Слово «бомж» настільки вкорінилось в українській розмовній мові, що як російську абревіатуру (бєз опрєдєльонного мєста жительства) його ніхто вже не сприймає. Зазвичай при цьому виникають асоціації з обшарпаними особами, які крутяться біля смітників, наповнюючи добутими з контейнерів харчами свої великі ранці за плечима. Про таких людей, але з дещо іншим статусом, — мешканців притулку, веду розмову з Іваном Нарсією, директором відділення з надання допомоги у нічлігу і харчуванні особам, які не мають постійного житла. Саме так офіційно називається установа, яка розташована на вул.Дубенській, в приміщенні колишнього дитсадка. Неофіційно ж за цією установою закріпилась інша назва — «бомжарня», що має негативний і дещо презирливий відтінок, зважаючи на специфічний її контингент.
— Чи кожен безпритульний може знайти собі тут пристанище? — Ні. Скажімо, зараз є багато «бездомних», які мають житло, проте мандрують по містах і жебракують. Якщо у них у паспорті є прописка, ми їх прийняти не можемо. До нас поселяються люди, котрі з якихось причин (загубили, вкрали злодії) втратили свої документи. Вони можуть тимчасово пожити у притулку до встановлення особи і поновлення документів. Якщо паспорт є, але немає прописки, ми теж таких приймаємо. Бомжі, котрі час від часу сплять на сміттєзвалищах і ведуть жебрацьке життя, до нас поселяються рідко. А якщо й трапляється таке, то часто вони не вживаються з нашими жильцями. — А хто ж у більшості до вас поселяється? — Основний контингент — люди, які звільнені з місць позбавлення волі. От виходять вони з тюрми по закінченні строку (чи по амністії), а документів, житла, роботи — немає. Тоді й прибиваються вони до нас. Є особи, котрі сиділи по 15-20 років у тюрмі. Багато з них не є громадянами України. Виходять практично без документів — тож не можуть виїхати із нашої країни, в той же час в Україні теж не мають ніяких прав. Ми допомагаємо таким людям. Хоча я прихильник закону про депортацію щодо іноземних осіб. А то виходить абсурд якийсь — припустимо, людина, іноземний громадянин, скоїла злочин у нашій країні, відсиділа десяток-другий, а коли вийшла на волю, має право на отримання українських документів. А згідно з Конституцією, особа, котра отримала паспорт українського громадянина, має такі ж права, як і ми, законослухняні громадяни. — Які умови проживання у притулку? — Бездомні люди можуть у нас жити не більше 30 діб, так визначено у законі. За цей час ми визначаємо, в яку установу направити таку людину — чи в інтернат, чи в дім престарілих, чи у лікарню на лікування. Ми пропонуємо одноразове харчування, ліжко з постільною білизною, рушник, засоби особистої гігієни. Житлові кімнати у нас загальні на 10-15 осіб. Ми також допомагаємо трохи одягом, який надходить з гуманітарної допомоги, даємо, по можливості, взуття, забезпечуємо медпрепаратами першої необхідності. — Ви кажете, що мешканці притулку живуть по 10-15 осіб у кімнаті. Чи не виникають конфлікти, скажімо, за встановлення авторитету? — Так, спочатку були намагання встановити закони зони: були бійки, суперечки і розбої. Сильніший намагався гнути слабшого. Нам вдалося викорінити це явище. — У вас є охорона про всяк випадок? — У нас є тільки охоронці закладу. Штатним розписом не передбачена охорона для контролю порядку в групах. Про тишу і спокій ми турбуємось власними силами, у крайніх випадках викликаємо міліцію. Проте, повірте, зараз розбоїв у притулку немає, адже всі усвідомили чітке правило: хто порушує норми поведінки, той позбавляється даху над головою. А за ворітьми, образно кажучи, стоять і чекають притулку кілька десятків людей з такими ж соціальними проблемами. — То ви всіх знедолених не в змозі прийняти? — Ні, звичайно. Адже все впирається у виділені державою кошти на утримання бездомних. Та й всіх, хто потребує допомоги, ми одночасно поселити не можемо — притулок розрахований на 30 осіб. Тому такі люди попередньо записуються, чекаючи своєї черги. Особливо важко взимку, коли на вулиці мороз, а до нас стукають у двері, прохаючи дати притулок.
