У Рівному біля Свято-Воскресенського кафедрального собору довжелезна черга із вірян за вербою.
Як повідомляють очевидці, вербу почали роздавати близько 11 ранку.
Рівненська єпархія УПЦ МП наводить кілька фактів про освячення верби:
Факт №1: освячення гілочок верби відбувається на вечірньому богослужінні в суботу.
Під час полієлею – найурочистішої частини святкового вечірнього богослужіння, після Євангелія, під час читання покаянного 50-го псалма священик кадить народ, що стоїть із гілками верби.
Після чого читається молитва. Після цієї молитви людей, котрі стоять у храмі з гілочками верби в руках, окропляють свяченою водою.
Факт №2: освячується не верба, а люди, які стоять у храмі.
Хоча і вважається, що освячують гілочки дерев (найчастіше верби), проте в молитві мова йде про зовсім інше: ми просимо Господа освятити нас, дати нам Свою рятівну благодать, щоб ми, тримаючи віття, як незлобиві діти при зустрічі Господа в Єрусалимі, такими і залишилися, щоб не стали подібними до тих, що спочатку кричали «Осанна!», а потім біснувалися: «Розіпни Його!» Навіть, якщо ми і не говоримо таких слів, то все одно своїми гріхами, своєю черствістю і лінню ми ще і ще раз розпинаємо Христа і робимо Його Жертву для нас марною.
Факт №3: важливо не принести в храм вербу для освячення, а принести її з храму.
Вербова гілочка в руках – знак того, що Вхід Господній у Єрусалим на вільні страждання для нас так само важливий і зворушливий, як і для тих, хто дві тисячі років тому вітав його пальмовими гілками і кричав «Осанна!».
Церква, взагалі, позачасова. На богослужіннях практично неможливо почути що-небудь про священні події в минулому часі, наприклад, що Господь входив в Єрусалим. Рідше можна почути, що Він «увійшов у Єрусалим», але найчастіше – «входить», і причому «днесь», зараз. У душах людей євангельські події переживаються кожного разу по-новому. Тому і приносимо верби в храм, стоїмо з ними під час богослужіння, щоб показати, що і ми вітаємо Господа як свого Царя і Месію.
На жаль, ця прекрасна традиція з часом була переосмислена в категоріях зовнішньої обрядовості. Якщо богослужбові тексти весь акцент робили на «Грядущому в ім’я Господнє» – Христі і людей, котрі Його зустрічали, то народна традиція весь сенс свята звела до освячення верби. Приносити до храму вербу (а, точніше, нести з храму), виходить, уже потрібно не для того, щоб засвідчити перед Господом свою любов, а для того, щоб запастися хорошим оберегом.
Факт №4: якщо ви не стояли з вербою на службі, прославляючи Господа, «грядущого на вільну страсть», то йти з нею в храм просто так, щоб освятити, не потрібно.
Із року в рік повторюється одна і та ж історія: упродовж дня, коли святкова Літургія вже давно закінчилася, в храм заходить безліч людей із однаковим питанням: «А де тут роздають вербу?». Верби не шкода, але чомусь завжди від цього стає сумно.
У численних брошурах із розряду «навколоправославної» літератури, розмовах, настановах можна зустріти безліч порад, що робити з вербою, куди її ставити, скільки років зберігати, навіть, у яких випадках потрібно з’їсти вербну бруньку.
Люди сподіваються отримати від верби допомогу, адже верба освячена. Але якщо розібрати текст молитви, то виявиться, що в ній немає жодного слова про те, що освячується верба.
Об’єктом освячення Церква бачить не вербу, а саму людину. У Требнику – збірнику священицьких молитв, що містить Послідування Таїнств і обрядів – навіть немає вказівки окропляти вербу святою водою. Ця вказівка є в Служебнику – книзі, що містить Послідування Літургії, вечірні, утрені, але там вона з’явилося вже пізніше, як відображення усталеної практики.
Факт №5: уранці в день свята вербу окроплять святою водою, але молитва на освячення вже не читається.
Зазвичай окроплення повторюється в сам день свята, після Літургії. При освяченні верб читається молитва.
