До обмеження волі рівненські селяни ставилися як до приємного перепочинку

2112 0

Ми у соцмережах:

Вигляд на рівненську в’язницю. Міжвоєнний період

У 1930-их роках журналіст Олександр Піскор опублікував кілька статей про життя на Волині. Він побував в Рівному, Луцьку, Кременці. Розмовляв з людьми, спостерігав та записував. Друкував свої репортажі у варшавській газеті «Prosto z mostu», яка існує й досі. Статтю “Життя в Перепенці” Олександр Піскор надрукував у цьому ж часописі у 1935 році.

Селянка у в’язниці

На головній вулиці Рівного, яка має назву 3 Мая, в парку Любомирських, розміщені павільйони Волинських торгів та правничий заклад — Окружний суд. На протилежному боці, на розі вулиці В'язничної (тепер вул. Пушкіна. — Авт.), в саду, відділеному від бруківки лише низькими дерев'яними штахетами, стоїть невеликий дерев'яний одноповерховий будиночок та велика двоповерхова, одна з найбільших кам'яниць міста, із заґратованими вікнами. Протягом декількох років керівництво в’язниці скаржиться на брак місця для арештантів — заклад переповнений. Значну частину ув’язнених складають бідні жителі міста та околиць, які відбувають різні покарання — від декількох тижнів арешту до кількох років ув’язнення. Таке примусове їхнє обмеження у волі не є для них небажаним. Вони ставляться до цього, скоріше, як до приємного відпочинку та позбавлення на деякий час турбот та нескінченої боротьби за виживання…

Тому у рівненській в’язниці не надто охороняють ув'язнених. Вони самостійно працюють у саду, хоча від свободи їх відділяє лише невеликий паркан. Виконують дрібні доручення або якусь громадську роботу в місті. Можна почути як наглядач кричить: «Іване, лінюху, знову свині не мають зілля!». Ув’язнений тоді бере мішок, йде за місто, рве траву в придорожніх канавах, а потім швидко повертається на вулицю В'язничну, аби, борони Боже, не спізнитися на обід чи вечерю.

Коли я розповів доглядачу про свої думки, що, врешті, одного дня хтось із в’язнів може втекти, він посміхнувся у відповідь на моє незнання місцевих відносин: «Так, політичні чи справжні злочинці можуть спробувати втекти, але з них я не спускаю очей. Решта — занадто цінують державне утримання, аби добровільно від нього відмовитися».

Костопільські красуні, 1935 рік

На селі — бідність і важка праця. У в’язниці — харчування та умови часом кращі, ніж вдома. А працює лише той, хто хоче заробити. Обов'язково потрібні наглядачі, масивні двері, замки та віконні ґрати. В’язниця повинна охоронятися і зачинятися, інакше, особливо взимку, з навколишніх сіл приїжджатимуть натовпи, і камери будуть переповнені несанкціонованими людьми, які, не скоюючи злочину, хотіли б отримати державне «житло, їжу та догляд».

Переконався пізніше, що подібне зображення ситуації є правильним в усіх відношеннях. Якось проходив повз в'язницю, коли бідно вбрана п’ятдесятирічна жінка торгувалася з вартовим, щоб впустив її до в’язничної канцелярії по гроші. Запитав: «Які гроші ви хочете тут отримати?». Почала розповідати, переходячи з польської на українську, про свої турботи та негаразди: «Мій чоловік сидить уже вісім місяців. У в’язниці він заробляє гроші, а свої зарібки казав мені виплачувати. Казав, що 20 злотих місячно…». Вона не хвилювалася з приводу ув’язнення чоловіка: «На селі ми живемо, безземельні, з лісу також зараз не проживеш. Чоловік не має роботи. Кепсько нам було, тільки Бог дав, чоловіка сюди забрали, і роботу дали. Сама декілька грошиків заробила, тюремні отримаю, вистачить мені й дітям. А він все, що потрібно, одержить від держави».

Вона мені довірилася і через хвильку притишеним голосом почала розповідати: «Тільки велику проблему зараз маємо, у чоловіка термін закінчується через два місяці. Просив начальника, аби його ще залишив, але той не погоджується»…

Село Перепенка

У в’язниці перебувають вісім людей з села Перепенка. Омелян Бондарчук сперечався зі свої братом про межу… два квадратних метри! І вбив його колом, за що йому доводиться «сидіти» довгі роки. Петро Савицький та Гришка Костюк навесні вкрали у єврея кілька пудів зерна, пояснюючи в суді, що їм треба чимось землю засіяти… Наталія Бенедюк в черговий раз подряпала лісничого з княжого лісу. Збір чорниці — дуже прибуткова діяльність. За 16-кілограмовий ящик можна отримати цілий злотий, іноді навіть злотий двадцять. «Білет» на збір тієї смакоти в державному лісі коштує два злотих, у княжому — вісім. До державного лісу потрібно пройти п'ятнадцять кілометрів, княжий ліс значно ближче. Звичайно, їй було важко заплатити колосальну суму у вісім злотих, тож вона збирала ягоди «навмання». Постраждала сторона — охоронець-гайовий, працюючи за декілька злотих, пильнуючи панський ліс та перебуваючи не в гуморі, порвав кошик з ягодами. Не залишилася в боргу й Наталія та після недовгої розмови перейшла до рукоприкладства. А далі усе як завжди: поліцейський відділок, допит, суд, повернення додому, очікування суду, суд і декілька тижнів за ґратами.

