«Заморочені» — так жартома говорять про себе мешканці села Морочного. Люди переконані: їхнє село недарма має таку назву — хтось тут морочиться від надмірної роботи на землі, а когось морочить і нечиста сила.
Місцевих не здивуєш оповідками про те, як діставався рідної хати кілька годин, а то й днів. Такі випадки тут частенькі й охоче слухають їх заїжджі родичі чи друзі. Збираючи журавлину у знайомих з дитинства лісах, мало не заблукала Галина Олексіюк. — Тоді саме було свято — Михайлове Чудо. Батько запряг коня і повіз нас з іншими жінками у ліс. Там коня прив’язали, а самі пішли збирати ягоди, — розповідає про свою пригоду жінка. — Працювали до обіду, а потім послали мене до воза взяти їжу. Воза знайшла швидко. А як повертатися до своїх — не знаю, куди йти. Почала гукати, але ніхто не озвався. Гукнула ще кілька разів, і раптом почула за кущами перед собою жіночі голоси. Коли підійшла, там нікого не було. Натомість ті ж голоси почулися уже збоку, але і там нікого не виявилося. І так кілька разів. Спочатку злякалася. А потім думаю, прочитаю «Отче наш» і перехрещуся. Коли зробила це, дивлюся, а мої десь за п’ять метрів. І вони мене кликали, і я їх, проте ніхто нікого не чув. А коли поверталися додому, то в сусідньому селі, що за кілометр від того місця, люди запитували, хто це в лісі заблудився і так кричав, що аж у селі було чути. А кілька років тому морочненці три дні шукали у лісах колишнього директора школи Миколу Драненка. Чоловік пішов по гриби і зник. — Коли повертався додому, вийшов у поле, — пригадує Микола Драненко. — Бачу, моє поле, на якому капусту садив. Коли ж підійшов ближче, виявилося, що то інше місце. Пішов далі, але дороги додому знайти не міг, хоча цю місцевість знаю добре, адже часто у лісі буваю — дуже люблю гриби збирати. Ходив, поки не вийшов до вузькоколійки. Але додому знову не потрапив, тому що знайоме місце вкотре виявилося оманою. У лісі й ночував. Тоді й роздивився, як у темряві яскраво світять своїми черевцями світлячки. Наступного дня вийшов до села Березна Воля, що на Волині. Це приблизно сорок кілометрів від Морочного. Там мені дали напитися води, але ніхто не запитав, хто я і звідки, хоча у селі одразу помічають «чужих». Коли ж я нарешті зрозумів, де знаходжусь, почав повертатися додому. Дорогою зустрів односельчанина, і вже з ним потрапив у Морочне. Після того випадку придбав компас, без якого тепер до лісу не ходжу, — посміхається п. Микола й жартома шкодує за грибами, які тоді довелося викинути. Цей поліський край відомий своїми піщаними болотами. І місцеві кажуть, що в осінню пору від боліт піднімаються густі тумани. Тоді навіть за метр, буває, нічого не видно. Тож якщо іти не дорогою, а навпростець, можна і справді заблукати серед туману. Не такі атеїстично налаштовані поліщуки переконані, що водить їх нечистий. Сільський священик нарікає на те, що у цій місцевості чимало так званих шептух. І переконує, що від їхньої «діяльності» добре не буває. Адже їхня «допомога» не від Бога. Жінки з Морочного вважають, що голови їхнім чоловікам морочить «оковита». — Роботи у селі немає, тому більшість чоловіків змушені їхати на заробітки. А ті, хто залишається, в основному спиваються. Через те й морочить їх тут зелений змій, — каже Галина Олесюк. — Якби місто було ближче, то шукали б там заробітку. Однак усе ж доводиться працювати на землі, від якої ще ніхто і ніколи великої вигоди не мав. Так і «морочаться» на цих землях вже 15 поколінь поліщуків. Адже перша згадка про Морочне з’явилася півтисячі років тому, відтоді місцевий люд спокою не знає. — Перший запис про Морочне датується 1511 роком, — розповідає місцева вчителька історії Ірина Олежко. — За переказами старожилів, колись тут було дуже морочне місце через болота. Тому коли купці їхали возами на торги, їм доводилося тут довго морочитися, поки витягнуть свій крам з боліт. Частка правди у цих переказах є, адже у польських хроніках зберігся запис про те, що у XVI столітті через наше село була прокладена дерев’яна дорога з кругляків. Це стало значною подією, адже відтоді і мороки на дорозі поменшало. Нинішні морочненці пишаються своїм селом, котре у роки другої світової війни навіть було районним центром. Однак пізніше радянська влада перенесла райцентр до Зарічного, котре на той час було невеличким селом. Назву села Морочне тут ніколи не змінювали і не планують цього робити, як їхні земляки з Дубровиччини. Там село Заморочення перейменували на Лісове. «Люди змінили назву, бо побоялися і далі морочитися», — жартують морочненці.
