Острожанину Василю Велянику виповнилося 75 років. А от трудовий стаж цього чоловіка — 102 роки. Василь Веляник працює лікарем Острозької психіатричної лікарні, а в психіатрії рік роботи, згідно з нещодавно прийнятим законом, рахується за два. Ось і виходить: пропрацював 51 рік, а стажу трудового має уже понад століття. Найстаріший психіатр області з досягненням пенсійного віку працювати не припинив, і ось уже 15 років з того часу продовжує займатися лікарською практикою.
Займатися наукою завадила безпартійність З 1956 року доля Василя Веляника пов’язана з Рівенщиною, зокрема з містом Острог, де він працює у психіатричній лікарні. До цього він виховується у родині простих селян з села Підпечери на Івано-Франківщині. І батьки пророкують йому долю зовсім не психіатра. Оскільки дідусь у Василя Веляника був служителем церкви, його онука прагнуть бачити священиком. Втім, доля розпоряджається інакше. З 12-річного віку Василь живе окремо від батьків в Івано-Франківську. Тут він навчається в гімназії, оскільки школи у рідних Підпечерах тоді ще не було. Саме тут і проявляється у хлопця інтерес до медицини. Господиня, в якої він винаймає квартиру, часто хворіє, і Василь задумується над причинами появи тієї чи іншої хвороби. Рішення вступати не до духовної семінарії, а до Івано-Франківського медінституту батьки юнака сприймають спокійно. Адже на Івано-Франківщині професія медика у той час вважається дуже престижною. Тож склавши успішно іспити, Василь Веляник стає студентом медінституту. Навчання йому дається дуже легко. Він займається науковою роботою, досліджує вплив солей на перебіг гіпертонічної хвороби. Взагалі, Василя Веляника дуже цікавить терапія і він з головою занурюється в її вивчення. Інститут закінчує з дипломом з відзнакою. Помітивши здібного студента, керівництво медінституту пропонує йому пройти клінічну ординатуру при кафедрі психіатрії медінституту. Перспективи вимальовуються досить привабливі : адже це означає, що можна спокійно займатися далі наукою, писати дисертацію, отримувати вчений ступінь. Втім, у той час все вирішувала партійна приналежність. Молодий ординатор не був членом партії, а значить його можна було відправити «на периферію для підкріплення охорони здоров’я на селі», звільнивши при кафедрі місце для партійця. Так воно і трапляється. Василь Веляник їде працювати на Волинь у село Теремно.
Аритмія — наслідок спілкування з КДБ Втім, особливості того часу відображаються не лише на кар’єрі молодого психіатра, а й на його здоров’ї. Його персона раптом викликає цікавість у КДБ. Четвертокурсника медінституту одного вечора викликають за адресою, яка у більшості викликає жах. Адже там з арештантами розбираються без суду і слідства, а приводом для арешту стає будь-який донос. «Хлопців у петлицях тоді боялись найбільше, — пригадує Василь Веляник. — І говорили: у США той, хто ввечері приходить, — друг, у нас — КДБ». Кадебіст, до якого викликали студента, запропонував арештувати чи навіть вбити члена ОУН з села, в якому мешкав Василь. Молодий медик відмовився це робити. З нього тоді взяли лише розписку про те, що не розповість нікому про зміст тієї розмови. І на цьому залишили в спокої. Втім, нинішня сердечна аритмія, за переконанням Василя Веляника, є відголоском саме того далекого часу. — Тоді багато що робилося не так, як потрібно було, — розповідає він. — Серед нас, студентів, навіть розповідали про те, що одну студентку вигнали з інституту лише за те, що впустила портрет Леніна. Ще один неприємний момент, пов’язаний з тим часом. Якось мене викликав секретар партійної організації й наказав провести агітацію за вступ до колгоспу в рідному селі. Пам’ятаю, що мені тоді написали лекцію, зігнали в неділю до церкви людей і я змушений був їх агітувати. Неправильно було й те, що партія втручалася в охорону здоров’я, змушуючи медиків проводити агітмасову роботу, чіпляти скрізь гасла, лозунги.
Хворі кілька разів нападали на лікаря З 1956 року Василь Веляник очолює Острозьку психіатричну лікарню. Втім, тільки через три роки після роботи на такій посаді вступає у партію. Змушений це зробити, хоч і надалі залишається віруючою людиною. Робота в лікарні приносить Василю Велянику задоволення. Адже ще в студентські роки інтерес до вивчення вищої нервової діяльності й до судової психіатрії йому прищепив знаменитий професор Олександр Судомір. Крім лікування хворих, він бере участь у військових трибуналах, судах, роблячи висновок про осудність-неосудність підсудних. Лікарняна робота не завжди спокійна. Буває, що хворі тікають з лікарні, намагаються покінчити життя самогубством і часом це їм вдається, нападають на медперсонал. За всю лікарську практику Василя Веляника на нього хворі кілька разів нападали. Одного разу хворий вкусив за руку, іншого разу — пацієнтка вдарила по нозі. Найстрашніше ж було, коли хворий накинувся на лікаря, щоб задушити. Незважаючи на ці випадки, Василь Веляник продовжує працювати у психлікарні й навіть дружина не вмовляє його відмовитися від лікарської практики. Втім, вони з нею однодумці, може саме через це навіть думки не виникало про те, щоб залишити улюблену психіатрію. Адже вона теж працює медсестрою в Острозькій психлікарні й разом з чоловіком неабияк цікавиться лікуванням психічно хворих. — Щоб бути медпрацівником, — пояснює Василь Веляник, — потрібно співчувати хворим, вміти знайти підхід до них. Ні в якому разі не грубіянити. Адже наші пацієнти — це нещасні люди.
«Непрацюючим пенсіонером себе не уявляю» Діти найстарішого психіатра області пішли по батьківських слідах. Донька Галина, за фахом терапевт, займає посаду заступника головного лікаря в лікарні Мелітополя Запорізької області. Її чоловік теж лікар, але військовий. Син Василя Веляника Василь працює завідувачем неврологічного відділення Острозької райлікарні. Його дружина — стоматолог. З онуків, а їх у Веляників троє, поки що ніхто не пішов у медицину. Єдина надія на меншу й єдину онучку, синову доньку, яка ще ходить до школи. Втім, Василь Веляник через це не засмучується. Хоч у нього безліч інших захоплень, однак своє найголовніше — психіатрію — поки що він залишати не збирається. Щоб почуватися здоровим і гарно виглядати, він постійно дотримується режиму: рано встає, робить зарядку. У пригоді йому стає й дієта, яку він для себе встановив сам. Зокрема, Василь Веляник не їсть солодкого, майже не споживає тваринних жирів, хіба лишень дієтичну молоду телятину. Крім цього, зовсім не курить, не вживає алкоголю. Повністю відмовитися від нього Василь Веляник себе змусив відтоді, як почалися проблеми з роботою. Після скарг недоброзичливців він змушений був залишити посаду головного лікаря психлікарні. Звісно, переживав через це. Почав зловживати алкоголем. Втім, зрозумівши, що до добра це не приведе, відмовився від нього. Із нинішніх захоплень у психіатра — шахмати, спорт, хороша музика. Ще цікавиться він політикою, любить художню літературу, зокрема класичну. Непрацюючим же пенсіонером себе навіть не уявляє.
