Щойно заснув, як пролунав телефонний дзвінок. Подумки лаючись, взяв слухавку і відповів. «Волинську ОДА захопили, зараз збираються штурмувати Рівненську!!!» — майже прокричав знайомий голос. «Що, знову?!» — і підсвідомість видала слайди, котрі зберігаються в голові з часів штурму Рівненської облдержадміністрації під час Революції гідності. Тоді теж сон рвали на шмаття… Вже за п'ятнадцять хвилин був біля службового входу в облдержадміністрацію.
Не революція?
Саме біля службового входу в облдержадміністрацію зібрався натовп людей. Частина з них у камуфляжі. Неподалік півтора десятка авто з увімкненими «аварійками», одне — поліцейське. На вході в адміністративну будівлю два бійці Національної гвардії, яким цього вечора не пощастило опинитись на чергуванні саме тут. Троє патрульних поліцейських спокійно стояли неподалік. Їхній вигляд заспокоїв. А внутрішній голос підказав, що нічого схожого на події трирічної давнини, принаймні сьогодні, не буде. Людей ставало більше. Обличчя здебільшого знайомі. Депутати, ті, кого називають «громадськими активістами», волонтери, футбольні «ультраси», Пандрак з УНСОвцями і журналісти. Фракція ВО «Свобода» у Рівненській облраді майже у повному складі на чолі із заступником голови Олексієм Бучинським. На запитання «чи це їхня тема?» хтось із них відповів: «Організували не ми, але підтримуємо». Через якийсь час підтягнулись депутати обласної й міської рад від Радикальної партії Ляшка. Головними «спікерами» були Давид Ніколаєв у камуфляжі та Любов Українчук, традиційно у чорному. Журналістка Вікторія Мамотюк вела пряму трансляцію того, що відбувається, у соціальній мережі «Фейсбук». До всіх пані Вікторія підходила з одним запитанням: «Як ви ставитесь до розгону блокади і торгівлі з окупантами?». Саме розгін тих, хто блокував торгівлю з окупованими територіями Донбасу, та затримання 43 активістів (серед яких і ветерани АТО) став приводом до цих подій під Рівненською ОДА.
Боснія чи Хорватія
Запитання «чи я підтримую?» мене змусило замислитись, оскільки я не міг відповісти «ні» і не міг сказати «так». Впевнений, що все, що ми переживаємо, вже колись відбувалось у світовій історії. І те, що відбувається зараз в Україні, нагадує югославські події у 90-х роках минулого століття. Кажучи простіше, нам як країні, як нації потрібно вирішити, яким шляхом ми підемо у вирішенні проблеми з Донбасом. А доріг, як у казці — три. Ці три шляхи умовно назвемо: «кримський», «хорватський» та «боснійський». З «кримським» все просто і ясно: окупація Росією з подальшим приєднанням цих територій до сусідньої країни. Дипломатичний аспект і питання визнання нами та світом таких дій не розглядаємо. Сценарій «боснійський» — це сценарій переговорів з сепаратистами і довгий шлях відносно мирного врегулювання конфлікту з частковим замороженням багатьох проблемних питань. У 1992 році в період розпаду Югославії Республіка Боснія і Герцеговина проголосила незалежність. Значна частина сербів, які проживали на території Боснії, не підтримали такого рішення і проголосили Республіку Сербську, яку підтримала Югославія. Внаслідок цього розпочалася війна, яка тривала три роки. У 1995 році було укладено Дейтонську мирну угоду, за якою Боснія і Герцеговина стала складатися з двох рівноправних державних утворень: Федерації Боснії та Герцеговини і Республіки Сербської. Багато з тих, хто під час війни був «польовими командирами», в результаті стали депутатами і політиками. Здавалось би, конфлікт затих, однак пізніше серби заявили, що залишають за собою право відокремитись у незалежну державу, якщо ООН і ЄС визнають незалежність Косово. Якщо ми підемо за цим сценарієм поступового врегулювання та реінтеграції окупованих територій Донбасу в Україну з легалізацією лідерів ЛНР та ДНР у політичному полі... Тоді не варто проводити блокаду і зупиняти торгівлю. Але її категорично потрібно зупинити, розірвати всі економічні та дипломатичні відносини з Росією, якщо ми вирішимо йти за «хорватським» сценарієм. Хорватія оголосила про відновлення незалежності 25 червня 1991 року. Це викликало спротив керівництва Югославії. Вже 25 серпня сербські війська оточили прикордонне хорватське місто Вуковар. Розпочалась одна з найбільших битв усіх югославських воєн та одна з найбільших битв XX століття, яка