Незвичайний мешканець на подвір’ї Талімончуків з’явився завдяки доброму серцю господині п.Софії та її доньки Ольги. Це вони удвох, повертаючись із роботи з сусіднього села Іллін, де обсаджували горобиною дорогу, запримітили на території іллінської ферми нещасного птаха. На вулиці стояв листопад і морозець сягав градусів п’яти. Лелека невеличкий, завбільшки з півня, і лише подекуди вкритий пір’ям, був аж синій від холоду. Жінки пошкодували його і забрали з собою додому.
Незвичайний мешканець на подвір’ї Талімончуків з’явився завдяки доброму серцю господині п.Софії та її доньки Ольги. Це вони удвох, повертаючись із роботи з сусіднього села Іллін, де обсаджували горобиною дорогу, запримітили на території іллінської ферми нещасного птаха. На вулиці стояв листопад і морозець сягав градусів п’яти. Лелека невеличкий, завбільшки з півня, і лише подекуди вкритий пір’ям, був аж синій від холоду. Жінки пошкодували його і забрали з собою додому. Відігріли, відгодували і птах ожив: опірився, погладшав, погарнішав. Господарі поселили його у хліві, годували всім, що самі їли: і картоплею, і галушками, і салом, і м’ясом, і ковбасою. Часом з Рівного (а одна з доньок п. Софії живе в обласному центрі) привозили для нього спеціально куплені свинячі чи телячі нутрощі. Поступово лелека набрався сил і почав з подвір’я уже вилітати. Літав у радіусі близько шести кілометрів від обійстя Талімончуків. Людей не боявся. І колись навіть дядько з сусіднього села, який проходив мимо двору Талімончуків, запримітивши лелеку, радісно мовив: «О! Це ти, мабуть, той бусько, що зі мною картоплю копав!». Господарі ж свого Бунюшу, як охрестили птаха, упізнавали по крилах, адже у кожному з них не вистачало по дві махових пір’їни, в результаті чого між рештою пір’я утворювалися щілини. Талімончуки дуже зраділи, коли до нього одного разу прилетіли двоє лелек. Вони походжали усі втрьох по городу за хатою і ніби про щось розмовляли. — Кажуть, що в лелек є навіть свій лікар, — розповідає 67-річна п.Софія. — А одного разу, коли ми клали дорогу (жінка майже все життя пропрацювала в шляхово-експлуатаційній дільниці — прим. авт.), то мали нагоду поспостерігати за цими птахами. У тому місці їхні гнізда були розташовані майже на однаковій віддалі одне від одного. І ось лелеки з тих гнізд позліталися всі в одне місце. Один з них, видно вожак, підходив до кожного і дзьобав його в загривок, ніби перевіряючи, чи витримає той переліт у вирій. Втім, Бунюша тоді у вирій ще не полетів. Зимував у Талімончуків. Але якби не нещастя, яке трапилося з ним пізніше, напевно, наступної осені господарі уже б його більше не побачили. А трапилося ось що: одного разу взимку господар, пораючись у хліві, відчинив двері й птах вилетів на вулицю. Він піднявся вгору, а потім, коли хотів приземлитися, посковзнувся на льоду і, заплутавшись крилом у сітці огорожі, зламав його. Лелеку помітила сусідка. Саме вона й сказала Талімончукам про нещастя. Звільнивши лелече крило, ті побігли до ветеринара. Бунюші було, видно, дуже боляче, бо він аж стогнав. Ветеринар дала незвичайному пацієнту знеболювальне, перебинтувала крило. Донька п. Софії Ольга оточила домашнього улюбленця надзвичайною турботою. І пеніцилін давала, і глюкозу з ложечки. Лелека не міг ходити, тільки лежав на боку. Десь через тиждень господарі почали його водити. Спочатку — тільки по хаті, потім — по подвір’ю. Щоб знову навчився стояти, як малу дитину, ставили його між табуретками. Врешті Бунюша почав самостійно пересуватися, але літати більше так і не зміг. Нині бусько походжає по подвір’ю разом з курми. З ними ж разом перебуває зиму у курнику. Для нього тут навіть зробили спеціальне сідало. Тож із курми він, як говорить господиня, «дружить». А ось курчат чомусь не може терпіти, дзьобає їх, тому мусять Талімончуки їх тримати окремо від Бунюші. Недоброзичливо ставиться лелека і до чужих людей, які заходять у двір. На них він сичить і може навіть вдарити, хоча нині, як стверджує п. Софія, він менш агресивний, ніж кілька років тому. Своїх же Бунюша вітає радісним клекотом і, коли голодний, на слова «Бунюшо! Йди сюди» чимдуж поспішає за ласим шматочком. Особливо полюбляє він їсти рибу. Втім, не цурається і здобичі у вигляді мишей. Ловить їх у курнику краще за кота. Знаючи про це, сусіди, коли спіймають у мишоловку чергову сіроманку, поспішають нею пригостити Бунюшу. Є, правда, серед сусідів і такі, які кажуть: «Краще б ви індика тримали. Було б більше користі. А то — лелека». Втім, Талімончуки на це не зважають, адже давно усім серцем прив’язалися до свого Бунюші. Тому не збираються його виганяти з двору чи комусь віддавати. Щоб лелека був чистенький, з білим пір’ячком, господарі його навіть купають, миють йому крила шампунем. Приберігають для нього завжди смачніші шматочки. Зрідка господар, чоловік п. Софії, може тільки насварити птаха, коли той сильно розклекочеться. Хоча інколи Бунюша і шкоду робить. Наприклад, щовесни починає будувати гніздо. Тоді з плоту зникають усі ганчірки, шкарпетки і рукавиці. Це спочатку господарі дивувалися, що за дивний злодій побував у їхньому дворі. Тепер же вони знають, що всі зниклі речі можна знайти у місці, де Бунюша «будується». Втім, користь від буська також є. Адже по ньому можна визначати погоду. За словами п.Софії, напередодні негоди птах, який завжди стоїть на ногах, починає присідати. Це є достеменною ознакою того, що погода зіпсується.
