Легендарний патріот, політик і меценат став гостем Національного університету в день інавгурації першокурсників. Американець українського походження Омелян Антонович майже чверть століття тому разом з дружиною Тетяною заснував приватну доброчинну фундацію, яка за всі ці роки переказала на розвиток української освіти та культури близько трьох мільйонів доларів.
— Пане Омеляне, розкажіть, будь ласка, про свою родину... — Я народився на Бойківщині, в містечку Долина 6 лютого 1914 року. Моя мати була німкенею, батько — українець, який працював на державній посаді. У родині розмовляли українською, підтримували наші звичаї, тож українофільство в мені переважило. Навчався в одному класі з майбутнім кардиналом Любомиром Любачівським, а згодом — у Львівській Академічній гімназії. Тут я вступив до «Пласту», став курінним писарем. А згодом, коли продовжив навчання в Перемишлі, став членом студентської організації «Молода громада», вступив до ОУН. — Це було на початку тридцятих? — Так, це був період репресій українських патріотів з боку польської держави. Мене заарештували, і близько трьох років я провів у в’язниці, після чого виїхав до Гданська, а згодом — до Берліна... — Кажуть, ви зробили спробу повернутися до України у 41-му... — Так, але оскільки своїх переконань я не змінив, мене знову заарештували — тепер уже гітлерівці. Майже рік перебував у концентраційному таборі в Заксенгаузені. Після звільнення вдалося потрапити до Праги, а що потреба навчатися мене не покидала — вступив на правничий факультет Українського вільного університету. Але щойно його закінчив — знову арешт, і знову — Заксенгаузен... — Отож на своїй батьківщині Антонович був незручним для багатьох... — Мені нічого не залишалося, як емігрувати до Сполучених Штатів разом з дружиною Тетяною. Вона — уродженка Відня, професор медицини. Талановитий нефропатолог. На жаль, кілька років тому її не стало, і за заповітом її поховано на Личаківському цвинтарі... Вона була моєю підтримкою у всіх починаннях, особливо коли у 1980 році ми вирішили заснувати доброчинну фундацію та її премію, яку вперше вручили у 1982 році в Нью-Йорку поетові та письменнику Василю Барці за роман-поему «Свідок для Сонця Шестикрилих». — В Україні про неї знали? — Звісно, адже ми вручали її видатним літераторам, ученим-українознавцям, політологам... Ліна Костенко назвала премію «Нагородою з чистих рук». Кандидатів відбирали та оцінювали провідні вчені світу. Вже у 1991-му її отримали письменники Валерій Шевчук та Іван Дзюба. Премію присудили і Василю Стусу, але на той час він перебував у таборі. Саме тоді був відкритий фонд його імені, і тепер премію Василя Стуса отримують вже з цього відомого вам фонду, а серед лауреатів — чимало ваших сучасників-журналістів. А премію Антоновичів не так давно отримали відомі вам учені Ярослав Ісаєвич, Юрій Шаповал, Григорій Гусейнов... — Знаю, що в Україні ви беретеся за проекти, до яких не дійшли руки у влади — чи через їхню дорожнечу, чи від нерозуміння їхньої важливості... — Я не дуже афішую цих справ — через те, що яким щедрим ти б не був, потреби реставрації української культури та розвитку її наук все одно більші. Однак назву кілька проектів — реставрація Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника (колишній палац Осоолінських); реконструкція палацу Баворовського у Львові ( тут знаходиться відділ мистецтв Львівської наукової бібліотеки); будівництво та облаштування університетської бібліотеки Києво-Могилянської академії; пам’ятник борцям за незалежність у моїй рідній Долині... — В Острозькій академії теж будують бібліотеку... — Я ознайомлюсь із цим містом, з університетом. Я нічого не обіцяю наперед. На церемонії інавгурації я зрозумів одне — тут виховують еліту нації, тому й сказав першокурсникам, що відтепер їхня роль — долучатися до наукової роботи університету і вже в майбутньому доводити, що наука всього східного слов’янства зароджувалася тут. Омелян Антонович привіз до університетської бібліотеки два об’ємних томи своїх «Спогадів» — історію життя, якому, незважаючи на всі його перипетії, можна позаздрити. Рішенням Вченої ради університету йому вручено найвищу університетську нагороду — медаль князя Острозького.
