Уперше в житті пішли у магазин і самі купили собі одяг та взуття вихованці Олександрійської школи-інтернату — сироти та позбавлені батьківського піклування. За гроші, які вони вторгували за власноруч виготовлені новорічні прикраси. Усі їхні саморобні вироби викупили, заплативши по тисячі, чиновники, і розвісили на ялинці перед облдержадміністрацією.
Теплого одягу для дітей не вистачає. Бо є суворі норми, які не переглядали уже багато років.
— От скажімо, купити нову куртку дитині можна лише один раз на три роки, а пару теплого взуття — раз на дві зими, — розповідає пані Наталія. — На рік учневі видається три пари трусів та раз на квартал — маленька пляшечка шампуню. Інколи в інтернат надходить гуманітарна допомога, але цього все одно замало, адже діти постійно ростуть!
— Діти, хто з вас коли-небудь був у магазині? — запитує вихованців директор закладу Наталія Тарасевич. Із 58 учнів тягне руку тільки один худенький хлопчик.
До магазинів у центрі міста дітей заводять невеликими групками — по 4-5 учнів. Але й за ними годі встежити. Роззираючись, вони зникають між полицями. Одинадцятирічні сестри-близнючки Тетяна і Наталка Торинець придивляються до яскравих курток, їхній молодший брат Богдан з товаришем захоплено тицяють пальцем у іграшкові автомобілі.
— От би мені таку машину — хоча б найдешевшу, за 67 гривень, — тягне за рукав вихователя 12-річний Юрій. — Мені подобається ота червона з радіоуправлінням за 300 гривень, але то дорого. Мені ж треба купити взуття на зиму, джинси і светр якийсь, бо мерзну. Хотів би ще купити курточку нову, але вже грошей не стане.
Однак хлопчаків доводиться трохи розчарувати — зароблені гроші мають витратити тільки на одяг та взуття.
— Які ж у нього ніжки худенькі! — сплескують в долоні продавці, одягаючи джинси на маленького Богдана. — А треба ж такі штанці, щоб і наступний рік у них проходив.
Власниця магазину Ірина Скебало сама допомагає підібрати одяг сиротам, погоджується продати обрані дітьми речі за собівартістю.
— Мені ще на чобітки вистачить, — радіє Таня, одягнувши обновку.
У магазині взуття в торговому центрі хлопчаки наввипередки кидаються до полиць з кросівками.
— А у вас немає таких самих кросів, але тільки 37-го розміру? Отакі, щоб підошви блимали, коли ними стукаєш об землю? — питає продавця малий Юрко.
— Вони ж 300 гривень коштують. Тобі на курточку не вистачить, — зупиняє його інший хлопчик. — Он є дешевші, по 150.
— Ми ж приїхали вибрати вам зимове взуття. Кросівки — не зігріють в мороз, — переконує дітей вихователька.
— Ольго Володимирівно, я про такі все життя мріяв. Мені що, хтось колись їх ще купить? — вмовляє Юрко.
— Обновка до свята — це добре, та ще більше нам хочеться додому. От якби нас трьох з братиком забрала до себе мама — то був би найкращий подарунок до Миколая, — каже Таня Торинець. — Але приємно, що сьогодні я вперше заробила собі гроші. У новій куртці точно не змерзну.
Закупи тривають майже до 17-ї години. За цей час діти уже встигли зголодніти, але повертатися в інтернат ще не хочуть. Частину обновок довелося тимчасово залишити в магазині, бо всі покупки у мікроавтобуси не помістилися б.
