П'ятеро медиків Рівненської центральної міської лікарні рятують життя бійців на сході. Їхні колеги, ті, що в Рівному, кажуть, що й тут відчувають, що йде війна. Бо окрім того, що щодня проводять медичні огляди мобілізованих, лікують і тих, хто повернувся зі сходу.
Ігор Дейнека, лікар, рятує бійців на Луганщині: — Знаходжуся у секторі «А» — це північ Луганщини. Зокрема, у Щасті, Станиці Луганській... Працюємо позмінно, на різній відстані від лінії фронту. Як правило, надаємо медичну допомогу у місцевих лікарнях. Але буває, і за 500 метрів від поля бою. Ситуація напружена. Лише кілька днів наприкінці серпня затишшя було. І це вже насторожувало... Після цього — шість поранених і двоє «200-х».
Коли працюєш, немає часу на емоції, бо кожна хвилина дорога. Добре, якщо операція проходить успішно. Але ж, буває, бійці помирають. Тоді починаєш себе картати, задумуєшся: «Може, щось зробив не так?». Так, напевно, у кожного лікаря. Добре, медзасобів вистачає — що Міноборони надає, а що волонтери. Забезпечення залежить від того, в якому районі знаходишся. Не думав, що колись доведеться надавати медичну допомогу в умовах війни. Задумався про це після мобілізації, у лютому. Хоча готовий був піти у АТО і в травні, коли вперше повістка прийшла. Але тоді службу перенесли. Чи страшно тут бути? А кому не буде страшно? Та це наша робота. І що вже нам говорити, коли хлопці там — на блокпостах, в окопах під постійними обстрілами! Але і тих медиків, які не хочуть їхати на схід, я не засуджую. Армія повинна бути добровольчою. Знаю професійних лікарів, які сидять в окопах, працюють тут водіями — бо не закінчували військової кафедри. І це через якийсь документ! Cпілкуємося із колегами, з якими разом проходили навчання перед відправленням на схід. Це 360 лікарів зі всієї України. З багатьма підтримуємо зв'язок. Бо ж робимо спільну справу. Додому хочеться. Добре, що дружина фото дітей надсилає — бачу як вони пішли в школу, дитсадок...
Ігор Дундюк, заступник головного лікаря Рівненської центральної міської лікарні: — Усі медики, які нині рятують життя бійців на сході — Олег Рибак, Олексій Ганжа, Олексій Білецький, Микола Семенюк та Ігор Дейнека, офіційно призвані на службу в Збройних силах України. Працюють у найгарячіших точках — Щасті, Пісках... Лікують не лише наших військовиків, а й проводять медичні огляди на прохання місцевого населення. Там, на місцях, їх розподіляють, на якому рівні надаватимуть медичну допомогу: ближче до передової, у лікарнях міських чи обласного значення. Розповідають, інколи снаряди потрапляють навіть у лікарні...
Кілька наших медиків їздять до Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені Мечнікова, щоб там допомагати колегам. Передаємо на схід волонтерську допомогу. Також декілька медиків міської лікарні долучилися до ГО «Білі берети» та проводять на Рівненському військовому полігоні медичні навчання за стандартами НАТО для мобілізованих та всіх, хто хоче навчитися надавати першу невідкладну допомогу.
Лілія Королюк, заступник головного лікаря:
— З початку року провели медичні огляди 898 мобілізованих рівнян. Це ті, що були призвані на службу в ЗСУ, проте мають проблеми зі здоров'ям. До військовиків-добровольців, які повернулися зі сходу, у лікарні особливе ставлення. Таких пацієнтів у нас було троє, усі — молоді хлопці. Мали травми голови, ушкоджені кінцівки. Взагалі, війна нас усіх змінила. Дружини кількох медиків, які нині на сході, теж працюють у лікарні. Щодня розповідають останні новини з передової.
Олег Рибак, лікар-анестезіолог, в АТО вже більш ніж півроку: — Знаходимося за три кілометри від Донецького аеропорту, як тут кажуть — «на передку» або в «червоній зоні». Тут спокійно ніколи не буває, бо якщо не стріляють відкрито, то працюють диверсійні групи. Використовує супротивник навіть заборонену зброю. Поранення у наших хлопців страшні: багато хто має травми голови, відірвані кінцівки...
Найстрашніше, коли виїжджаємо на поле бою вночі. Їдемо на «Мерседесі» або на «Форді», які отримали від волонтерів. Із тієї техніки, що дала держава — уазик, якому 41 рік. Автомобілі наскрізь «прошиті» осколками, тому кисневі балони із собою не возимо. Наш фронтовий медичний пункт — напівзруйнована хата і бомбосховище. Часто звертається до нас, аби надали медичну допомогу, місцеве населення — переважно в «спокійніших» регіонах. Сюди із медиків не надто хтось хоче їхати. Тому коли демобілізують, скоріше за все, повернуся назад.
Влад Олійник, боєць Добровольчого українського корпусу, майже місяць лікується у міській лікарні: — Поранення, разом із ще кількома добровольцями і бійцями, 72-ї військової бригади отримали під Білокам'янкою Донецької області, під час штурму. Спершу мене відправили у лікарню Волновахи, потім — авіацією у Дніпропетровський госпіталь...
На сході пробув вісім місяців. Пішов добровольцем, аби не допустити війни у нас, в Рівному. Так вчинило багато моїх знайомих. Коли видужаю, повернуся на схід. Хоча вже мало хто вірить у швидке закінчення війни. Тиші в зоні АТО, попри будь-які домовленості, немає. Не стріляють хіба що тоді, коли приїжджають представники ОБСЄ.
