Вулиця Калнишевського: історія і сьогодення

1687 0

Ми у соцмережах:

Миловарна-Калнишевського

На колишньому історичному передмісті Рівного, яке мало назву «Воля», є невеличка затишна вулиця, яка від 1993 року має ім’я останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського. З найдавніших часів відома її назва Сарайна, пізніше Миловарна. В радянський час вулиця була названа ім’ям одного з найбільших ворогів українських національно-визвольних змагань 1917‑1921 рр. Василя Боженка.

Топонім Миловарна пов’язаний із розміщенням на цій вулиці в першій половині ХХ ст. підприємства, яке виготовляло мило. За польської влади вулицю називали «Мидлярна», а парова фабрика мила «М. Stok», власником якої був Мойша Сток, знаходилася між вулицями Миловарною і Легіонів (тепер Петра Дорошенка). Як свідчать документи архіву, на вулиці Мидлярній на 1935 рік було 46 приватних будинків, більшість з яких були дерев’яними, 2‑поверховий цегляний був лише один.

У міжвоєнний період на старій Мидлярній жило переважно єврейське населення. Найстрашніші часи для мешканців вулиці настали з окупацією Рівного нацистами. Саме цей район Рівного був перетворений у єврейське гетто, і за два роки окупації вулиця опустіла, її мешканці стали невинними жертвами голокосту.

Рівне. Єврейське гетто. 1941 р.

Сьогодні на вул. П. Калнишевського живе вже четверте повоєнне покоління, якому важко уявити той страх насилля і смерті, який панував на цьому крутому пагорбі поряд із найстарішою рівненською школою.

Таїсія Коцур, 2021 р.Найстарша мешканка вулиці Таїсія Іванівна Коцур вулицю пам’ятає з тих далеких часів:

— Мій батько Ян Гемза був поляк, а мама — українка. Батько служив їздовим у князя Любомирського, і князь подарував йому коней та бричку, чим батько і заробляв. Наша сім’я мешкала на вулиці Тополевій біля перехрестя з сучасною вулицею Степана Бандери. Тато помер у 1939 році, і мама залишилася з малими дітьми. Коли ж Рівне окупували німці, то якраз напроти нашого будинку вони створили концтабір, в якому за огорожею з колючого дроту утримували радянських військовополонених. Потім німці нам сказали виселитися із нашого будинку і йти у «єврейський квартал», бо на нашій землі вони хотіли будувати якісь споруди для своїх потреб. Родичів, до яких ми могли б притулитися, у нас не було, і мама, взявши нас, пішла шукати житло. Будинки на вулиці Миловарній були порожні, тож мама вибирала хату, де хоча б були цілі вікна і двері. Миловарну вулицю часто бомбили, адже вона знаходиться неподалік залізниці. Через ті бомбардування ми мало ночували вдома, а разом із сусідами йшли в Колоденку. Там спали на сіні в чиємусь хліві, зупинялися на нічліг, де прийдеться. Я пам’ятаю ту ніч, коли оголосили, що закінчилася війна, і ми вперше ночували вдома. Яка то була насолода спати на своїй подушечці у своєму ліжку! Яка то була радість від тієї тиші!.. Сильно поруйнована була наша вулиця після бомбардування. Замість багатьох будинків стали вирви.

З повоєнних років пам’ятаю, що наша вулиця була вимощена бруківкою. Світла в хатах не було, запалювали каганці. Опалення — «буржуйки». Топили грубки хто чим міг, дерева зрізали, навіть фруктові знищили. Ми потроху порізали дошки із нашої старої хати, яку перевезли з Тополевої. А взимку до нас з усіх сусідніх вулиць сходилася дітвора кататися на санчатах, адже наша вулиця має доволі крутий схил з двох сторін.

Багато мешканців вулиці працювало на миловарному заводі, який пізніше був переобладнаний на фабрику валянок, що перейшла сюди з вул. Хмільної. Пізніше, коли збудували високовольтний завод, люди стали влаштовуватися туди на роботу.

Я навчалася спочатку у польській школі, яка займала половину приміщення школи № 3 (у другій половині була українська школа). Коли ж у 1946 році поляки звідси виїхали до Польщі, нас, польських дітей, перевели в російську школу № 5.

Пані Таїсія закінчила спочатку кооперативний технікум у Рівному, потім — Львівський торгово-економічний інститут. До речі, навчалася вона у Рівному разом із майбутнім Президентом України Леонідом Кравчуком і добре його пам’ятає.

Володимир Єжомбік, 2000-і рр.Ще одна поважна мешканка вулиці ділиться своїми спогадами — Олена Володимирівна Єжомбік. Пані Олену сусіди любовно зовуть «наша Манічка», бо тендітну дівчинку Олену змалечку кликали «манюня». Єжомбіки — чеська сім’я, яка переїхала до Рівного у 1947 році із с.Омеляна. На Миловарній батьки купили невеличку хату, і з тих пір родина Єжомбіків мешкає на цій вулиці. Згадуючи дитинство, пані Олена розповідає, як у сім років вона вже доїла корову, яку привезли батьки з села до Рівного, і їхня корівка була єдиною на вулиці. Чеська сім’я зберігала свою рідну мову, свої традиції, особливості чеської кухні. А на богослужіння ходили до римо-католицького костелу Святого Антонія поки його не закрили.

