На колишньому історичному передмісті Рівного, яке мало назву «Воля», є невеличка затишна вулиця, яка від 1993 року має ім’я останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського. З найдавніших часів відома її назва Сарайна, пізніше Миловарна. В радянський час вулиця була названа ім’ям одного з найбільших ворогів українських національно-визвольних змагань 1917‑1921 рр. Василя Боженка.
Топонім Миловарна пов’язаний із розміщенням на цій вулиці в першій половині ХХ ст. підприємства, яке виготовляло мило. За польської влади вулицю називали «Мидлярна», а парова фабрика мила «М. Stok», власником якої був Мойша Сток, знаходилася між вулицями Миловарною і Легіонів (тепер Петра Дорошенка). Як свідчать документи архіву, на вулиці Мидлярній на 1935 рік було 46 приватних будинків, більшість з яких були дерев’яними, 2‑поверховий цегляний був лише один.
У міжвоєнний період на старій Мидлярній жило переважно єврейське населення. Найстрашніші часи для мешканців вулиці настали з окупацією Рівного нацистами. Саме цей район Рівного був перетворений у єврейське гетто, і за два роки окупації вулиця опустіла, її мешканці стали невинними жертвами голокосту.
Сьогодні на вул. П. Калнишевського живе вже четверте повоєнне покоління, якому важко уявити той страх насилля і смерті, який панував на цьому крутому пагорбі поряд із найстарішою рівненською школою.
Найстарша мешканка вулиці Таїсія Іванівна Коцур вулицю пам’ятає з тих далеких часів:
— Мій батько Ян Гемза був поляк, а мама — українка. Батько служив їздовим у князя Любомирського, і князь подарував йому коней та бричку, чим батько і заробляв. Наша сім’я мешкала на вулиці Тополевій біля перехрестя з сучасною вулицею Степана Бандери. Тато помер у 1939 році, і мама залишилася з малими дітьми. Коли ж Рівне окупували німці, то якраз напроти нашого будинку вони створили концтабір, в якому за огорожею з колючого дроту утримували радянських військовополонених. Потім німці нам сказали виселитися із нашого будинку і йти у «єврейський квартал», бо на нашій землі вони хотіли будувати якісь споруди для своїх потреб. Родичів, до яких ми могли б притулитися, у нас не було, і мама, взявши нас, пішла шукати житло. Будинки на вулиці Миловарній були порожні, тож мама вибирала хату, де хоча б були цілі вікна і двері. Миловарну вулицю часто бомбили, адже вона знаходиться неподалік залізниці. Через ті бомбардування ми мало ночували вдома, а разом із сусідами йшли в Колоденку. Там спали на сіні в чиємусь хліві, зупинялися на нічліг, де прийдеться. Я пам’ятаю ту ніч, коли оголосили, що закінчилася війна, і ми вперше ночували вдома. Яка то була насолода спати на своїй подушечці у своєму ліжку! Яка то була радість від тієї тиші!.. Сильно поруйнована була наша вулиця після бомбардування. Замість багатьох будинків стали вирви.
З повоєнних років пам’ятаю, що наша вулиця була вимощена бруківкою. Світла в хатах не було, запалювали каганці. Опалення — «буржуйки». Топили грубки хто чим міг, дерева зрізали, навіть фруктові знищили. Ми потроху порізали дошки із нашої старої хати, яку перевезли з Тополевої. А взимку до нас з усіх сусідніх вулиць сходилася дітвора кататися на санчатах, адже наша вулиця має доволі крутий схил з двох сторін.
Багато мешканців вулиці працювало на миловарному заводі, який пізніше був переобладнаний на фабрику валянок, що перейшла сюди з вул. Хмільної. Пізніше, коли збудували високовольтний завод, люди стали влаштовуватися туди на роботу.
Я навчалася спочатку у польській школі, яка займала половину приміщення школи № 3 (у другій половині була українська школа). Коли ж у 1946 році поляки звідси виїхали до Польщі, нас, польських дітей, перевели в російську школу № 5.
Пані Таїсія закінчила спочатку кооперативний технікум у Рівному, потім — Львівський торгово-економічний інститут. До речі, навчалася вона у Рівному разом із майбутнім Президентом України Леонідом Кравчуком і добре його пам’ятає.
Ще одна поважна мешканка вулиці ділиться своїми спогадами — Олена Володимирівна Єжомбік. Пані Олену сусіди любовно зовуть «наша Манічка», бо тендітну дівчинку Олену змалечку кликали «манюня». Єжомбіки — чеська сім’я, яка переїхала до Рівного у 1947 році із с.Омеляна. На Миловарній батьки купили невеличку хату, і з тих пір родина Єжомбіків мешкає на цій вулиці. Згадуючи дитинство, пані Олена розповідає, як у сім років вона вже доїла корову, яку привезли батьки з села до Рівного, і їхня корівка була єдиною на вулиці. Чеська сім’я зберігала свою рідну мову, свої традиції, особливості чеської кухні. А на богослужіння ходили до римо-католицького костелу Святого Антонія поки його не закрили.
