Історію підприємниці з Рівного Вікторії Шинкаренко, яка з початком війни поринула у волонтерство, а потім пішла служити у військо, опублікувало днями видання censor.net. «Це лише деякі епізоди мого життя за роки війни, але насправді про це можна написати не одну книжку. Важко перерахувати усе, що ми возили на фронт. Не дарма військові жартували, що якби вони попросили атомну бомбу, волонтери привезли б і її», — цитує волонтерку censor.net.
До війни, розповіла Вікторія, вона 20 років займалася міжнародними вантажними перевезеннями, мала свій автопарк, два магазини в центрі Рівного. Так було, аж поки не почалася війна.
— Моє волонтерство почалося з того, що до Анатолія (її чоловіка. — Ред.) звернулась група наших снайперів… Я теж захотіла включитися в процес допомоги і запитала, що їм ще треба. А вони сказали, що у них немає нічого. Тоді я залізла в інтернет — подивилася, в чому ходять снайпери НАТО. За посиланнями переходила на безліч не зрозумілих мені предметів, про які раніше ніколи не чула. У мене є подруги за кордоном, родом з нашого міста. Ми зробили з ними спільний чат — і почали скуповувати все, що тільки можна: і Celox, і тактичні рюкзаки, і спеціальні штани для виходу в місто, де можна сховати зброю; балістичні калькулятори, тактичні годинники, навіть ультразвукові відлякувачі собак — всього не перерахувати.
Перша посилка на фронт була орієнтовно на 5 тисяч доларів. Коли ця група снайперів все це отримала, виявилось, що половину з тих предметів вони ніколи не бачили… Потім інші почали звертатися, телефон передавали одне одному і він постійно був «гарячим».
Вікторія Шинкаренко розповіла, як з іншими нашими волонтерами їздили по секондах Волинської і Рівненської областей, скуповували закордонну військову форму і тоннами возили її на фронт, безкоштовно роздаючи бійцям.
Згодом Вікторія Шинкаренко стала координатором волонтерської організації «Допомога армії — Рівне»:
— Якось мене запросили на зустріч наші рівненські активісти з різних рухів… Вони казали, що хочуть мені допомогти. Я пояснювала, що саме мені допомога не потрібна, і нащо їм я, щоб допомагати армії? Але в результаті у нас створилася потужна волонтерська організація «Допомога армії — Рівне», де я стала координатором. Це були найкращі люди Рівного. Вони організували збір продуктів і допомоги від жителів міста. Постало питання, де це все зберігати? Я подзвонила знайомому — і він дав склад, а потім ще один, а потім для медикаментів — і якось так все закрутилося, що вже неможливо було зупинитися…
До нас на склад волонтерської групи «ДАР» приходила пакувати посилки половина міста, з різних соціальних груп. А ми з іншими волонтерами робили стільки всього, що якби розповідати про всі випадки — не вистачило б і дня. Пам’ятаю, коли йшла зима, і на мій заклик привезли десь 30 чи 40 тонн капусти. І її квасили всі навчальні заклади, їдальні і лікарні. Це було круто — прийти до нас на склад, взяти мішок капусти і принести назад вже квашену. Ми шили маскувальні халати, спальники…
А ще, розповідає Шинкаренко, передавали на фронт автомобілі «швидких», броньовані автомобілі, оптику, генератори. Це, уточнює Вікторія, скуповувала наша група разом з діаспорами, українцями всього світу, автомобілі переганяли і приводили до ладу, перед тим, як передати на фронт.
— Важко перерахувати усе, що волонтери возили на фронт, — розповідає Вікторія Шинкаренко. — Недарма військові жартували, що якби вони попросили атомну бомбу, волонтери їм би її привезли. Дійшло до того, що ми купили безпілотник у Франції, доставили його в Польщу, але як військове озброєння через кордон його не пускали. Сказали, що необхідно, щоб це перевозив якийсь дипломат. Я набрала нашого губернатора, у нього була машина з дипломатичними номерами, і кажу, Міша, треба їхати в Польщу і забирати безпілотник. Будь що, але він має бути в Рівному. Я без проблем говорила з губернаторами, мерами. Якщо справа стосувалася армії — посади для мене не були перепонами. І ми привезли цей безпілотник. В подальшому наші «Кулібіни» робили «пташки» самі.
