вони тиснули на нас, щоб ми самі зізнались, що висвітлювали такі теми, – згадує Максим.
Через відсутність доказів, родину відпустили. Чотири доби Росією, дістались України, через Сумську область. Приїхали на Рівненщину. Підписниця Тетяни надала родині квартиру. Радіють, що покинули окупацію.
– Ресурсів для нормального існування там немає. І що там робити? Просто деградувати. З Маріуполя зробили транзитне місто. Вони там надовго не затримуються. Тримають його як стратегічний об’єкт, бо там є порт, – каже Максим.
Максим та Тетяна відновлюють документи і шукають роботу. Сина хочуть влаштувати в садок. Думки про Маріуполь не покидають. Колишній, до війни, який окупанти зруйнували. Максим збирається йти до військкомату і вступити до лав Збройних сил України. Хоче звільнити своє місто від ворога.
– Це обов’язок. Кожен маріуполець з нетерпінням чекає, коли настане той день, що Маріуполь буде дійсно вільний, – каже Максим.
