До війни, розповіла Вікторія, вона 20 років займалася міжнародними вантажними перевезеннями, мала свій автопарк, два магазини в центрі Рівного. Так було, аж поки не почалася війна.
— Моє волонтерство почалося з того, що до Анатолія (її чоловіка. — Ред.) звернулась група наших снайперів… Я теж захотіла включитися в процес допомоги і запитала, що їм ще треба. А вони сказали, що у них немає нічого. Тоді я залізла в інтернет — подивилася, в чому ходять снайпери НАТО. За посиланнями переходила на безліч не зрозумілих мені предметів, про які раніше ніколи не чула. У мене є подруги за кордоном, родом з нашого міста. Ми зробили з ними спільний чат — і почали скуповувати все, що тільки можна: і Celox, і тактичні рюкзаки, і спеціальні штани для виходу в місто, де можна сховати зброю; балістичні калькулятори, тактичні годинники, навіть ультразвукові відлякувачі собак — всього не перерахувати.
Перша посилка на фронт була орієнтовно на 5 тисяч доларів. Коли ця група снайперів все це отримала, виявилось, що половину з тих предметів вони ніколи не бачили… Потім інші почали звертатися, телефон передавали одне одному і він постійно був «гарячим».
Вікторія Шинкаренко розповіла, як з іншими нашими волонтерами їздили по секондах Волинської і Рівненської областей, скуповували закордонну військову форму і тоннами возили її на фронт, безкоштовно роздаючи бійцям.
Згодом Вікторія Шинкаренко стала координатором волонтерської організації «Допомога армії — Рівне»:
— Якось мене запросили на зустріч наші рівненські активісти з різних рухів… Вони казали, що хочуть мені допомогти. Я пояснювала, що саме мені допомога не потрібна, і нащо їм я, щоб допомагати армії? Але в результаті у нас створилася потужна волонтерська організація «Допомога армії — Рівне», де я стала координатором. Це були найкращі люди Рівного. Вони організували збір продуктів і допомоги від жителів міста. Постало питання, де це все зберігати? Я подзвонила знайомому — і він дав склад, а потім ще один, а потім для медикаментів — і якось так все закрутилося, що вже неможливо було зупинитися…
До нас на склад волонтерської групи «ДАР» приходила пакувати посилки половина міста, з різних соціальних груп. А ми з іншими волонтерами робили стільки всього, що якби розповідати про всі випадки — не вистачило б і дня. Пам’ятаю, коли йшла зима, і на мій заклик привезли десь 30 чи 40 тонн капусти. І її квасили всі навчальні заклади, їдальні і лікарні. Це було круто — прийти до нас на склад, взяти мішок капусти і принести назад вже квашену. Ми шили маскувальні халати, спальники…
А ще, розповідає Шинкаренко, передавали на фронт автомобілі «швидких», броньовані автомобілі, оптику, генератори. Це, уточнює Вікторія, скуповувала наша група разом з діаспорами, українцями всього світу, автомобілі переганяли і приводили до ладу, перед тим, як передати на фронт.
— Важко перерахувати усе, що волонтери возили на фронт, — розповідає Вікторія Шинкаренко. — Недарма військові жартували, що якби вони попросили атомну бомбу, волонтери їм би її привезли. Дійшло до того, що ми купили безпілотник у Франції, доставили його в Польщу, але як військове озброєння через кордон його не пускали. Сказали, що необхідно, щоб це перевозив якийсь дипломат. Я набрала нашого губернатора, у нього була машина з дипломатичними номерами, і кажу, Міша, треба їхати в Польщу і забирати безпілотник. Будь що, але він має бути в Рівному. Я без проблем говорила з губернаторами, мерами. Якщо справа стосувалася армії — посади для мене не були перепонами. І ми привезли цей безпілотник. В подальшому наші «Кулібіни» робили «пташки» самі.
Мабуть, не було підрозділу в ЗСУ, де б не було машини з наліпкою «ДАР». Тобто ми допомагали усім. У третьому баті 72ки був дуже класний бойовий комбат Валерій Гудзь. Коли ми привезли туди реанімобіль, «кубік» і пікап, він спитав мене: «Навіщо вам, молодій гарній дівчині, це потрібно — гнати машини за тисячу кілометрів на фронт?». Я сказала йому, що просто по-іншому не можу. На що комбат додав: «От за таких людей ми тут і воюємо, і маємо виграти цю війну!».