Мабуть, не було підрозділу в ЗСУ, де б не було машини з наліпкою «ДАР». Тобто ми допомагали усім. У третьому баті 72ки був дуже класний бойовий комбат Валерій Гудзь. Коли ми привезли туди реанімобіль, «кубік» і пікап, він спитав мене: «Навіщо вам, молодій гарній дівчині, це потрібно — гнати машини за тисячу кілометрів на фронт?». Я сказала йому, що просто по-іншому не можу. На що комбат додав: «От за таких людей ми тут і воюємо, і маємо виграти цю війну!».
Шинкаренко зізнається, що у неї були думки піти в снайпери, адже сама — мисливець з 15-річним стажем і досить непогано стріляє. Але зрозуміла, що «це дуже серйозна підготовка, на яку у мене немає витримки». Натомість у 2016 році підписала контракт на службу в армії.
— Але не усім штабним генералам було вигідно брати у військо волонтерів. Генерал-командувач ОК «Захід» Ігор Довгань почав мене просто знищувати — за три місяці він перевів мене з частини в частину 6 разів. Тобто, наприклад, ти знаходишся десь в Авдіївці — і тут приходить телеграма, що завтра з речами ти маєш бути в Старичах на полігоні, щоб підтвердити свою військову спеціальність. Але коли інструктору менше років, ніж у мене водійського стажу — це має смішний вигляд, — розповідає Вікторія. — Щоб зупинити це генеральське свавілля, мені довелося звернутися до суду. Накази генерала щодо мене визнали неправомірними, і згодом його зняли з посади. І у мене почалася спокійна служба в 54 розвідбаті. Туди мене перевели буквально за день одним розпорядженням, бо це робило вище керівництво.
Волонтери «ДАР» купили Вікторії реанімобіль — і це, каже вона, був єдиний медичний автомобіль, який щодня їздив по позиціях. Вона розповідає, що отримувала пропозиції піти на штабні посади замполіта і заступника командира з юридичних питань, але їй подобалось бути водієм-санітаром, а військова кар’єра не цікавила. Але зі службою довелося завершити, коли вчергове пошкодила коліно — розірвала зв’язки.
— Після того, як я звільнилася, у мене почалися проблеми психологічного характеру, — розповідає Вікторія censor.net. — Образно кажучи, з війни не повертається ніхто. На фронті я бачила різне: і важко поранених, і загиблих побратимів — у момент стресової ситуації я, навпаки, збираюся і роблю все, що треба. Але увесь цей психологічний «багаж» наздоганяє потім. І коли я повернулася — просто не могла спати, тому ночами малювала. Малюнок мені допомагав — розвантажував психіку. Разом з художницею Аліною Оборською я започаткувала арт-терапію в Клеванському військовому шпиталі. Там, де важкі поранені — нейротравма, де хлопці без рук, ніг, візочники.
Із соцмереж про арт-терапію дізналось багато людей, в тому числі й за кордоном. Перша країна, яка запропонувала зробити виставку з робіт хлопців, була Англія. Під час виставки роботи почали купувати. Гроші за картини передавали їхнім авторам. Потім пішли запити на виставку в Ірландії, Франції. Далі була Португалія, Іспанія, але почалася пандемія — і все зупинилося…
У Вікторії була мрія — створити Будинок ветеранів, і це їй вдалося:
— Ми вибили приміщення, але повністю вбите, якому 140 років. Колись це була військова конюшня — це максимум, який надала нам влада. Завдяки ГО «Рівне разом» там зробили гарний сучасний ремонт. Але коронавірус вніс свої корективи і в роботу нашого «Будинку» — там був облаштований обмінний фонд кисневих концентраторів…
Місцеві депутати проголосували за створення комунального закладу «Будинок ветеранів». Нам вже затвердили штат. Я дуже хотіла, щоб його очолював замкомандира 130 бату Володимир Батинчук. З 2016 року в обласній спілці ветеранів він дуже багато робив для тих, хто повернувся з фронту, і їхніх родин. Але прийшовши до влади, команда «зелених» його турнула. Поставила своїх «кишенькових» ветеранів. Батинчук повернувся у військо — підписав контракт, який закінчується наступного березня. Тому на сьогодні прийняли спільне рішення, щоб до його повернення «Будинком ветеранів» керувала я… Для мене Будинок ветеранів — справа принципу. Він має працювати і приносити користь. І оскільки війна ще не закінчилась, такі заклади будуть актуальні ще не одне десятиліття.
Віка Ясинська,
Цензор. НЕТ,
друкується із скороченнями.