тривала з 25 серпня до 18 листопада і закінчилась окупацією сербами цього хорватського міста. Повернути собі його Хорватія змогла лише у 1998 році. На момент проголошення незалежності Хорватія не мала власної армії. Її будувати довелось вже в ході війни, яка тривала п'ять років. За цей час серби змогли окупувати третину хорватських територій, де проголосили створення Сербської країни. Утворення, яке нагадує міфічну Новоросію. Тут обрали свої органи влади і навіть президента. За п'ять років війни укладали численні перемир'я, які регулярно порушували обидві сторони. Зрештою, було прийнято рішення про введення на територію військового конфлікту миротворчого контингенту ООН. І запропоновано мирний план, за яким серби отримували право на автономію в складі Хорватії. Право на власну поліцію, органи влади та державні символи. Однак цьому плану не судилося здійснитись, і війна знову розгорілась. Після кількох вдалих військових операцій у 1995 році хорвати відновили контроль майже над всією своєю територією. Над рештою окупованих земель, включно з містом Вуковар, було відновлено хорватський суверенітет за допомогою перехідної міжнародної адміністрації, яка діяла з 1996 по 1998 рік. Україні вже давно пора визначитись, якою дорогою йти. Поки що виглядає так, ніби ми стоїмо на роздоріжжі й тупцюємо, не наважуючись обрати напрямок. Можна, звісно, торувати власний шлях, однак навіть в цьому випадку він буде ближчим до однієї з вже проторованих доріг. І тут кожному варто усвідомлювати, що який би шлях не було обрано, це має бути вибором народу. У випадку з Хорватією її бойова армія, яка у 1995 році відновлювала територіальну цілісність країни, налічувала 250 тисяч бійців з 4 мільйонів населення (більше 6% населення). Кажучи простіше, чи готові в Україні взяти зброю 2 мільйони 520 тисяч українських громадян? Не ходити в камуфляжі з патріотичними гаслами, а реально взяти зброю і піти в окоп з високою ймовірністю бути пораненим чи вбитим. Так, це важкий вибір. Ще важче буде прийняти цей вибір тим, хто думає інакше. Однак без цього неможливо рухатись далі й зберегти та розвивати країну.
Трохи кулуарної політики
Коли йдеться про події, пов'язані з блокадою, розгоном редуту блокувальників та подальшими подіями під адміністраціями, то одні починають говорити про неприродність і зрежисованість подій, а інші — про гнів народу. Для тих і інших хочу сказати одне: політики використовуюсь все! Пригадайте Революцію гідності. Це був гнів народу і спротив тоталітарній системі, який зрештою використали частина політиків, щоб отримати владу. В історії з блокуванням торгівлі з окупованими територіями та сама історія. Я абсолютно в цьому впевнений. Так само впевнений, що різні політичні табори це використовували у своїх цілях. Хтось — для отримання політичних дивідендів, хтось — для боротьби з політичним конкурентом, хтось — для вирішення кадрових питань, а хтось і для розхитування ситуації в країні. Ще раз переконався в цьому вночі під будівлею Рівненської облдержадміністрації. Там були всі вищеназвані категорії. Це не погано і не добре — це реальність. І тут потрібно розуміти, що всі ми разом з тими, чиї погляди не поділяємо, є єдиним організмом під назвою Україна. В тому, що в цьому організмі підвищилась температура, звісно, є провина керівництва країни, але це є ще й шанс на одужання. Запальний процес зазвичай виштовхує з одужуючого організму причину хвороби. В нинішній ситуації, як мені видається, він намагається виштовхнути нинішнє керівництво силових структур, котре після початку реформи у вигляді створення патрульної поліції та проведення переатестацій зупинилось. Обжилось у новій системі, знайшло собі комфорт і не прагне подальших змін і реформування. Втім, суспільство вимагає іншого. Протест отримав своїх чітких адресатів. Під будівлями адміністрацій вимагали відставки міністра МВС Арсена Авакова та першого заступника глави Нацполіції В'ячеслава Аброськіна, який донедавна керував поліцією Донеччини. Цю вимогу підтримали більшість місцевих рад, які зібрались на свої позачергові сесії, як це відбулось у Рівненській міській та обласній радах. Не виключено, що це теж у чиїхось інтересах, але впевнений, що звільнення цих чиновників не нашкодить державі. Міняти потрібно.
Олексій Кривошеєв.