Шинкаренко зізнається, що у неї були думки піти в снайпери, адже сама — мисливець з 15-річним стажем і досить непогано стріляє. Але зрозуміла, що «це дуже серйозна підготовка, на яку у мене немає витримки». Натомість у 2016 році підписала контракт на службу в армії.
— Але не усім штабним генералам було вигідно брати у військо волонтерів. Генерал-командувач ОК «Захід» Ігор Довгань почав мене просто знищувати — за три місяці він перевів мене з частини в частину 6 разів. Тобто, наприклад, ти знаходишся десь в Авдіївці — і тут приходить телеграма, що завтра з речами ти маєш бути в Старичах на полігоні, щоб підтвердити свою військову спеціальність. Але коли інструктору менше років, ніж у мене водійського стажу — це має смішний вигляд, — розповідає Вікторія. — Щоб зупинити це генеральське свавілля, мені довелося звернутися до суду. Накази генерала щодо мене визнали неправомірними, і згодом його зняли з посади. І у мене почалася спокійна служба в 54 розвідбаті. Туди мене перевели буквально за день одним розпорядженням, бо це робило вище керівництво.
Волонтери «ДАР» купили Вікторії реанімобіль — і це, каже вона, був єдиний медичний автомобіль, який щодня їздив по позиціях. Вона розповідає, що отримувала пропозиції піти на штабні посади замполіта і заступника командира з юридичних питань, але їй подобалось бути водієм-санітаром, а військова кар’єра не цікавила. Але зі службою довелося завершити, коли вчергове пошкодила коліно — розірвала зв’язки.
— Після того, як я звільнилася, у мене почалися проблеми психологічного характеру, — розповідає Вікторія censor.net. — Образно кажучи, з війни не повертається ніхто. На фронті я бачила різне: і важко поранених, і загиблих побратимів — у момент стресової ситуації я, навпаки, збираюся і роблю все, що треба. Але увесь цей психологічний «багаж» наздоганяє потім. І коли я повернулася — просто не могла спати, тому ночами малювала. Малюнок мені допомагав — розвантажував психіку. Разом з художницею Аліною Оборською я започаткувала арт-терапію в Клеванському військовому шпиталі. Там, де важкі поранені — нейротравма, де хлопці без рук, ніг, візочники.
Із соцмереж про арт-терапію дізналось багато людей, в тому числі й за кордоном. Перша країна, яка запропонувала зробити виставку з робіт хлопців, була Англія. Під час виставки роботи почали купувати. Гроші за картини передавали їхнім авторам. Потім пішли запити на виставку в Ірландії, Франції. Далі була Португалія, Іспанія, але почалася пандемія — і все зупинилося…
У Вікторії була мрія — створити Будинок ветеранів, і це їй вдалося:
— Ми вибили приміщення, але повністю вбите, якому 140 років. Колись це була військова конюшня — це максимум, який надала нам влада. Завдяки ГО «Рівне разом» там зробили гарний сучасний ремонт. Але коронавірус вніс свої корективи і в роботу нашого «Будинку» — там був облаштований обмінний фонд кисневих концентраторів…
Місцеві депутати проголосували за створення комунального закладу «Будинок ветеранів». Нам вже затвердили штат. Я дуже хотіла, щоб його очолював замкомандира 130 бату Володимир Батинчук. З 2016 року в обласній спілці ветеранів він дуже багато робив для тих, хто повернувся з фронту, і їхніх родин. Але прийшовши до влади, команда «зелених» його турнула. Поставила своїх «кишенькових» ветеранів. Батинчук повернувся у військо — підписав контракт, який закінчується наступного березня. Тому на сьогодні прийняли спільне рішення, щоб до його повернення «Будинком ветеранів» керувала я… Для мене Будинок ветеранів — справа принципу. Він має працювати і приносити користь. І оскільки війна ще не закінчилась, такі заклади будуть актуальні ще не одне десятиліття.
Віка Ясинська,
Цензор. НЕТ,
друкується із скороченнями.
