”Як ви з ними справляєтеся?». Найчастіше саме таке запитання виникає у тих, хто вперше бачить наймолодшу рівненську трійню Сергія та Лілії Пазиних. Тим часом дівчатка, яким майже по півтора року, уже майже самостійні: самі обирають для себе одяг, самотужки вибираються з манежика, самі вирішують, з ким спатимуть і яку музику слухатимуть. Одне лише «з віком» не вдається: усім разом залізти до дідуся на руки.
Аня, Стефаня та Маруся — саме так ласкаво називають своїх дівчаток у родині Пазиних. Про них «РВ» повідомляла наприкінці 2007 року, коли немовлята разом з мамою упродовж двох місяців перебували в лікарні. Річ у тім, що народилися вони семимісячними, а відповідно, дуже маленькими. Тож довелося «добирати» вагу в лікарні. Нині це сімейство мешкає з батьками та сестрою п.Лілії у трикімнатній квартирі. І хоча віднедавна мають окреме трикімнатне житло, придбане за кошти міста, переїжджати туди планують лише наприкінці весни, бо квартира потребує ремонту. До того ж, з трьома дітьми легше справлятися, коли поруч є помічники — бабуся та тітка дівчаток. — Коли нас виписали з лікарні, діти їли через кожні три години. Тому і сестра, і мама двічі на ніч наводили будильники, щоб прокинутися і допомогти мені погодувати дівчаток, — розповідає п.Лілія. — Раніше діти прокидалися одночасно, а тепер — хто коли. Наприклад, Стефу часто не можемо розбудити, щоб погодувати. Тому доводиться робити це, коли дитина сама прокинеться. Тож бувало, що о першій ночі прокидалася Маруся, о другій — Стефа, а о третій годували Аню. — А бувало, що Ліля наготує дітям їсти, принесе мені одну дівчинку годувати, а сама до інших іде, — додає бабуся дівчаток. Саме з бабусею та дідусем спить ввесь час Маруся — так вона звикла, коли хворіла.
Через іграшки сваряться, а одяг ділять мирно — Перше слово, яке промовили усі троє, було «тата», — згадує мама дівчаток. — А от ходити почали у різний час. Спочатку — Маруся, потім — «найстарша» Аня і останньою зробила свої перші кроки Стефа. Проте Стефа найкраще серед сестер говорить. — Якось Стефа навіть попросила, щоб ми їй хрестик на шию вдягнули, — долучається до розмови дідусь сестричок. — Оскільки вона ввесь час бачить, що ми носимо хрестики, якось глянула на себе і каже: «Бо’ ма’!». Тобто — Бога немає. Тож ми вдягнули і їй хрестик. А коли на свята всією родиною сідали кутю їсти і бабуся проказала молитву, Стефка раптом вигукнула «Амінь!». До того ж, чітко і не один раз, — пишається дідусь. Якщо Маруся та Аня зазвичай дружніші, то Стефа часто від них відходить. Дівчинка і характером трохи відрізняється від сестричок — вона більш рухлива і веселіша. — Якось я дивився передачу, в якій розповідали, що найближчими будуть ті діти, які в утробі матері лежать головами одне до одного. Так у нас лежали Аня і Маруся, тоді як Стефа була внизу. Тому вона і зараз від них більше відрізняється, — розмірковує дідусь. Саме до дідуся чи не найбільше прихильні усі сестрички. Адже щоразу, коли той повертається з роботи, вони просяться до нього на руки. До того ж, усі троє. Проте тепер уже це зробити неможливо — дівчатка виросли. Тож іноді доводиться відмовляти усім, щоб нікого не образити. Не можуть поділити сестрички ще й іграшок. У той час як одяг завжди розподіляють мирно. — Дівчата самі обирають, у що вдягнутися, — веде далі дідусь. — Тобто ми купуємо три різні, наприклад, костюмчики, приносимо їх додому, розкладаємо на ліжку. Тоді дівчатка самі підходять і вибирають, що котра носитиме. А якщо, приміром, Аня захотіла синенькі тапочки, то інші уже не вдягне. Пробували якось взути їй рожеві, то вона за всіма в квартирі ходила і показувала пальчиком на ніжки, мовляв, взуйте мені інші тапочки. — А найбільше наші дівчатка люблять дивитися кримінальні новини по телебаченню. Коли чують знайомі звуки музичної заставки, одразу притихають і слухають. Що вони там чують, ніхто не знає, зате їм цікаво, — сміється дідусь, а з ним і уся родина. У дівчаток нині якраз той вік, коли усе навколо хочеться побачити і торкнутися. Тож у помешканні Пазиних усі двері тумбочок перев’язані, скло із сервантів зняте, а бильця ліжок перемотані бинтом. Річ у тім, що дівчатка, як і решта малюків, полюбляють гризти усе, що поміщається у роті. Кожна з дівчаток має свій куточок у трикімнатному помешканні. І якщо Марусі та Стефі дозволяють бувати у манежику, то Аня найчастіше сидить у ліжечку з високими бильцями. Адже дівчинка навчилася вправно вибиратися з манежика, тому батьки тепер бояться, що під час чергової спроби виконати цей «трюк» дитина може забитися. Щоб виходити з дівчатками на прогулянки, Пазині придбали два візки — одно— і двомісний. Як виявилося, «транспорту» для трієнь у Рівному немає. Тримісні візки треба замовляти. Однак таке задоволення не з дешевих. — Коли дівчатка тільки народилися, такі візки коштували понад п’ять тисяч гривень, — пригадує п.Лілія. — Крім того, цей візок не дуже зручний, адже навіть двомісний занадто тяжкий.
Виплат на дітей навіть на молоко не вистачає Нині головним годувальником у родині трійні є дідусь, котрий і пенсію отримує, і зарплату — працює на «Рівнеазоті». У той час як батьку дівчаток Сергію Пазину, водію обласної лікарні, платять мало. — А на трьох дітей зараз ми отримуємо усього 430 гривень на місяць. Тоді як лише на молоко нам щомісяця треба шістсот гривень, — розповідає п.Лілія. — А загалом на кашку, підгузки і на те ж молоко на місяць іде щонайменше півтори тисячі гривень. Дуже багато грошей потрібно й на одяг, який наступного року уже не вдягнемо — дочки з нього виростуть. Проте головне, аби дівчатка здоровими росли.
