Ще одне театральне свято було восьмого січня у непрофесійного Народного молодіжного театру. Багаторічний керівник театру Атталія Гаврюшенко святкувала 80-річчя. Без особливого пафосу, віршами й уривками з вистав одну з найбільш шанованих рівенських театральних діячів, яка не має ніяких звань, вітали колишні й теперішні актори — місцева творча та науково-педагогічна еліта.
Це святкування відрізнялося від бенефісів у драматичному театрі, в якому Атталія Матвіївна свого часу була провідною актрисою — публіки в залі небагато, помітно, що майже всі присутні — не випадкові люди. Начальники на сцені з квітами — тільки ті, хто колись із театром мав або зараз має справу. Всі квіти — від акторів, студентів колишнього педагогічного інституту, а нині — київських і рівенських журналістів, вчителів шкіл і викладачів інститутів, фотографів і ді-джеїв. Атмосфера — ніби все відбувається у когось вдома. Ювілярка ледь стримує сльози. Вражаючих показових подарунків теж не видно — все відбувається відверто й скромно, так, як вже багато років існує сам колектив. Театр Атталії Гаврюшенко — явище для Рівного унікальне, адже тут вже 38 років грають непрофесійні актори, колишні й нинішні студенти РДГУ. Театр немає жодної фінансової підтримки, окрім приміщення в «Текстильнику», де й показує свої нечасті вистави при неповному залі. Але при цьому в колективі завжди сімейна атмосфера, а сама режисер всіх вистав — мабуть, єдине, на чому ще тримається колектив; її лагідно називають мамою Атталією. — Ваш Народний театр — це своєрідний центр виховання рівенської інтелігенції... — У цій фразі є великий сенс. Люди, котрі в різні часи були в театрі, зараз мають гуртки в школах. Вони виховують театрального глядача, оскільки це зараз потрібно робити — молодий глядач дуже важкий. Театр взагалі відіграє важливу роль у вихованні. І тому мені зараз дуже прикро, що він трохи знебарвлюється. Коли ми були в педінституті, а звідти ми переїхали до «Текстильника» у 1995 році, це був справді молодіжний театр. Ви не повірите, але зали на прем’єрах були переповненими, глядачі на вікнах сиділи. Де тепер таке можна побачити? Тут ми маємо значно кращі умови, але якщо ми щось і втратили, то тільки того, інститутського глядача. Думаю, тоді театр виховував студентів. І зараз ці люди з нами — мені на день народження телефонували вихованці з Америки, Німеччини, Польщі, Росії. Тому я з великою повагою ставлюся до них — це справжня інтелігенція, вони не про гроші думають, навіть на фестивалі актори їздять за свої гроші. Театр дає їм тільки духовне збагачення. — Ви багато говорите про молодіжний театр, але мало згадуєте про великий, професійний... — Я довгі роки паралельно працювала і в драмтеатрі, і в педінституті. Але настав час, коли я була змушена зробити вибір. І я зробила його на користь молоді. Зараз іноді буває таке відчуття, ніби я трохи не дограла, хочеться вийти на сцену, щось зіграти для себе. Але я настільки люблю своїх акторів, що не можу жалкувати про те, що відбулося у мене в житті.