Глаша Остапова та Марійка Захарчук потрапили до в’язниці за дещо різні злочини. У двадцятип'ятирічної Глаші народилася позашлюбна дитина, явище поширене у сільській місцевості, яке надто обурює місцеву громаду. Глаша задушила дитину відразу після її народження, бо батьки погрожували вигнати дівчину з хати, пояснюючи, що годуватимуть лише одного дармоїда. Натомість вагітна Марійка жорстоко понівечила свого хлопця, позбавивши його чоловічої гідності, коли той почав «гуляти» з її подругою.

У тому ж виправному закладі перебували й молода заміжня жінка Віра Шкварка і «брат» Микита Плевський. Віра «прийняла світло правдивої віри», яку пропагував Микита, мандруючи десь з-під Камінь-Каширська до Перепенки. Віра стала «віруючою» та затримала на зиму свого духовного провідника. Мати Віри на те не погоджувалася, намовляла проти свого сина, час від часу сама ж виганяла його з хати. Знервована Віра одного дня схопила стару ззаду і почала її душити. На щастя увійшов «брат» Микита і був «шокований» побаченою сценою.

«Не треба так душити, «сестро», — лагідно сказав він. — На шиї тої відьми лишаться відбитки твоїх пальців. Візьми, «сестро», подушку і души через неї ту стерву. Тоді поліція не дізнається».

Задушили її потім разом. Однак сусіди усе бачили через вікно і розповіли в поліції. Чекають тепер обоє на вирок, вона в жіночому відділенні поліції, він — в чоловічому. Обоє зосереджені, серйозні та задоволені, що вдалося звести зі світу уособлення зла.

Описані жителі Перепенки, що перебували у рівненській в'язниці, не є зовсім реальними людьми. За словами Леона Фейхтвангера, їх можна швидше назвати представниками історичної епохи. Саме село складається з 60 хатин, розміщених по обидва боки ніколи не брукованої вулиці та, звичайно, має іншу назву. Знаходиться на північ від Рівного, за кількадесят кілометрів від нього, далеко від залізниці та пошти. Дістатися до Перепенки складно та часом фатально. Усім відомі розбиті волинські дороги в поліському напрямку ускладнюють комунікацію. Село далеко від світу і нічого надзвичайного в ньому не відбувається. Життя тече там однаково роками, однакові турботи та радості повторюються рік у рік.

Земля і діти

Жителі Перепенки — «люди тутешні», так вони визначають свою національність. Переважно селяни, неписьменні, напівграмотні, православні та протестанти. Неродючий ґрунт, традиційно примітивно оброблений, приносить невеликий дохід. Відрізаність від світу та кризи спричиняють нечувану дешевизну продуктів землеробства. Восени селяни продають жито за 6 злотих аби заплатити податки та купити щось необхідне. Взимку деякі починають голодувати і нетерпляче очікувати нового врожаю. Заробляти гроші в селі важко, за винятком вирубки та транспортування лісу. Раніше можна було виїхати до Америки або знайти роботу на півдні. Зараз, відомо, скрізь безробіття. Тож мусиш залишитися вдома та бідувати разом зі своїми односельцями.

Однак бідна земля є великою цінністю для жителів Перепенки та багатьох інших сіл. Десятина — то цілий скарб та мета селянського життя, яка неодмінно досягається різними способами. На цьому сентименті та жадібності селян наживаються містечкові адвокати, різні судові виконавці та власники численних процвітаючих «бюро для написання заяв до адміністративних та судових органів». За землю бореться одна половина села з іншою.

Остап Петринчук після тривалої чотирирічної судової тяжби, з апеляціями і касаціями, на покриття яких він продав частину власних земель, врешті виграв аж дві сотки спірних земель. Подібні випадки трапляються дуже часто, і лише мізерна їхня частина є насправді вартісними та тріумфальними.

І якщо мало є землі в родині, то з точністю до навпаки є дітей. У сільській місцевості продукування нового покоління — своєрідна розвага, без якої було б нудно жити. Маленькі дітки гуртом гуляють дорогами та садками, одягнені у ганчір'я, лякаючи навколишніх кривими ніжками та розпухлими животами після споживання універсальної їжі — картоплі. Навесні і в липні були великі зливи, багато діток потонуло в ровах при дорозі. Ніхто з того приводу не впадав у відчай, бо якщо усього не вистачає, а дітей багато, то й нові народжуються легко.

