Чи не найпалкіше, сидячи перед телевізором у Рівному, вболівала за бронзову призерку чемпіонату світу з водних видів спорту Анну Хлістунову під час виступу у Мельбурні її перший тренер Світлана Волошина. Пані Світлана як ніхто інший знає, яким непростим був шлях нової зірки українського плавання до європейських та світових медалей.
— Я перед телевізором і кричала, і плакала, аж голос зірвала, такі були емоції, — розповідає Світлана Волошина. — Чи могла Аня виступити краще? — Зараз Аня почала робити інший старт, і вона його ще не вдосконалила. Саме тому під час фінального запливу вона стрибнула до басейну останньою. Думаю, цей елемент має покращитись, а тому потенціал на Олімпійські ігри є. А загалом, враховуючи, що це був її дебют на чемпіонатах світу — нормально. Хоча тренер ніколи не може бути задоволений. — Ви з Анею працювали ще з дитячого садочка, які були складнощі на такому довгому шляху спільної співпраці? — Я весь час її умовляла, і вона дужа важко йшла на мої умовляння. Це була моя перша група, з якою я починала працювати у садочку, а потім продовжила у спортшколі. Під час того набору я передивилася 1400 дітей, і Аню одразу виділила. Ще тоді батькам своїх вихованців я сказала, що у мене програма мінімум — чемпіон України, програма максимум — Олімпіада. Аніна мама Лілія ще зі мною тоді сперечалася, не вірила, що я це серйозно. Спочатку з Анею було непросто. Вона два місці походить — кидає. Я її не чіпаю. Потім ходжу за нею, вмовляю. Знов два місці поплаває, і знов кидає. І так далі. Лише на третій рік я умовила її плавати. — Аня займалась у вас 13 років, і потім перейшла до Сергія Бондаря. Наскільки болісним був цей процес? — Ми з нею були як подруги, я про неї усе знала, вона про мене усе. Була їй як друга мама. Але я не можу залишити двох дітей і цілий рік сидіти на зборах у 50-метровому басейні. Тоді я поговорила з Бондарем, у якого було два спортсмени, Назаренко та Харитоненко, щоб він взяв до себе ще й Хлістунову. Вона як почула про це — у сльози. Ми тоді аж посварилися. Щоб Аня звикла, мусили працювати з нею протягом року вдвох. А вона все плаче, і каже: «Я хочу, як раніше». Я їй пояснюю, що ти можеш досягти більшого, але не в нашому «четвертаку». Навіть перед чемпіонатом Європи Аня не вірила в себе. Просила мене тоді, щоб я відправляла їй «есемески», в яких вказувала помилки. Пам’ятаю, тоді її налаштовувала — Аня, не думай про те, щоб не програти, думай про те, щоб виграти. Виграти у себе, в свого результату. Аня була боягузкою. Колись давно везла її ще на перший у її житті турнір «Веселий дельфін», по результатах бачила, що вона має там перемогти. Дивлюсь, перед стартом стоїть, руками махає, видно, хвилюється. І від того переляку у підсумку пропливла лише другою. На наступному «Дельфіні» беру першу ліпшу вітамінку, підходжу до неї з розумним виглядом і кажу, візьми, ця таблетка допоможе тобі заспокоїтись. Старт. Усі спортсменки розминаються, а Аня сидить, хоч би їй що. Потім стрибає в басейн і виграє у суперниць ледве не на два корпуси. Лише два роки тому я розповіла їй, що це була за чарівна таблетка. Для Ані допінгом була я. Поки не розізлю, не насварю її, вона не пливе. Хоча цей період ми вже переросли. — А вам втрата улюбленої спортсменки далась легко? — Після 13 років роботи віддавати було дуже важко. Нині мені кажуть, що даремно я це зробила. Мала б собі чемпіонку України і не мала б ніяких проблем. Для себе я, можливо, зробила й гірше, але для Ані безумовно краще. — Якщо можна перевести у цифри, то який відсоток у медалях Хлістунової — заслуга Волошиної, а який — Бондаря? — Думаю, що ні у Сергія без мене нічого не вийшло б, ні у мене без нього. — Наскільки важка і вдячна робота тренера? — 22 квітня їду на збори, а повернуся аж 3 липня. Весь цей час мої діти будуть без матері. Свого часу їздила на змагання вагітною, думала тільки про роботу. У декрет навіть не виходила. Працювала до кінця, під час відпустки народила, і з вересня з коляскою, з пляшечкою молока знову пішла на роботу. Усім басейном ростили дитину. На збори поїхала, коли сину було 2 місяці, це було щось жахливе. Коли він вже підріс, бувало, зателефоную, кажу: «Богданчик, заспівай пісеньку», він — «Ля-ля-ля», а я в сльози. Нині вже легше. Хоча теж непросто. Я не можу підвести спортсменів. — А зі спортсменами буває важко? — Звісно. І паління, і гульки. Вони ж теж діти, а навколо стільки спокус. Батьки часто не знають того, що знаю я. Хоча загалом тренування дисциплінують. Перше тренування ми проводимо о 6.30, щоб спортсмени встигли на навчання до шкіл та інститутів. — Змагання, збори займають у плавців багато часу, чи залишається у них ще час і сили на навчання? — Аня у старших класах навчалася екстерном. Брала у школі тему і самостійно вчила. При цьому вчилася вона на 4-5, і їй ці оцінки ніхто не дарував. В інституті теж добре вчиться. Сидіння за партою тут не головне. У дітей розписана кожна секунда. У них не те, що випити, у них подумати про це немає часу. Вихідний — тільки неділя, навіть у свята працюємо. — Ви досить вимогливий тренер? — Іноді зі спортсменами я можу пожартувати, вони наді мною можуть пожартувати. Але коли є робота, ми її маємо зробити. Я Ані не раз казала: «Під час тренування я не можу тебе пожаліти, не маю права, після тренування — будь ласка». У цьому плані я жорстка. — Незважаючи на весь ваш фанатизм і заслуги (звання «Заслужений тренер України», «Відмінник освіти», лауреат рейтингів «Жінка року», «Золота фортуна», «Гордість міста»), нині у спортшколі у вас виникли деякі проблеми, мова навіть йшла про звільнення. Які перспективи того, що тренер Волошина й надалі працюватиме у СДЮШОР? — Так, у мене виникли проблеми з директором СДЮШОР Петришиним. Він хотів мене звільнити, але мене поновили на роботі. Уже 7 місяців триває якась незрозуміла колотнеча, я не розумію, чому. Я просто хочу нормально працювати. Не треба мене обливати брудом, розповсюджувати різні чутки серед батьків, що ніби я п’яниця. Це при тому, що алкоголь я практично не вживаю, а п’яних людей терпіти не можу. Зараз я прийняла групу іншого тренера, яка йде у декрет. Але відчуваю, що директор не дасть мені можливості нормально працювати. Утім, я не дам об себе ноги витерти. — Чи уявляєте себе кимось іншим, окрім тренера? — Я дуже люблю цю роботу. В іншій іпостасі себе не уявляю. Я з 5 класу вирішила — буду тренером, і у підсумку досягла свого.
