Мешканець Одеської області Іван Маланчук відтепер житиме у Городищенській колонії під Рівним, бо став одним з п’ятдесяти «довічників».
З армії не дочекалась Юля з Сергієм мешкали в одному з сіл Одеської області. Вони почали зустрічатися ще у школі, проте через якусь дрібничку посварились. Хлопець пішов у військо, а повернувшись додому, довідався, що Юля його не дочекалась, а має іншого чоловіка, отож і він одружився з іншою. Проте Сергій ніяк не міг забути перше кохання. Він довідався, що Юля вже має сина. Він і не здогадувався, що життя його давньої подруги останнім часом перетворилось на справжнє пекло, з якого вона відчайдушно намагається вирватись, та не може через паралізуючий страх перед тим, кого вона звала своїм чоловіком. Тоді ще ні Юля, ні Сергій не знали, що доля буде до них милосердною та подарує ще одну зустріч, та вона стане останньою в їхньому житті.
І жити разом не могли, і розлучитись — також Іван Маланчук закінчив лише шість класів середньої школи. Вчитись далі не захотів та й працювати лінувався. За крадіжки отримав перший строк, щоправда, покарання було умовним. Через рік Іван був покараний вдруге, знову за крадіжки, і знову — умовно. У 2002 році Іван познайомився з Юлею. Дівчина йому сподобалась. За деякий час вони почали жити разом. У 2003 році у співмешканців народився син. Чоловік часто пиячив, а від алкоголю ставав агресивним, часто бив Юлю, безпідставно ревнував до перших зустрічних. А якось поставив під стіну та кинув у неї ножа. Молода жінка ледве встигла відхилитися. Любов Івана до Юлі, про яку він не раз говорив, була якоюсь хворобливою та вбивчою: і жити разом не могли, і розлучитись — також. Спершу Юля ретельно приховувала від рідних свої сімейні проблеми, та потім була змушена зізнатись мамі, що більше з Іваном жити не може. Згодом наважилась сказала про це й чоловіку: «Я заберу сина та піду жити до мами у сусіднє село». У відповідь від Івана, в якого від люті перекосилось обличчя, почула: «Лише спробуй мене покинути! Вб’ю і тебе, і того, хто з тобою буде!». Двічі у сімейні справи Івана та Юлі втручалась міліція. Після першого адмінарешту, повернувшись додому, він знову почав пиячити та бити дружину. Коли потрапив під адмінарешт вдруге, дружина взяла сина та втекла до мами у сусіднє село.
Зустріч стала останньою Там і зустрів Юлю її давній товариш Сергій. Побачивши його, жінка розплакалась. Вона розповіла йому про всі роки, які жила без нього. Поскаржилась і на чоловіка. Сергій з Юлею у той вечір вирішили більше не розлучатися. А Іван, повернувшись додому, не побачив ні дружина, ні сина, отож пішов їх шукати у сусіднє село. Прийшов до тещі, коли стрілки годинника наближалися до десятої вечора. У вікні побачив Юлю. Дружина була не сама. Витягнувши шибку з дверей, Іван зайшов на веранду. Взявши ножа, увійшов у кімнату. Сергій, почувши шум, вийшов йому назустріч і отримав кілька ударів ножем у живіт та груди. Юля несамовито закричала. Її відчайдушний крик почула мама. Забігши в будинок, вона підняла скривавленого Сергія, і той, вставши, вибіг у двір. За мить з’явилась Юля — тримаючи на руках маленького сина, втікала від Івана, який біг за нею з ножем. Жінка вихопила з рук доньки півторарічного внука, тоді зять наставив на неї ножа. «Не зачіпай дитину!» — закричала жінка, проте зять вдарив її ножем, влучив у груди, плече та скалічив обличчя. Поранена змушена була втікати — забігла в літню кухню і зачинилась там з внуком. А Іван наздогнав Юлю та почав бити її ножем у спину. Вона впала обличчям на землю. А він продовжував її бити. Після того підійшов до літньої кухні, але двері ламати до тещі не став, щось пробурмотів та пішов геть, дорогою викинув ножа. Купив пляшку горілки та випив її. Мати знайшла свою доньку на подвір’ї мертвою, а за городом — і тіло Сергія.
Убивця став скаржником Івана засудили до довічного позбавлення волі, проте він вирок Одеського апеляційного суду оскаржував у Верховному Суді України. Просив пом’якшити йому покарання, бо суд, мовляв, не врахував його щирого каяття та сприяння розкриттю злочину, не врахував емоційного стану в ту мить, коли він, буцімто, побачив, як «дружина кохалася з іншим». — Проте Верховний Суд залишив вирок без змін. Засуджений написав купу скарг в різні інстанції, проте вони залишились без задоволення. 27річний Іван став 50м «довічником», які відбувають покарання у Городищенській колонії під Рівним, більше там вільних місць немає. До речі, всі наші «довічники», як правило, скаржаться в Європейський суд з прав людини, проте жодного разу їхні скарги ще задоволені не були, — повідомив «РВ» рівенський спецпрокурор Василь Овдіюк.