Цар, Гітлер і князь

Час від часу жителі Перепенки люблять говорити на політичні теми.

«Чи буде війна? А який той новий цар у Варшаві? — цікавиться сімдесятилітній дідусь. «І де вона, та Варшава?» — за хвилину додає.

Для нього цар — то не політичний устрій, лише представник влади в державі. Відповідаю йому як умію. В подальшій розмові виявляється, що травнева газетна «качка» про напад на канцлера Гітлера нарешті дійшла до села: «На ярмарку говорили, що царя здолбунівський єврей забив!».

Потім обговорюються інші теми… Старий Семен, ветеран російсько-японської війни, скаржиться на теперішнє тяжке життя: «Краще раніше жилося, паночку. Часто траплявся тиф, скарлатина, а влітку дизентерія, сила дітей вмирала від цих хвороб. У мене було одинадцятеро, тільки четверо до дорослого віку дожило. А зараз, слава Богу, як тільки яка хвороба приходить, то лікаря присилають, він ліки дає, робить уколи, і мало дітей вмирає. Де ж для них землі набрати, коли виростуть? Що будуть робити, що їсти?».

Він хвилюється про майбутнє. Тим часом інший починає розповідати про свої життєві успіхи: «Я був у князя. Князь руку подав і на чай запросив. В гарній кімнаті, паночку, я сидів з князем як з рівним. Чай зі справжнім цукром пив».

Той снобізм обійдеться селянинові більшим коштом. Колись багатий князь, ясна справа, власник полів та лісів, тепер банкрут. Судові пристави та секвестри виселять його з помешкання, банки та багаті євреї не позичатимуть ані копійки, всі іпотечні кредити прострочені. Князівські кредитори «полюють» на селян, які після продажу хати або землі мають гроші. А далі справа спритності позичальника. Під час чаювання позичальник отримує князівський вексель і бачить того князя востаннє. Надалі князь матиме справу тільки з адміністраторами, розпорядниками та наймитами, які випроваджуватимуть його за двері, якщо він занадто наполегливо вимагатиме повернення грошей.

«Чарівність життя»

Мешканці Перепенки ніяк не збагнуть надзвичайної користі для організму від споживання дорогого цукру. Вони не розуміють хитрих економічних течій — цукор у цій країні повинен бути дорогим. Як стверджують економісти, підприємцям вигідно експортувати цукор. В результаті в сільській місцевості цукор було виключено зі страв, а заможніші селяни вживають лише сахарин.

Ганна Кручунова, яка на ярмарку в Костополі придбала у єврейки деко сахарину за 90 ґрошей, зрештою, вимушена була відсидіти за свою покупку в арештантській кімнаті. Поліції вдалося випадково її спіймати на гарячому при купівлі сахарину. Виробники та акціонери цукровень, які не допускають й мови про зменшення своїх доходів, на суді довели, що до виробництва сахарину не мають відношення. Ганна ж виправдовувалася в суді, що вона не хотіла шкодити цим панам, бо «вона не мала наміру купувати цей делікатес, лише сахарин, бо без нього вона змушена була б пити гірку каву». Однак низький розумовий рівень обвинувачуваної не брався до уваги, і їй довелося спокутувати свій «злочин» сповна.

Якщо хтось з села купує 5-10 деко цукру, то має на те досить своєрідний мотив. На меті — таємний продаж «шнирки», пів склянки якої коштує півтора злотого. Той феєричний напій складається з ефіру та невеликої кількості алкоголю, який на практиці заміняють бензином. Дехто тільки нюхає шнирку, дехто вмочує в неї цукор і як гурман смакує цю чудодійну солодку цукерку, відчуваючи як голова все більше крутиться, а до тіла прибуває енергія. Подібні «бенкети» останнім часом, на жаль, стають частим явищем.

Дехто намагається приготувати домашню самогонку, використовуючи дешевий денатурат. Самогонку змішують з домашнім квасом. Щоправда, хворіють, але досягають мети — бути напідпитку.

Ця здатність уникати реальності є чи не найбільшою принадою життя у Перепенці. Одні уникають зустрічі з реальністю у релігії, головним чином — у сектантстві, інші — в алкоголі, чи в так званій шнирці.

«Грішні думки приходять в голову людини тоді, коли вона не працює», — каже згаданий вище Семен. Тому на свята він часто п’є або молиться. Зрештою, усі так роблять…

Aleksandr Piskor. Zycie w Perepence.

Часопис «Prosto z mostu», 1935, № 35.

Переклад з польської Олени ГУМІНСЬКОЇ,  завідувачки відділу краєзнавства

Рівненської обласної універсальної  наукової бібліотеки.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також