Олена Єжомбік на Святі вулиці, серпень 2021 р.У пані Олени було три брати. Ім’я молодшого брата Володимира Єжомбіка добре відоме рівнянам, як професійного гонщика, легенди рівненського спідвею. Нині він живе в Чехії. Захопився Володимир мотогонками з юних років, бо ж по сусідству жив легендарний Віктор Трофімов, найбільш титулований рівненський гонщик. Олена Єжомбік 51 рік пропрацювала секретарем у Рівненській залізничній лікарні, і її досі з великою повагою згадують колеги.

Живе на цій вулиці з дитинства і Тетяна Йосипівна Андрощук. Родина пані Тетяни зазнала гіркої долі депортованих українців з-за Буга в 1944 році. Спочатку Чеберяки мешкали у с. Шпанів і працювали там на цукровому заводі, а потім придбали житло на Миловарній у Андрія Захарчука, який і збудував цей дім. Батько пані Тетяни Йосип Чеберяк був одним із перших робітників Рівненського заводу високовольтної апаратури, який почав працювати в 1956 році.

Тетяна Йосипівна Андрощук

— Поряд був будинок Івана Павелка, — продовжує розповідь Т. Андрощук, — на місці якого був збудований дитячий садок для дітей працівників РЗВА, а тепер це корпус № 4 Рівненської медичної академії. А ще тут була салотопня. Пам’ятаю валянкову фабрику, тепер це територія «Рівнеенерго». Був дитячий садок, а тепер це приміщення стоїть занедбаним. Наша вулиця — це приватний житловий сектор, де більшість мешканців є нащадками тих, хто оселився тут після війни.

Більшість будинків перебудовано, але на деяких збереглися елементи старої цегляної кладки. Будувалися тут в основному люди, депортовані з-за Буга. На нашій вулиці були люди майстрові — шили взуття «бурки», були кравчині, був майстер з ремонту швейних машинок, вирощували квіти на продаж. Жив на нашій вулиці священник Олексій Грогуль, а ще вдова матушка Софія Борисівна, яка залишила про себе згадку як дуже інтелігентна жінка й до того ж гарна кравчиня.

У 1996 році вперше влаштували тут Свято вулиці — 19 серпня, на свято Спаса. І впродовж дев’яти років після повернення із храму з освяченими фруктами усі покоління мешканців вулиці збиралися біля садиби будинку № 23, біля імпровізованої сцени і глядацької зали. Артем Козачук, Оксана і Тарас Андрощуки, Юлія Яковишина, Віталій і Роман Ситаї, Дмитро і Вікторія Мазур, Вікторія Дікало були першими учасниками свята. З того пам’ятного Спаса минуло 25 років. Їм вже за 30 і у них є свої діти, які виступали на цьогорічному святі вулиці.

Усі, хто був учасником і гостем цьогорічного свята, стверджують, що тут живе справжній дух сімейно-родинного вогнища. Калнишевці, організовуючи свято, жодного разу не зверталися з проханнями про фінансування чи будь-яку іншу підтримку до міської влади, не шукали спонсорської допомоги. Їхня принципова позиція — робити свято самим для себе. До підготовки долучаються всі охочі, чоловіки створюють святкові локації і фотозони, жінки зносять букети квітів, а ще з весни вирощують квіти в горщиках для оформлення сцени. Старші допомагають меншим підготувати цікаву концертну програму. А цього разу їм допомогла у танцювальній постановці відомий рівненський хореограф Олена Додчук.

На святі вулиці, серпень 2021 р.

Окрім мешканців вулиці, на свято обов’язково щороку запрошують тих, хто опікується життям і здоров’ям дітей та дорослих — це педіатр Таміла Осенюк і дільничний терапевт Ольга Червона. Тут щиро підтримують дитячу аматорську творчість і шанують старожилів вулиці. Тут раді гостям, а це мешканці сусідніх вулиць з району «Воля». Цьогоріч жителі вулиці зробили й добру справу для майбутнього — висадили три саджанці реліктового дерева гінкго, які подарувала родина Терещуків, що давно культивує цю рослину у своїй садибі.

Тетяна Андрощук, одна з найактивніших організаторів Свята вулиці, розповідає:

— Свято нас згуртовує, ми стаємо ближчими і відкритішими одне до одного, а разом з нами виховуються у дусі добра, любові і поваги наші діти. У мене в 2008 році горів дах будинку. Якби не сусіди, в мене згоріла б хата. Декілька років тому у Гайдурів горіла веранда. Хто перший прибіг вночі і став гасити? Сусіди! В мене померли батьки. Хто перший був біля мене? Сусіди. Я вважаю, що це найголовніше. Сусіди — це близька родина. Так колись завжди було у нашого народу. На жаль, тепер часто затуляються одне від одного високими огорожами, не вітаються, не знають одне одного. Наше свято — це зближення, це радість для всіх і на всіх одна. Ми разом і поспіваємо, і потанцюємо, і пожартуємо. Так і живемо.

Галина ДАНИЛЬЧУК,
старший науковий співробітник Рівненського обласного краєзнавчого музею.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також