У пані Олени було три брати. Ім’я молодшого брата Володимира Єжомбіка добре відоме рівнянам, як професійного гонщика, легенди рівненського спідвею. Нині він живе в Чехії. Захопився Володимир мотогонками з юних років, бо ж по сусідству жив легендарний Віктор Трофімов, найбільш титулований рівненський гонщик. Олена Єжомбік 51 рік пропрацювала секретарем у Рівненській залізничній лікарні, і її досі з великою повагою згадують колеги.
Живе на цій вулиці з дитинства і Тетяна Йосипівна Андрощук. Родина пані Тетяни зазнала гіркої долі депортованих українців з-за Буга в 1944 році. Спочатку Чеберяки мешкали у с. Шпанів і працювали там на цукровому заводі, а потім придбали житло на Миловарній у Андрія Захарчука, який і збудував цей дім. Батько пані Тетяни Йосип Чеберяк був одним із перших робітників Рівненського заводу високовольтної апаратури, який почав працювати в 1956 році.
— Поряд був будинок Івана Павелка, — продовжує розповідь Т. Андрощук, — на місці якого був збудований дитячий садок для дітей працівників РЗВА, а тепер це корпус № 4 Рівненської медичної академії. А ще тут була салотопня. Пам’ятаю валянкову фабрику, тепер це територія «Рівнеенерго». Був дитячий садок, а тепер це приміщення стоїть занедбаним. Наша вулиця — це приватний житловий сектор, де більшість мешканців є нащадками тих, хто оселився тут після війни.
Більшість будинків перебудовано, але на деяких збереглися елементи старої цегляної кладки. Будувалися тут в основному люди, депортовані з-за Буга. На нашій вулиці були люди майстрові — шили взуття «бурки», були кравчині, був майстер з ремонту швейних машинок, вирощували квіти на продаж. Жив на нашій вулиці священник Олексій Грогуль, а ще вдова матушка Софія Борисівна, яка залишила про себе згадку як дуже інтелігентна жінка й до того ж гарна кравчиня.
У 1996 році вперше влаштували тут Свято вулиці — 19 серпня, на свято Спаса. І впродовж дев’яти років після повернення із храму з освяченими фруктами усі покоління мешканців вулиці збиралися біля садиби будинку № 23, біля імпровізованої сцени і глядацької зали. Артем Козачук, Оксана і Тарас Андрощуки, Юлія Яковишина, Віталій і Роман Ситаї, Дмитро і Вікторія Мазур, Вікторія Дікало були першими учасниками свята. З того пам’ятного Спаса минуло 25 років. Їм вже за 30 і у них є свої діти, які виступали на цьогорічному святі вулиці.
Усі, хто був учасником і гостем цьогорічного свята, стверджують, що тут живе справжній дух сімейно-родинного вогнища. Калнишевці, організовуючи свято, жодного разу не зверталися з проханнями про фінансування чи будь-яку іншу підтримку до міської влади, не шукали спонсорської допомоги. Їхня принципова позиція — робити свято самим для себе. До підготовки долучаються всі охочі, чоловіки створюють святкові локації і фотозони, жінки зносять букети квітів, а ще з весни вирощують квіти в горщиках для оформлення сцени. Старші допомагають меншим підготувати цікаву концертну програму. А цього разу їм допомогла у танцювальній постановці відомий рівненський хореограф Олена Додчук.
Окрім мешканців вулиці, на свято обов’язково щороку запрошують тих, хто опікується життям і здоров’ям дітей та дорослих — це педіатр Таміла Осенюк і дільничний терапевт Ольга Червона. Тут щиро підтримують дитячу аматорську творчість і шанують старожилів вулиці. Тут раді гостям, а це мешканці сусідніх вулиць з району «Воля». Цьогоріч жителі вулиці зробили й добру справу для майбутнього — висадили три саджанці реліктового дерева гінкго, які подарувала родина Терещуків, що давно культивує цю рослину у своїй садибі.
Тетяна Андрощук, одна з найактивніших організаторів Свята вулиці, розповідає:
— Свято нас згуртовує, ми стаємо ближчими і відкритішими одне до одного, а разом з нами виховуються у дусі добра, любові і поваги наші діти. У мене в 2008 році горів дах будинку. Якби не сусіди, в мене згоріла б хата. Декілька років тому у Гайдурів горіла веранда. Хто перший прибіг вночі і став гасити? Сусіди! В мене померли батьки. Хто перший був біля мене? Сусіди. Я вважаю, що це найголовніше. Сусіди — це близька родина. Так колись завжди було у нашого народу. На жаль, тепер часто затуляються одне від одного високими огорожами, не вітаються, не знають одне одного. Наше свято — це зближення, це радість для всіх і на всіх одна. Ми разом і поспіваємо, і потанцюємо, і пожартуємо. Так і живемо.
Галина ДАНИЛЬЧУК,
старший науковий співробітник Рівненського обласного краєзнавчого музею.
